– Єлизавето, і ти це приховувала?
Мама розмахувала переді мною банківською випискою, яку побачила випадково. Та випала з моєї сумочки, коли я діставала ключі.
– Ти ж розумієш, що цих грошей вистачить на весілля твоєї сестри! Треба всього вісімдесят тисяч з нашого боку! І ти їх ховаєш від рідної родини! Як не соромно!
– Мамо, це мої гроші на перший внесок з іпотеки! Я три роки збирала, працюючи на двох роботах, – відповіла я, намагаючись стриматися і не закричати. – Я ж казала вам місяць тому, що маю намір купувати квартиру.
– Квартиру вона збирається купувати! – вклинився в розмову тато. – А те, що твоїй молодшій сестрі заміж виходити за два місяці, це не важливо?
– Ти ж старша, мусиш розуміти! Весілля – це раз у житті! А на квартиру ти ще назбираєш. Ти молода, є час! З нами зрештою поживи. Нема чого гроші на орендоване житло марнувати!
Ось як вони заговорили! Я стояла посеред батьківської вітальні й не знала, як на все це реагувати. Тут кожна дрібниця нагадувала мені про дитинство. Але я відчувала, як земля йде з-під ніг.
Не від батьківських слів, ні! До такого ставлення я давно звикла. А від усвідомлення того, що ось він, момент істини!
Мені тридцять два роки, а я все ще сподівалася, що одного дня батьки побачать у мені не фінансову подушку безпеки, а дочку.
Смішно, правда? У моєму віці все ще чекати на батьківське схвалення – це все одно, що вірити в Діда Мороза. Поводжуся я, звичайно, прямо, як п’ятирічка в дитячому садку, яка намалювала мамі листівку і чекає на її реакцію.
– Ні, – твердо сказала я.
Мама навіть розгубилася на мить. Мабуть, вона настільки звикла, що я завжди поступаюсь, що моя відмова просто не вкладалася в неї в голові.
– Як?
– Що це означає “ні”? – підняв брови тато.
– Це означає, що я не віддам гроші на весілля сестри, – спокійно і твердо відповіла я. – Я купую квартиру наступного тижня. Угода вже підписана.
Зізнатись чесно, я довго вагалася, перш ніж сказати це «ні». Два тижні тому батьки вперше про це заговорили.
– Лізо, врятуй, наречений такий добрий попався, родина пристойна, не можна вдарити в багнюку обличчям!
І я мало не погодилася за звичкою.
Тому що все життя було саме так. Вікторії були потрібні нові чоботи, і їй їх купували на гроші, накопичені на мій випускний.
Вікі потрібен репетитор, отже, Ліза не поїде до літнього табору. Вікі потрібна машина до вісімнадцятиріччя, а Ліза і без машини обійдеться.
Вона ж старша, поступатись повинна. Вона ж розумна та сильна, потерпить. Завжди терпіла! І зараз не розвалиться.
І я справлялася. Я у вісімнадцять років поїхала вчитися до іншого міста і там підробляла офіціанткою. Потім я знайшла роботу в маркетинговій агенції й дослужилася до артдиректора. Я всього досягла сама!
А Віка жила з батьками, працювала у салоні краси адміністратором. Вона міняла наречених, як рукавички, доки батьки не підібрали їй цього Ігоря Валентиновича, власника трьох автосалонів та заміського будинку.
– Якщо ти не даси гроші, – скипів тато, – то можеш забути дорогу в цей будинок! У нас буде лише одна дочка!
– Сергію! – обсмикнула його мама, але потім затнулася. – Хоча… Лізо, подумай гарненько. Сім’я – це святе! А ти поводишся, як егоїстка. Ти тільки й думаєш про себе!
Я засміялася. Слово честі, не змогла стриматися.
– Знаєте що? – сказала я. – Не треба мені ставити ультиматуми! Виписуйте мене із квартири, якщо хочете. Мені тридцять два роки! Я доросла і вже давно самостійна людина!
– І я вперше у житті щось роблю для себе. Що ж, якщо це робить мене егоїсткою, то нехай буде так. Але я буду егоїсткою зі своєю власною квартирою!
Я повернулася і пішла. На сходах мене наздогнала Віка, я не бачила її, доки була у батьків. Мабуть, сестриці було соромно, і вона весь час ховалася на кухні.
– Лізо, стривай! – крикнула мені в спину сестра.
– Що, прийшла теж зажадати свою частку? – виразила я.
– Та почекай ти! – Віка побігла за мною і схопила мене за рукав. – Лізо, послухай! Я не хочу заміж!
Я зупинилася та обернулася. Віка стояла на сходинку вище, і вперше за багато років я побачила в її очах не звичне самовдоволення розпещеної принцеси, а справжній страх.
– Тобто? Як не хочеш? – Здивувалася я.
– Так от не хочу! Вони самі за мене вирішили! – сказала сестра. – Ігор добрий, так. Але мені двадцять шість. А він каже, що після весілля я повинна звільнитися і сидіти вдома!
– І мама з татом вважають, що це чудова ідея. Я повинна стати «правильною дружиною» і народ ити їм онуків. Так вони кажуть. А я хочу відкрити свій салон, розумієш? Я вже бізнес-план склала, кредит хотіла брати.
– Тебе силоміць під вінець тягнуть? – Знизала плечима я. – Не виходь заміж, та й усе. Відмовся.
– Ти не розумієш! – в голосі сестри почувся такий розпач, що я трохи відтанула. – Вони ж мене зі світу зживуть! Ти поїхала, бо ти сильна! А я?
– Я без них нічого не можу! Вони навіть мій паспорт у себе тримають. Кажуть, щоб не загубила! Я, як заводна лялька.
І тут до мене дійшло. Господи, якою ж я була сліпою! Я думала, Віка – улюблениця, якій все дозволено. А вона мамина «лялька», яка живе у клітці, з якої її випускати не збираються.
– Їдьмо зі мною, – сказала я, сама дивуючись своїм словам. – Прямо зараз. Паспорт потім заберемо, з поліцією, якщо це буде потрібно.
– Ти серйозно? – здивувалася сестра.
– Абсолютно, – відповіла я. – Тільки врахуй, у мене однокімнатна в іпотеку буде. Жодних «царських» умов не обіцяю.
Віка вчепилася в мене, майже, як потопельник в рятівне коло.
– Я зараз не можу. Я потім приїду до тебе, можна?
Я погодилась.
А за тиждень я підписала угоду купівлі-продажу. То була маленька квартирка на околиці, але своя. Віка жила в мене, вона втекла в ніч перед приміркою весільної сукні, залишивши лише записку.
Батьки дзвонили нам обом по сто разів на день, але ми не брали слухавку.
У результаті батьки таки приїхали. Вони стояли під вікнами й кричали, що ми зганьбили їх перед людьми. Мама плакала, тато погрожував, що прокляне. Але ми з Вікою так і не вийшли, батькам довелося поїхати ні з чим.
Вперше в житті я відчула, що в мене справді є сестра. Не маленька дівчинка, яка вічно відтягувала на себе батьківську увагу, не розпещена принцеса, якій все діставалося просто так. А людина, яка теж намагається вирватися з токсичного болота під назвою «батьківська хата».
– Знаєш, – сказала Віка, допомагаючи мені розставляти меблі, – мені здається, тобі пощастило більше.
– Це ще чому? – Здивувалася я.
– Ти не була «улюбленою» дитиною. І змогла багато чого досягти. А я тільки зараз розумію, що нічого з себе не уявляю. І це лячно.
– Не хвилюйся, всьому навчишся, – посміхнулася я. – Які твої роки! І потім – у тебе є я.
Батьки з нами досі не спілкуються. Думаєте, ми переймаємося через це? Зовсім ні. Все-таки все, що Бог не робить, все на краще…
А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
