Коли Наташа привела Дениску із садка, її чоловік Валера одразу ж насторожився. Видно було неозброєним оком, що дружина перебуває у дивному схвильованому стані.
– Щось сталося, Наталко? – захвилювався і чоловік.
– Сталося, Валеро, сталося. – Вона схопила чоловіка за руку і повела його в іншу кімнату – подалі від синових вух. – Нас, здається, зібралися виганяти із садка.
– Чого? – Витяглося обличчя у Валери. – Хіба це може бути? Ми ж платимо за садок справно.
– Я не знаю, може так бути, чи ні, але мені завідувачка сказала, що якщо ми нашого сина не вгамуємо, то він вилетить із садка, як пробка з пляшки.
– Прямо так і сказала?
– Ага. Прямо так. Але сказала наодинці й дуже тихо. Загалом, виразно вона сказала. І ще додала, що батьки хочуть написати на нас колективну скаргу. У поліцію.
– Та ти що? – Валера з подивом слухав дружину, не розуміючи, що міг наробити їх такий симпатичний, такий веселий синочок. – А чому вони хочуть писати скаргу?
– Тому що Дениска всіх у групі б’є.
– Наш Дениска? – Валера мало не розсміявся, але тут же осікся. – Така маленька, слабенька дитина, і всіх б’є?
– Так! Лупить, каже завідувачка, всіх підряд!
– І дівчаток?
– Я не знаю! – нервово відповіла дружина. – Я цього не уточнювала. Тому що, як я таке почула, зі мною стався шок. Я схопила Дениску в оберемок, і скоріше побігла додому. Якщо нас виженуть, Валеро, що ми будемо з тобою робити? Куди ми його влаштуємо? Мені ж тоді доведеться звільнитися! Або тобі… А як ми в такому разі іпотеку виплачуватимемо? Я вже божеволію…
– Стривай ти відразу непритомніти! – Чоловік замислився. – Спочатку треба зрозуміти, що трапилося з нашим сином.
– Я його дорогою питала, але він не зізнається. Мовчить, і тільки щоки надуває.
– Це ти його питала. А тепер я спитаю.
Коли Валера увійшов до дитячої, син як нічого не сталося грав у свої улюблені машинки.
– Так, Денисе, нам треба серйозно поговорити, – суворо сказав батько.
– Угу… – відповів автоматично син, не відриваючись від гри. – Давай, тату, поговоримо.
– Спочатку припини грати, – ще суворіше вигукнув батько.
– Валеро, говори з дитиною спокійніше! – одразу ззаду пролунав голос дружини.
– Так, тато говори спокійніше, – ніби знущаючись, повторив син, так само граючи з машинкою.
– Зізнайся нам з мамою, чому ти б’єш у садочку дітей?
Син одразу ж завмер з машинкою в руці, і боячись дивитися на тата, промовчав.
– Ти що, і дівчаток б’єш?
– Ні, дівчат не б’ю, – тихо відповів Денис. – Їх же бити нема за що.
– А хлопчиків, значить, є за що?
– Ще як є за що…
– І за що, як не секрет?
Син невдоволено глянув на батька, потім на маму.
– А якщо секрет?
Денис дивився на батьків такими очима, що батькові навіть стало трохи незручно. Але Валера відразу схаменувся, і взяв себе в руки.
– Так, Денисе, ти мені син чи не син?
– Ну, син.
– Якщо ти син, значить, у нас з тобою не може бути один від одного жодних секретів.
– З тобою, так, тато, не може… – неохоче, але погодився син. – А ось з мамою…
– Що? – Мама здивовано дивилася на сина. – Що ти кажеш, Дениска? У тебе секрети від мене?
– Угу.
– Але чому?
– Тому що вони чоловічі…
– Ах, вони чоловічі… – Валера підморгнув дружині. – Вибач, мамо, але справді, якщо це справжні чоловічі секрети, тобі краще залишити нас удвох.
– Ну, гаразд… – Мама, зробивши незадоволене обличчя, пішла з дитячої кімнати.
– І не підслуховувати там! – крикнув їй услід чоловік. Потім подивився на сина, і змовницьким тоном сказав: – Ну, давай чоловіче, кажи, за що б’єш хлопчиків у групі?
Денис важко зітхнув, потім відвернувся від батька і не дуже голосно зізнався:
– Вони до неї притискаються.
– Що? – не зрозумів батько. – Хто притискається?
– Вони… Хлопчики…
– А до кого вони притискаються?
– До Тамари Дмитрівни.
– Це хто? – Здивувався батько.
– Наша нянечка. Вона їх гладить по голові, а вони її обіймають та притискаються. Міцно-міцно.
– І що?
– Мені неприємно.
У батька в очах з’явився інтерес.
– Чому тобі неприємно?
– Тому що обіймати її повинен лише я.
– Це чому це?
– Тату… – Син глянув на батька скривдженими очима. – Ну, як ти не розумієш? Нашу маму обіймаєш тільки ти! – Потім додав: – І я також. Але ж я син. Інші дядечки її не обіймають!
– Але ж мама моя дружина, – посміхнувся батько.
– Тамара Дмитрівна теж буде моєю дружиною, – сказав ще тихіше син. – Коли я виросту. Розумієш? Я з нею одружуся…
– Ах, ось воно що… – Батьку дуже хотілося засміятися, але він стримався. – Значить, цей… Закохався в цю нянечку, так?
– Угу… – кивнув хлопчик і сумно повісив голову.
– І ревнуєш…
– Але ж ти теж ревнуєш маму… – пробурмотів на виправдання син.
– Хто ревнує? Я?
– Звісно. Ви ж з мамою про це часто лаєтеся.
– Ох, синку… – Валера розгубився, не знаючи, що казати синові. – Значить, і в тобі заграла наша спадкова вада. Ти не повіриш, але дід у мене був такий самий, і батько мій. Усі наші мужики настраждалися від цього…
– Настраждались? – син з подивом подивився на тата.
– А ти думав… Ревнощі, це така погана штука… І що нам з тобою тепер робити? Адже якщо ти продовжиш лупцювати цих нещасних своїх конкурентів, тебе виженуть із садка.
– Ну і нехай! Я її чіпати нікому не дам!
– Так якщо тебе виженуть з садка, ти свою любов взагалі більше ніколи не побачиш. Тебе ж у садок пускати перестануть.
– Перестануть? – зі страхом у голосі спитав син. – Зовсім?
– Ну, звісно. Ех, Дениска. Я тебе чудово розумію, але… Але те, що лупцювати хлопчиків тобі не можна, це я знаю точно. І взагалі, зазвичай у таких випадках жінка має сама обирати – кого їй обіймати.
– То вона ж не обирає. Вона всіх обіймає. І це мені неприємно.
– У няньки професія така. До її обов’язків входить обов’язково кілька разів на день обійняти кожну дитину. Розумієш?
– До обов’язків входить?
– Ну звичайно! Вона тебе обіймає?
– Так.
– Ось. Та інших вона теж має обіймати. Якщо цього не стане робити – її можуть з роботи вигнати. І знову ти її не побачиш. Тож доведеться тобі терпіти її обіймання з іншими.
– А вона, щоправда, тільки по роботі так робить? – недовірливо перепитав син. – Тому що їй так наказали?
– Саме так, наказали, – дуже серйозно підтвердив батько. – Її змусили.
– Правда?
– Слово честі!
– Ну, тоді, гаразд, – невпевнено, але посміхнувся син. – Тоді нехай обіймає. І цілувати вона по роботі має?
– І цілувати теж, – скоріше закивав батько.
– Ось… – вже не так сумно зітхнув Денис. – Що за робота у неї така? Ну, гаразд, тоді я ще подивлюся, одружитися мені з такою дружиною, чи не одружитися.
З наступного дня скарг на Дениску з боку завідувачки більше не було.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
