Того вечора тиша в будинку здавалася особливо гнітючою. Ольга повільно помішувала суп, прислухаючись до монотонного цокання годинника на стіні.
Колись цей звук дратував – у ті часи, коли будинок наповнювали голоси синів, сміх та постійна метушня. Тепер же, цокання стало єдиним співрозмовником у порожньому просторі колись гамірного житла.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Сергій, як завжди, сидів, уткнувшись у телефон. Світло від екрана відбивалося в його окулярах, створюючи химерні відблиски.
Раніше вона знаходила в цьому щось затишне – ось він, її чоловік, в будинку, поряд. Тепер ця картина викликала лише глухе роздратування.
– Вечеря готова, – сказала Ольга, намагаючись, щоб голос звучав, як завжди.
Він кивнув головою. Вона розставила тарілки – гарні, із сервізу, що берегла для особливих випадків. Хоча, які тепер особливі випадки?
Сини заходять рідко, онуків поки що немає. Залишилися тільки вони удвох у цій великій квартирі, де кожен куточок зберігає спогади про найкращі часи.
Ольга налила суп, акуратно поклала свіжу зелень – петрушку та кріп із підвіконня, де вона вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поруч із тарілкою прилаштувала свіжий хліб, щойно порізаний скибочками.
Сергій нарешті відклав телефон, та взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи на реакцію. Перша ложка. Друга. На третій він скривився.
– Знову не смачно, – буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Ольга подивилася на свої руки – червоні від гарячої води, зі шкірою, що огрубіла.
Цілий день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей чортовий суп. На плиті ще кипів його улюблений чай – той самий, який вона спеціально заварює певним способом, тому що “інакше не смачно”.
Вона перевела погляд на стос випрасуваної білизни – кожна річ складена ідеально, як він любить. Двадцять п’ять років. Двадцять п’ять років вона складає ці чортові сорочки певним чином, тому що “інакше мнеться”.
– Знаєш що… – її голос здригнувся, але не від сліз – від злості. – Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, то спробуй прожити без мене!
Він підвів очі – вперше за вечір подивився на неї по-справжньому. У його погляді читалося здивування, ніби він не міг повірити, що ця тиха, слухняна жінка, здатна підвищити голос.
Ольга різко встала. Стілець з гуркотом відсунувся, але їй було байдуже. Вона схопила пальто – старе, куплене ще три роки тому, тому що “навіщо тобі нове, це ще носити та носити”.
– Ти куди? – у його голосі з’явилося занепокоєння, але вона вже не слухала.
Вхідні двері грюкнули за її спиною. Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і вперше за багато років Ольга відчула, що може дихати на повні груди.
Вона не знала, куди йде. Не знала, що робитиме далі. Але вперше за довгі роки вона відчувала не страх перед невідомістю, а дивовижне, п’янке почуття свободи.
Маленька квартира на п’ятому поверсі зустріла Ольгу незвичною тишею. Не тією гнітючою, що переслідувала її вдома, а якоюсь особливою – легкою, повітряною.
Тут не було годинника, що відмірював хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного “а чому…”.
Вона прокинулася рано – роками вироблена звичка вставати о шостій ранку, щоб встигнути приготувати сніданок, попрасувати сорочку, зібрати портфель…
Але сьогодні все було інакше. Ольга лежала в незнайомому ліжку і дивилася, як сонячне проміння повільно повзуть по стіні. Ніхто не квапив її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
– Я можу просто полежати, – прошепотіла вона, і тихенько посміхнулася від цієї думки.
Але старі звички не відпускали так просто. Руки самі тяглися заправити ліжко, протерти пилюку, почати звичне коло домашніх справ. Ольга зупинила себе:
– Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, роздивляючись своє відображення. Коли вона востаннє справді дивилася на себе?
Не миттєво, не квапливо – перевірити, чи все гаразд перед виходом, – а по-справжньому? Зморшки навколо очей стали глибшими, у волоссі помітно більше сивини. Але очі… очі наче ожили.
Надворі було прохолодно. Жовтневий ранок випромінював аромат опалого листя, і кави з найближчої кав’ярні.
Раніше вона проходила повз це місце сотні разів, поспішаючи за продуктами. “Порожня трата грошей”, – завжди говорив Сергій. І вона погоджувалася, переконуючи себе, що вдома кава смачніша.
Дзенькнув дзвіночок над дверима. Усередині пахло свіжою випічкою та корицею. Ольга невпевнено завмерла біля входу, почуваючи себе непроханою гостею у цьому затишному просторі.
– Доброго ранку! – усміхнулася молода бариста. – Що замовлятимете?
– Я… – Ольга розгубилася. Стільки років вона варила каву для інших, але ніколи не замислювалася, яку вона любить сама. – Що порадите?
– Можу запропонувати наш фірмовий латте з карамеллю та корицею. І у нас чудові круасани з мигдалем, прямо з печі.
Раніше вона похитала б головою – надто дорого, надто калорійно, що скаже чоловік… Але сьогодні був інший день.
– Так, будь ласка. І… круасан теж.
Вона влаштувалася біля вікна, спостерігаючи за перехожими. За сусіднім столиком компанія молодих дівчат щось захоплено обговорювала, постійно вибухаючи щирим сміхом.
Ольга спіймала себе на думці – коли вона востаннє так сміялася? Не з ввічливості, не через силу, а від душі?
Перший ковток кави розтікся по язику карамельною насолодою. Вона заплющила очі від задоволення. Боже, невже життя може бути таким… смачним?
Телефон у сумці мовчав. Мабуть, уперше за чверть століття Сергій прокинувся без готового сніданку, без випрасуваної сорочки, без запакованого обіду. Що він зараз робить? Злиться? Розгублений? Чи навіть не помітив її відсутності, занурившись у свій телефон?
– Ще каву? – спитала бариста, проходячи повз.
Ольга подивилася на годинник – звичка, що в’їлася під шкіру. Раніше в цей час вона вже мала повернутися з крамниці, і почати готувати обід. Але сьогодні…
– Так, будь ласка. І знаєте… додайте ще один круасан.
Телефон задзвонив, коли Ольга розкладала нечисленні речі у шафі орендованої квартири. На екрані висвітилося “Андрій” – старший син. Рука здригнулася. Вперше в житті їй не хотілося відповідати на дзвінок своєї дитини.
– Алло, – її голос пролунав тихіше, ніж зазвичай.
– Мамо, ти що твориш? – у голосі Андрія чулося роздратування, як у батька. – Тато сказав, ти пішла. Це що за дитячий садок?
Ольга опустилася на край ліжка. Як пояснити дорослому синові те, що вона сама ще не до кінця розуміла?
Як розповісти про роки тихого розпачу, про відчуття власної непотрібності, про те, як повільно розчинялася її особистість у нескінченній турботі про інших?
– Андрійко, я…
– Мамо, ну годі! – перебив він. – Ти ж доросла людина. Подумаєш, тато суп розкритикував. Він завжди такий був, ти ж знаєш. Знайшла через що ображатися!
У його словах звучала поблажлива усмішка – так розмовляють із примхливою дитиною. Ольга відчула, як до горла підкочує грудка образи.
Навіть син, її хлопчик, якого вона носила на руках, якому віддала стільки кохання, не бачить у ній людину із власними почуттями та бажаннями.
– Це не через суп, – тихо промовила вона.
– А чому тоді? – У його голосі з’явилися командні нотки. – Що такого сталося? Тато місця собі не знаходить, між іншим. Вчора сам готував – уявляєш? Весь вечір на кухні провозився.
Вона уявила: Сергій незручно ріже овочі, лається, намагаючись розібратися з плитою. Раніше така картина викликала б у неї бажання негайно повернутися, взяти кермо влади у свої руки. Але зараз…
– Ось бачиш, – посміхнулася вона, дивуючись власній сміливості, – виявляється, він може сам про себе подбати.
– Мамо! – обурено вигукнув Андрій. – Ти розумієш, що руйнуєш сім’ю? Що люди скажуть? Тобі не соромно?
“Люди, люди…” – луною відгукнулося в голові. Все життя вона жила з огляду на цих невідомих “людей”. Що подумають сусіди? Що скажуть родичі? А тепер ще й власний син тисне на ті ж таки хворі точки.
Вона підвелася і підійшла до вікна. На карнизі примостився голуб, безтурботно чистивши пір’їни. Вільний, нікому нічого не винен…
– А ти колись питав, як мені було всі ці роки? – її голос зміцнів. – Хоч раз поцікавився, чого я хочу?
– До чого тут…
– До того ж! – Вона сама здивувалася твердості у своєму голосі. – Я двадцять п’ять років жила для вас. Готувала, прала, прасувала, підтримувала, жертвувала всім.
– А ви… ви навіть мене не помічали. Я була предметом меблів – завжди на місці, завжди активна, завжди готова служити.
У слухавці повисла тиша. Потім Андрій заговорив м’якше, вкрадливо:
– Мамочко, ну ти ж сама цього хотіла. Ти ж завжди говорила, що сім’я – це головне…
– Так, сім’я – це головне, – погодилася вона. – Але я також частина цієї родини. Я також людина. І я більше не можу… не хочу бути просто обслуговчим персоналом!
– Але тато…
– Я не повернуся, – твердо сказала вона. – Не зараз. Можливо, ніколи. Мені треба навчитися жити для себе.
Після розмови, вона довго стояла біля вікна. У відображенні скла вона бачила жінку – пряма спина, розправлені плечі, в очах щось нове, не знайоме. Рішучість? Гідність? Свобода?
Телефон знову задзвонив – тепер молодший. Ольга вимкнула звук, і вперше в житті подумала: “Вони дорослі. Впораються”.
У двері подзвонили. Ольга здригнулася, хоча чекала на цей дзвінок усі ці дні. Серце закалатала десь у горлі. Вона глянула у вічко – так і є, Сергій. Стоїть, переступає з ноги на ногу, як колись у молодості, коли вперше прийшов до неї додому знайомитися з батьками.
Вона відкрила не одразу. Спочатку глибоко вдихнула, видихнула. Зібралася з думками.
– Привіт, – буркнув він, простягаючи пом’ятий букет троянд. Купив, мабуть, у кіоску біля метро – там завжди не свіжі квіти.
– Доброго дня, – вона відсторонилася, пропускаючи його у квартиру.
У маленькому передпокої стало тісно. Сергій ніяково тупцював на місці, не знаючи, куди подіти свою велику постать. Пахло від нього знайомо – тютюном, та чомусь смаженою картоплею.
– Ходімо на кухню, – сказала Ольга. – Поговоримо.
На кухні Сергій сів на табуретку, і вона рипнула під його вагою. Він скривився, оглядаючи маленький простір орендованої квартири.
– І ось тут ти тепер живеш? – у голосі пролунала суміш жалості та зверхності. – Кинь, Олю. Пішли додому. Ну, подумаєш, психанула…
– Я не психанула, – вона стояла біля вікна, дивлячись на його відбиток у темному склі.
– А що ж тоді? – Він почав дратуватися. – Що це за концерти? Діти дзвонять, питають, що трапилося. Перед сусідами соромно.
– Соромно? – Вона розвернулася. – А тобі не соромно було двадцять п’ять років ставитись до мене, як до служниці?
– Що? – Він щиро здивувався. – Ти про що, взагалі?
– Про те, що я втомилася бути пустим місцем! – голос здригнувся, але вона впоралася. – Коли ти в останній раз питав, як у мене справи? Що я відчуваю? Чого хочу?
– А чого ти хочеш? – Він розвів руками. – У тебе все є. Дім, чоловік, діти виросли…
– У мене нічого немає, Сергію. Навіть самої себе.
Він дивився, не розуміючи. Потім тяжко зітхнув, дістав тютюн.
– Тут не можна диміти, – сказала вона.
– Господи, та що з тобою таке? – Він з силою зім’яв пачку. – Раніше була нормальна жінка, а тепер…
– А тепер я жива, нарешті, – вона підійшла до столу, сіла навпроти. – Знаєш, я тут уперше, за багато років у кафе одна сходила. Уявляєш? Сіла, замовила собі каву з тістечком. Не кваплячись випила. І мені так добре стало…
– Через якусь каву ти сім’ю руйнуєш? – він грюкнув по столу долонею. – Хочеш кави – купимо кавоварку! Хочеш тістечка – печі, хоч щодня!
– Ти не розумієш…
– Це ти не розумієш! – Він майже кричав. – Ти що, з жиру шаленієш? Інші раділи б – чоловік не п’є, не гуляє, гроші в будинок…
– А я не інші, – тихо сказала вона. – Я це я! І я більше не хочу бути зручною.
Він осікся на півслові. Замовк. Довго дивився на неї, немов бачив уперше.
– Ти це серйозно, так? – нарешті спитав він. – Не повернешся?
Вона похитала головою. У горлі стояла грудка, але вона впоралася:
– Ні. Не повернуся.
Він підвівся – важко, ніби разом постарів на десять років.
– Ну, як знаєш, – сказав глухо. – Тільки потім не скаржся.
Біля дверей обернувся, подивився уважно:
– А знаєш… я навіть не пам’ятаю, коли ти востаннє сміялася. По-справжньому.
Двері зачинилися. Ольга сиділа на кухні, дивилася на пом’яті троянди у банці з-під огірків – не знайшлося вази. За вікном мрячив дощ. Десь у сусідній квартирі грала музика.
“Я теж не пам’ятаю”, – подумала вона. І раптом усміхнулася – криво, невпевнено. Але вперше за довгий час – щиро.
Минув місяць. Ольга прокинулася рано – стара звичка так і не пішла, але тепер вона не поспішала схоплюватися з ліжка.
Лежала, слухала, як за вікном прокидається місто. Ось прогула перша маршрутка, прошелестіли кроки перших перехожих, тихенько брязнули чиїсь двері.
На підвіконні завела собі міні-грядку – петрушка, кріп, базилік. Тепер вона готувала лише собі. Іноді виходило смачно, іноді не дуже, але ніхто не морщився, і не відсував тарілку.
Телефон пискнув – повідомлення від молодшого:
“Мамо, ти як? Може, заїду?”
Вона посміхнулася. Після тієї розмови зі старшим, діти притихли, а потім… потім почали дзвонити по-іншому. Не вимагали, не тиснули. Запитували – вперше за довгий час – як вона, що нового, чи не треба чогось.
“Заїжджай, – написала у відповідь. – Я вдома”.
Дивно, але ця орендована квартирка з облізлими шпалерами та скрипучою табуреткою на кухні, стала для неї справжнім будинком.
Тут пахло свіжозвареною кавою та її улюбленими булочками з корицею, які вона навчилася пекти сама – правда, перші три рази підгоріли.
Ольга підійшла до шафи, дістала нову сукню – яскраву, зовсім не таку, як раніше. У старому будинку вона носила непомітні речі, “щоб не мозолили очі”. Тепер же…
На тумбочці лежав квиток. Справжній квиток на поїзд до столиці. Раніше вона тільки мріяла про це, а тепер… Перша в житті самостійна подорож. Страшно? Звісно. Але це приємний страх – як перед чимось новим та цікавим.
На подвір’ї раптом заграв баян – дідок з першого поверху часто музикував вранці. Раніше такі звуки дратували б, але зараз Ольга спіймала себе на тому, що танцює, заварюючи каву.
Задзвонив телефон. На екрані висвітлилося “Сергій”. Вона зволікала секунду, але слухавку взяла:
– Алло.
– Привіт, – голос хрипкий, стомлений. – Слухай… тут це… сорочки мої улюблені… Ну, які ти завжди прасувала особливим способом…
Вона мовчала, чекала на продовження.
– Загалом, – відкашлявся він, – можеш пояснити, як ти їх прасувала? Бо я вже три зіпсував.
Вона мимоволі посміхнулася:
– Здай у хімчистку, Сергію. Там і попрасують, і накрохмалять.
– А… – він помовчав. – Ну, так. Точно. А ти… як ти там?
– Добре, – вона сьорбнула каву. – Справді, добре.
– Зрозуміло, – у слухавці щось шаруділо. – Ну гаразд. Бувай.
– Бувай.
Вона звернулася до Гугла, і знайшла пам’ятки, та видатні місця Києва. Десь там, у великому місті на Дніпрі, на неї чекала нова сторінка життя. Її власного життя.
– Дивися, – подумала вона, дивлячись у вікно на ранкове небо, – виявляється, щастя може бути таким простим. Просто завжди потрібно бути собою, і ні під кого не підлаштовуватися – і буде вам щастя!
