Я стояла біля вікна орендованої квартири, задумливо дивлячись на вулицю. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо м’якими рожевими відтінками.
Я була занурена у свої думки, коли за моєю спиною пролунав голос чоловіка:
– Ань, щось трапилося? Ти така мовчазна сьогодні!
Я обернулася і побачила Олексія, який стояв у дверях кухні, тримаючи в руках кухоль з гарячим чаєм.
Його очі завжди були сповнені турботи та тепла, але зараз я помітила в них легку тривогу.
– Нічого особливого, я просто задумалася, – відповіла я, намагаючись видавити з себе посмішку.
– Знаєш, я тебе розумію. Весь цей час нам було нелегко. Але ми впораємося, правда? – Олексій підійшов ближче, й обійняв мене за плечі.
Я кивнула і притулилася до його грудей. Ми обоє чудово знали, про що говорив чоловік. Відколи Олексій одружився зі мною, його сестра Ольга буквально оголосила мені маневри.
Спочатку це були дрібні причіпки та підколи, зауваження на мою адресу, які стосувалися моєї зовнішності, ваги, волосся та інших частин тіла, а потім почалися відкриті образи, та постійні дзвінки з погрозами, в яких вона перегинала палицю.
Ольга ніколи не приховувала свого невдоволення тим, що брат вибрав саме мене. Їй здавалося, що я не достатньо гарна для нього, що я “відібрала” у неї єдиного брата, якого Ольга вважала, чи не своїм особистим надбанням.
Я намагалася налагодити стосунки із нею, але ситуація, навпаки, лише погіршувалась. Через постійну облогу сестри, чоловікові навіть довелося піти на крайні заходи, та залучити до цієї проблеми батьків.
– Я поговорю з ними ще раз, – відчуваючи напругу, запевнив мене Олексій, – Нехай пояснять Ользі, що її поведінка неприпустима. Вона поводиться, як безглузда малолітка!
Я важко зітхнула, бо добре знала, що розмови зі свекрами в цьому випадку не допоможуть. Вони завжди вставали на бік дочки, вважаючи, що вона має всі права так поводитися.
Щоб Ольга відстала і припинила заважати нашому сімейному життю, нам навіть довелося кілька разів поміняти орендовану квартиру, та номери телефонів.
Однак щоразу після цього батьки повідомляли дочці нову адресу Олексія.
– Може, варто поговорити з нею прямо? – запропонувала я чоловікові. – Спробувати пояснити, що ми не вороги, і я не зробила їй нічого поганого.
– Ти знаєш, що це марно. Ольга не хоче чути ні мене, ні тебе. Вона просто одержима ідеєю зруйнувати нашу сім’ю, – насупився чоловік. – Усьому виною виховання мами та батька, які всіляко потурали їй!
Увечері того ж дня Олексій зателефонував батькам. Розмова була короткою і напруженою.
Батько, Віктор Іванович, вислухав сина без особливих емоцій, а мати, Тетяна Павлівна, спробувала виправдати недоречну поведінку дочки.
– Льоша, ну що ти хочеш? Ольга просто переживає за тебе! Адже вона завжди була твоєю захисницею і хоче, щоб ти був щасливий.
– Мамо, годі вже! Ольга не захищає мене, вона намагається зруйнувати моє життя! Якщо ви ще раз посмієте передати їй нашу адресу або телефон, я більше не спілкуватимусь з вами! – не витримав Олексій. – Я повною мірою, попереджаю вас востаннє!
Тетяна Павлівна замовкла, шокована словами сина. Ніколи раніше він не дозволяв собі розмовляти з нею таким тоном.
– Гаразд, синку, ми зрозуміли тебе. Більше такого точно не повториться, – відчувши напруження, у розмову поспішив втрутитися Віктор Іванович. – Розбирайтеся самі!
Попри всі його запевнення, Олексій знав, що слова батька та матері нічого не означають. Чоловік попрощався з батьками, та повернувся до мене. Я сиділа на дивані з книгою в руках.
– Ну що, домовилися до чогось? – спитала я, помітивши похмурий вираз обличчя чоловіка.
– Сказав їм, що якщо вони ще раз видадуть Ользі нашу адресу, то з ними буде зовсім інша розмова. Сподіваюся, вони нарешті мене почули!
Я спробувала усміхнутися у відповідь, але в глибині душі сумнівалася, що все так просто вирішиться.
Щоб, про всяк випадок, захистити себе від товариства Ольги, ми знову переїхали на нову квартиру, поміняли номери телефонів, і намагалося уникати контактів із родичами.
Але одного вечора, коли ми повернулися додому після робочого дня, біля дверей нашої квартири стояла Ольга.
– Привіт, братику! – З натягнутою усмішкою промовила вона. – Вирішив сховатися від своєї рідної сестри?
Олексій відчув, як усередині нього здіймається хвиля гніву. Він остаточно зрозумів, що батьки знову не дотримали даних йому обіцянок.
– Що ти тут робиш? Як ти знайшла нас?
– Батьки дали адресу. Вони хвилюються за тебе, розумієш? Тато та мама хочуть, щоб ми продовжували спілкуватися.
– Якщо їх не стане, у тебе залишуся тільки я, а у мене – ти, – Ольга знизала плечима. – А ти чого стоїш там, як статуя? Чи боїшся вийти вперед? – Звернулася вона до мене.
– Годі, Ольга! Іди звідси негайно! Ми не хочемо мати з тобою жодних справ! – грубо зажадав чоловік.
– Та гаразд тобі, Олексію! Це лише жарт! Я прийшла миритися, хіба не бачиш? – в очах сестри горів вогонь ненависті, і Олексій зрозумів, що вона відверто бреше.
– Ганно, зайди у квартиру. Я сам з усім розберуся, – скомандував чоловік.
Я кілька секунд у нерішучості вагалася, але потім слухняно увійшла у квартиру. Я зачинила за собою двері й лишилася стояти в порозі, прислухаючись до розмови ззовні.
– Ольга, я тобі серйозно кажу: йди й більше не приходь. Інакше я справді виконаю свою обіцянку, та обірву зв’язки з усією родиною, – зажадав Олексій.
– Ой, який ти став зарозумілий! Ну гаразд, я пішла. Тільки пам’ятай, брате, що я завжди буду поряд, де б ти не ховався, – Ольга удавано посміхнулася і, розвернувшись, пішла геть.
Олексій залишився стояти на сходовому майданчику з тяжким серцем. Коли він увійшов у квартиру, я кинулася йому на шию:
– Олексію, що нам робити далі?
– Пропоную взагалі переїхати в іншу область, бо інакше ми від сестри не відкараскаємося. У мене взагалі таке почуття, що в неї дах поїхав, – задумливо промовив чоловік.
Я була готова навіть написати заяву в поліцію, але чоловік слізно просив цього не робити. Як, не як – вона його сестра, хоч і така недолуга!
– Дивно, що батьки їй потурають. Думаю, що як би вони не намагалися показати нам, що не проти нашого шлюбу, вважають мати й батько зовсім по-іншому! Інакше б не дозволяли Ользі так поводитися.
Вислухавши чоловіка, я погодилася з усіма його доказами, та схвалила рішення переїзду в інше місто. Тут нас більше нічого не тримало.
Протягом місяця, нічого не кажучи родичам, ми перебралися на інший кінець країни.
Називати батькам місто, до якого ми переїхали, ми не стали, бо знали, що ті обов’язково проговоряться Ользі й та, не дай Боже, теж переїде.
Лише перебуваючи на відстані від них, ми нарешті змогли з полегшенням видихнути. Життя продовжується, і хочеться сподіватися, що без недолугих родичів!
Хоч нашому життю нічого не загрожувало, моральний стан бажав бути кращим! Це ж треба бути такою недолугою, щоб псувати життя рідному братові?
Мені здається, що вона хвора, і її потрібно лікувати, поки не пізно! А ви що скажете з цього приводу?
