– А може, ви тепер ще й машину собі купите? – з обурено кинула Маргарита Павлівна, поправляючи ажурну серветку на столі. – Я бачу до того йде.
Юля завмерла з кухлем у руках. У горлі пересохло, а серце забилося десь у районі горла. Ось так завжди. Вона лише заїкнулася, що вони нарешті виплатили кредит за свою квартиру, і почалося…
– Маргарита Павлівно, а що не так? Мені здається, нікого не повинно обходити це питання! Ми грошей ні в кого не вимагаємо, тож це наша особиста справа! Можливо й купимо! – Юля спробувала пояснити ситуацію, але свекруха вже закусила вудила.
– В сенсі, це ваша особиста справа? – Вона відсунула від себе тарілку з недоторканим шматком торта. – А нам що робити? Ви молоді, здорові, працюєте! Ми у ваш час…
– Мамо, ну не починай, – зітхнув Вітя, який до цього мовчки сидів у телефоні.
– Що “не починай”?! – Маргарита Павлівна підвищила голос. – Я, між іншим, скажу, як є! Віка заміж виходить, їй потрібна квартира! А ви тут зі своєю машиною!
Юля мало не похлинулася чаєм:
– Вибачте, що? До чого тут Віка?
– До чого тут Віка? Якщо вже мова, що кредит ви сплатили – ось вам і наступне завдання. Купуйте сестрі квартиру – їй заміж виходити! – заявила мати. – А то що це таке – молодим не буде де жити!
У вітальні повисла тиша, що порушувалася тільки цоканням старого годинника на стіні. Юля перевела погляд на чоловіка – той знову уткнувся в телефон, вдаючи, що його тут взагалі немає.
“Як завжди”, – з гіркотою подумала вона. – “Тільки що – відразу в кущі”.
– Маргарита Павлівно, – Юля намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. – Ви це зараз серйозно? Яка квартира для Віки? До чого тут ми, взагалі?
– А що такого? – свекруха картинно сплеснула руками. – Ще один кредит візьміть! Ви он премію отримали нещодавно! Та й взагалі – у родині всі мають допомагати один одному!
Це слово – “родина” – боляче різнуло по вухах. Так, родина. Тільки чомусь, коли їм з Вітею було тяжко, ніхто не поспішав допомагати. Навпаки – Маргарита Павлівна тоді говорила про самостійність та “школу життя”.
– Вітю, – Юля повернулася до чоловіка. – Може, ти теж щось скажеш?
Він неохоче відірвався від екрана:
– А що казати? Мама справу пропонує. Треба подумати.
У Юлі всередині щось обірвалося. Треба подумати? Серйозно?
– Ось! – тріумфально вигукнула свекруха. – Син мене розуміє! А ти, Юля, егоїстка! Тільки про себе думаєш!
Юля мовчки встала з-за столу. У скронях стукало, руки тремтіли.
– Дякую за чай, – видавила вона. – Нам час.
Всю дорогу додому вони мовчали. Вітя вів машину, звично кермуючи у вечірніх пробках, а Юля дивилася у вікно, намагаючись зібратися з думками. Місто миготіло різнобарвними вогнями, але вона не помічала цієї краси – в голові крутилися слова свекрухи.
Їхня невелика двокімнатна квартира зустріла їх затишною тишею. Юля механічно роззулася, повісила куртку, та пройшла на кухню. Сіла за стіл, обхопивши голову руками.
– Чайник поставити? – Як ні в чому не бувало запитав Вітя.
– Серйозно? – Вона підняла на нього очі. – Ти справді вважаєш, що зараз час для чаю?
Він знизав плечима:
– А що такого? Нормальна була розмова.
– Нормальна?! – Юля відчула, як усередині підіймається хвиля гніву. – Вітю, твоя мати щойно вимагала у нас купити квартиру для твоєї сестри! Це по-твоєму нормально?
– Ну, не вимагала вона, – він скривився. – Просто запропонувала подумати.
– Ах, запропонувала! – Юля невесело засміялася. – А то я не знаю твою маму! Вона тепер з цієї ідеї не злізе, доки свого не досягне!
Вітя стомлено опустився на стілець.
– Юль, ну вистачить драматизувати. Подумаєш – сказала, та й сказала.
– Ні, не подумаєш! – Вона різко встала. – Бо я знаю, чим це скінчиться! Спочатку “подумати”, потім “ну ви ж можете”, а потім знову я буду крайня, бо скажу все, що про неї думаю! Як завжди!
На кухні повисла важка тиша. Десь на вулиці просигналила машина, у сусідній квартирі грала музика. А вони сиділи й дивилися один на одного, мов чужі.
– Знаєш, що найприкріше? – тихо спитала Юля. – Що ти навіть не спробував мене захистити? Як завжди – промовчав, сховався у телефон. Ми ж з тобою родина! Пам’ятаєш таке слово?
Вітя смикнувся, як від ляпаса:
– До чого тут це? Мама просто…
– Мама, мама, мама! – Перебила його Юля. – Завжди мама! А хто я? Так, додаток до тебе? Яка має мовчки виконувати всі хотіли твоєї дорогоцінної матусі?
Вона осіклася, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Дідько, тільки цього не вистачало.
– Юль, – Вітя спробував взяти її за руку, але вона відсахнулася.
– Не треба, – вона похитала головою. – Просто дай мені спокій. Мені треба подумати.
Він ще трохи постояв і вийшов. А Юля залишилася сидіти на кухні, дивлячись у темряву за вікном. У голові крутилися уривки думок, спогадів.
Три роки тому вони з Віктором, щасливі та закохані, бігали по рієлторах у пошуках свого першого житла. На перший внесок грошей було обмаль – ледве наскребли коштом продажу бабусиної дачі. Взяли кредит. Маргарита Павлівна тоді теж давала “цінні поради”:
– Ви б скромніше щось взяли! Навіщо вам двокімнатна? І однокімнатної вистачить!
Але вони вперлися – хотіли нормальну квартиру з перспективою. Юля тоді влаштувалась на другу роботу, Вітя брав підробітки. Крутилися, як могли – але впоралися. Без будь-якої допомоги.
І ось тепер, коли вони тільки-но почали вставати на ноги, з’являється ця ідея з квартирою для Віки.
Юля гірко посміхнулася. Віка – молодша сестра Віті, розпещена мамина улюблениця.
Двадцять п’ять років, працює у салоні краси, живе з батьками. І ось тепер їй, чи бачите, потрібна квартира – тому, що наречений не хоче жити зі свекрухою.
“А ми тут до чого?” – вкотре подумала Юля.
У коридорі почулися кроки – Вітя нерішуче завмер у дверях.
– Можна? – спитав він тихо.
Юля мовчки кивнула. Він сів навпроти, трохи помовчав і раптом сказав:
– Знаєш, ти маєш рацію.
Вона підвела на нього здивований погляд.
– У сенсі, – він затнувся, підбираючи слова. – Щодо того, що я весь час мовчу. Це не правильно.
Юля відчула, як до горла підкочує грудка:
– Чому ж ти мовчав?
Вітя важко зітхнув:
– Не знаю. Звичка, мабуть. Мама завжди була такою. Владною. Простіше було погодитись, ніж сперечатися.
– А зараз? – тихо спитала Юля. – Зараз теж простіше погодитись?
Він похитав головою:
– Ні. Він підняв на неї очі. -Тому, що ти важливіша.
Юля відчула, як усередині щось здригнулося. Простягла руку, торкнулася його долоні:
– І що тепер?
– Тепер, – Вітя стиснув її пальці. – Тепер я поговорю з мамою. Серйозно поговорю. Поясню, що ми не можемо – і не маємо – купувати квартиру для Віки.
– А вона послухає?
– Не знаю, і знати не хочу, – чесно відповів він. – Але я більше не мовчатиму. Обіцяю.
Розмова з Маргаритою Павлівною сталася за два дні. Вітя поїхав один – сказав, що так буде правильніше. Повернувся пізно ввечері, стомлений, але якийсь інший. Наче вантаж із плечей скинув.
– Ну як? – Запитала Юля, ставлячи перед ним кухоль з чаєм.
Він помовчав, гріючи руки об гарячий кухоль:
– Тяжко було. Вона кричала, звинувачувала, казала, що я зрадник і поганий брат.
– А що ти?
– А я сказав, – він підвів на неї очі. – Сказав, що я перш за все чоловік. І що моя родина – це ти.
Юля відчула, як защипало в очах. Мовчки обняла його за плечі, уткнулася носом у маківку.
– Знаєш, – тихо сказав Вітя, – я тільки зараз зрозумів, як тобі було тяжко весь цей час. Вибач мені.
Вона похитала головою:
– Все добре. Головне – що ти зрозумів.
Маргарита Павлівна не дзвонила їм два тижні. Потім зателефонувала – як ні в чому не бувало, спитала, як справи. Про квартиру – жодного слова. Очевидно, зрозуміла, що цей номер не пройде.
А за місяць Віка оголосила, що вони з нареченим винайматимуть квартиру. “Як усі нормальні люди”, – сказала вона. І Юля могла присягнутися, що в її голосі пролунала повага.
Увечері вони з Віктором сиділи на балконі, та дивилися на вогні міста. Пили чай, говорили про різне. І Юля думала про те, наскільки дивно влаштоване життя – іноді потрібно пройти через конфлікт, щоб стати по-справжньому близькими.
А свекруха, що ж, вона також частина їхнього життя. Зі своїми тарганами, претензіями та дивними ідеями. Але тепер вони знали: головне – залишатися собою, та не дозволяти чужим бажанням зруйнувати те, що вони збудували разом.
Минув рік. Багато змінилося – і водночас залишилося тим самим. Маргарита Павлівна так само намагалася командувати, але тепер її “поради” розбивалися об невидиму стіну. Вітя навчився говорити “ні” – спокійно, але твердо. А Юля більше не почувала себе чужою у цій родині.
Віка з чоловіком (вони таки одружилися), винайняли невелику квартиру в сусідньому районі.
Спочатку було тяжко, але поступово вони звикли до самостійності. І що дивно – почали частіше заходити до них у гості.
– Знаєш, – сказала якось Віка, допомагаючи Юлі на кухні, – я тільки зараз зрозуміла, як вам із братом було не просто спочатку.
Юля здивовано підняла брови:
– У сенсі?
– Ну, – Віка зам’ялася. – Коли живеш сам, починаєш по-іншому на все дивитися. Цінувати те, що маєш. І, – вона почервоніла. – Вибач за ту історію з квартирою. Мама тоді перегнула палицю.
– Забули, – посміхнулася Юля. – Головне, що всі зрозуміли.
А ввечері, лежачи в ліжку, вона розповіла про цю розмову Віктору.
– Треба ж, – посміхнувся він. – А й справді – все на краще вийшло.
– У якому сенсі?
– Ну, – він притягнув її до себе. – Якби не та історія, я, може, так і продовжував би мовчати.
Юля уткнулася носом йому в плече. За вікном шуміло нічне місто, десь далеко сигналила машина. А вони лежали, обнявшись, і відчували – ось воно, щастя.
Просте та складне одночасно. Коли не треба вдавати, коли можна бути собою. І нехай Маргарита Павлівна досі іноді закочує очі та зітхає: “Ось у наш час…”, це більше не зачіпає…
