Всім привіт!
Почну з того, що зараз мені 19 років, і живу я не у своєму місті. Тут у мене є хороша робота, кохана людина і вірні друзі, всього вистачає потроху. Приблизно 1,5 місяці тому я почала підозрювати себе в тому, що чекаю на дитину.
Спочатку думала, що обійде стороною, але ні! Коли запевнилася, що все ж таки буде малятко, на подив не злякалася, не стала істерити і рвати волосся на голові. Я люблю дітей і хотіла б мати, але розповівши це своєму хлопцю, у відповідь нічого цікавого не почула.
Я не можу зрозуміти його, свого коханого, він кричить мало не на кожному розі, що любить мене, що я йому одна потрібна, що він жити без мене не може.
А поговоривши з ним чи хоче він цю дитину, ніяких емоцій я не бачила в нього. У відповідь отримала: “я думаю ще рано, роки через 3 було б нормально. Сама то розумієш, що таке дитина, треба все обговорити та йти до лікарні”
Я зрозуміла, що він не готовий, і що хоч і любить мене, але хотів би щоб я позбулася дитини. Я все життя говорила, що ніколи і нізащо не позбудуся дитини, що це гріх. Не можу я позбутися свого маленького, але й виховувати в 19 років самій страшно…
Батьків я втратила, а від сестри з братом за великим рахунком толку ніякого! Я хочу народити, але й водночас замислююся, як я сама виховуватиму, на які фінанси тощо. Якщо я позбудуся дитини, то думаю зненавиджу свого хлопця та й собі пробачити не зможу.
Що мені робити у цій ситуації, як бути? Я не знаю… Я дуже люблю його, і він мене любить, але чому все так відбувається, я не знаю. Та й час летить, термін росте, а в голові “каша”. Дайте пораду, що мені робити: згодитися з хлопцем і піти проти себе або залишити дитину і спробувати виховати її самій?
