– Будинок я оформила на Олексія, – сказала свекруха, розкладаючи помідори по банках.
Люба завмерла з лавровим листом у руках.
– Неля Єгорівно, що ви сказали?
– Що чула, – свекруха запхнула в банку останній помідор і накрила її кришкою. – Цей будиночок я переписала на молодшого сина. У нього сім’я велика, двоє діток. А ви молоді, ще своє купите.
Люба машинально опустила лавровий листок у банку і обернулася до чоловіка. Дмитро сидів за столом, хитаючи ногою, і дивився куди завгодно, тільки не на дружину.
І ось цей його погляд сказав їй все.
***
– Дмитре, ти знав? – голос Люби здригнувся.
Він знизав плечима, не підводячи очей.
– Мама так вирішила. Що я можу вдіяти?
– Можеш! – Люба зробила крок ближче. – П’ять років ми тут щоліта! Дах своїми руками перекрили, паркан новий поставили, грубку переклали, лазню відбудували!
– Я замість моря полола грядки, поливала теплиці, ці банки закручувала! Ти ж мені сам повторював, як заведений:
– Мамі треба допомогти? Їй самій без батька з господарством не впоратися. Та й зрозумій, потім усе лишиться нам. Не на чужих працюємо, для себе!
– Я так думав. Я, правда, так думав, – нарешті Дмитро подивився на неї. – Батько обіцяв.
Неля Єгорівна різко обернулася, витираючи руки об фартух.
– Мало, що батько обіцяв? Обставини змінилися. Батько хоч і хотів, але заповіту не залишив. Я господиня тепер, мені й вирішуватиме, кому що дістанеться!
– Мамо, але ти ж обіцяла потім мені все заповісти. Говорила, поки оформила на себе, щоб тобі спокійніше було, що боїшся, раптом ми тебе на вулиці залишимо!
– В Олексія діти. Йому потрібніше! А у вас поки що тиша.
Люба стиснула кулаки.
– Неля Єгорівно, ви ж самі обіцяли цей будинок Дмитрові! Ніхто вас за язик не тягнув! З дитинства йому твердили, що він тут буде господарем! І що ж тепер?
– Та перше, що він мені показав, коли вперше привів сюди – цвяхи, що за десять років з батьком забивав, коли будувалися.
– Ви просили ремонт – ми робили. Все власним коштом! Просили сад, город – ми доглядали. І все заради того, щоб зараз почути: Ви молоді, купіть своє?
– А ти мені взагалі чужа! – спалахнула свекруха. – Сьогодні у Діми одна дружина, завтра інша. Не тобі вирішувати, кому мені що дарувати! Зрозуміла?
Слова хльоснули, як ляпас. Люба випросталась:
– Добре. Якщо чужа, Дмитре, збирай речі! Ми їдемо. Порпайтеся тут самі зі своїми заготівлями.
– Люба, почекай, – Дмитро спробував утримати дружину, яка попрямувала до кімнати збирати речі. – Мамі ж допомогти треба, банки стоять. Закрутити треба.
– Банки вона тепер нехай із Олексієм закручує. Збирайся!
Дмитро намагався заперечувати. Казав, що будинок – це його пам’ять, його дитинство, що Олексій же їх не виганяє.
– Ми можемо, як і раніше, приїжджати. Люба, ну подумай! Мама, напевно, має рацію. Брат же тільки повернувся, квартира у них орендована, однокімнатна на чотирьох.
– А ми п’ять років думали, що тут наша хата! – відповіла вона, складаючи сумки. – Досить!
Коли він спробував узяти лопату і підправити доріжку, Люба тихо вийняла її з його рук і сказала:
– Дмитре, визнай, що це тепер не наш дім.
Вони поїхали того ж дня. Пів року ні вони не дзвонили Нелі Єгорівні, ні вона їм. Від сусідів знали, що Олексій із сім’єю переїхали в будинок до матері.
Дмитро спочатку переживав, потім сердився, потім просто замовк.
Люба працювала, ходила на курси підвищення кваліфікації, їй обіцяли начальника відділу, потім вони нарешті з’їздили у відпустку. А повернувшись дізналися, що Люба чекає на малюка.
– Ти рада? – Запитав Дмитро, коли вона показала тест.
– Рада, – усміхнулася вона. – Тепер у нас своя маленька сім’я.
Якось увечері у двері подзвонили. Діма був на нічній зміні. Люба відчинила. На порозі стояла Неля Єгорівна з маленькою валізою. Очі червоні, губи тремтять.
– Він… Олексій виставив мене. Сказав, що самим тісно. Двоє дітей, дружина. Пустиш? Не на вулиці ж мені жити. Все-таки Дмитро мені син. Та й ти не чужа. Невістка як-не-як.
Люба стояла, спираючись на одвірок.
– А колись ви сказали мені, що чужа. Якщо я вам чужа, йдіть до рідні. Нехай вони вас прихистять.
Двері зачинилися. Неля Єгорівна пішла в ніч.
Через кілька днів Люба та Дмитро дізналися, що мати оформилася в пансіонат для літніх людей.
– І правильно, – кинув він. – Нехай тепер думає, хто для неї був свій, а хто чужий.
– Дмитре, відвідав би матір, – за кілька днів запропонувала Люба.
– Ні. Я не хочу, щоб ти мені взагалі про неї нагадувала.
Люба промовчала. Тільки погладила живіт і подивилася у вікно довше, ніж зазвичай.
Коли з’явився Артемко, через місяць, вона сама зібрала сумку.
– Куди ти? – Запитав Дмитро, допомагаючи спустити візок
– До Нелі Єгорівни. Показати онука.
– Любо, після всього?
– Вона ж бабуся, Дмитре!
***
У пансіонаті Неля Єгорівна сиділа біля вікна, і з тугою дивилася на алею. Ішов дрібний осінній дощ. Побачивши у воротах невістку з візком, вона схопилася, не повіривши своїм очам, потім сіла назад.
– Чи можна потримати? – спитала Неля, коли Любу з дитиною проводили до кімнати свекрухи.
Люба мовчки простягла сина. Неля Єгорівна притиснула його до себе, і сльози покотилися по її щоках.
– Як назвали?
– Артемом. Тимко.
– Артем, онучок. Який маленький.
– Він схожий на Дмитра, – тихо сказала Люба.
– Так, навіть носик морщить так само.
– Як ви тут Нелю Єгорівно, – запитала Люба, викладаючи гостинці на тумбочку.
– Та як? Що заслужила, те й маю.
***
Додому вони повернулись утрьох. Дмитро відчинив двері і побачив на порозі не лише дружину із сином. Його обличчя витягнулося від подиву. Але за мить стало жорстким.
– Любо, ти що твориш? Для чого вона тут?
– Вона ж твоя мати.
– Вона нас зрадила!
– Не могла я її там лишити, – спокійно відповіла дружина. – Все ж таки вона твоя мати і бабуся Артема.
– А я? Я повинен забути, як вона мене будинка позбавила, який обіцяв батько?
– Не забути, – просто дати шанс. Проходьте, Неля Єгорівно, – обернулася вона до свекрухи, що ніяково переступала на порозі. – Зараз будемо влаштовуватися, а потім повечеряємо.
Дмитро в цей день довго не міг заснути, все крутився і бубонів:
– Чому я маю її приймати? Нехай іде до того, кому хату відписала, або куди хоче. Навіщо ти її привезла?
– Дмитре, Неля Єгорівна залишиться. Зрештою, за документами це моя квартира, і я сама вирішую, хто в ній гостює!
– А мені? Як мені їй в очі дивитись? Ти забула, скільки ми грошей на батьківську хату витратили, думаючи, що вона згодом стане нашою?
– Ми могли машину, про яку мріяли, купити. І сина возити не на цій старій розвалюсі. А скільки відпусток скасували заради її городу?
– Не забула, Митю! Я все пам’ятаю. Проте твоя мати житиме у нас, – і крапка. Не годиться це, щоб при живому сину з невісткою і онуку, рідна людина в соціальних установ микалася.
– Вона сама вибрала такий шлях!
– Вона помилилася! Так це від любові, Дмитре! Давай спати, – на роботу завтра.
Свекруху поселили у дитячій Артема. А сина вони поки що забрали до себе в спальню. Розуміючи, що такою сім’єю у двох кімнатах тісно, вирішили збирати на перший внесок на трикімнатну.
– Я був у Льошки, – сказав Дмитро за тиждень.
– І що?
– Сказав йому, що не по-людськи було матір виганяти.
– А він?
– А він сказав, що в нього сім’я та діти, він про них думати повинен, а мати своє віджила. – Дмитро сів на табурет і безсило впустив руки на коліна.
– Ти теж так вважаєш? – Люба пильно подивилася на чоловіка, ніби від його відповіді залежало його життя.
– Ні, звичайно. Але ж вона сама, розумієш. Все своїми руками зробила, – Дмитро зморщився.
– Тепер ти своїми руками хочеш зробити те, за що потім себе не вибачиш?
Люба з чоловіком майже накопичили на квартиру, коли почули новину. Олексій вліз у борги та терміново продає батьківський будинок.
Люба, не роздумуючи, сказала за вечерею:
– Викуповуємо нашими грошима.
– Люба, ти впевнена? – із сумнівом глянув на неї чоловік.
– Впевнена! Родове гніздо не можна віддавати чужим.
– Любочко, ви ж про квартиру мріяли. Мені недовго залишилося, а у вас велика квартира залишиться.
– Наш син повинен рости в будинку, який збудував його дід. Тільки будинок ти, Дмитре, одразу оформиш на себе.
Так і вчинили. Хоча Олексій, дізнавшись, хто хоче купити, відразу заломив ціну набагато вищу за ринкову, але Дмитра з Любою це не зупинило. Вони взяли невеликий кредит і будинок знову став їхнім. Тепер по-справжньому.
Неля Єгорівна тут же переїхала назад. Молоді відвідували її майже кожних вихідних. Через рік Артем вже бігав по саду, збирав кульбаби і ніс бабусі.
Якось, теплим літнім вечором, вони пили чай на веранді. Неля Єгорівна тримала онука на колінах і раптом тихо сказала:
– Любо, вибач, що чужою тебе назвала. Ти мені виявилася ріднішою за найрідніших.
Люба посміхнулася.
– Все в минулому, Нелю Єгорівно.
– Ні, не в минулому. Я щодня дякую, що ви мене забрали.
Дмитро обійняв дружину за плечі.
– Знаєш, – сказав він, – я тоді з будинком думав, що все втратив. А виявилося, навпаки знайшов. Знайшов справжню родину.
Люба кивнула. У саду пахло яблуками, Артем сміявся, а на столі стояли закручені банки з помідорами з нової теплиці…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
