– Заміж зібралася? – в унісон промовили мої батьки й, не змовляючись, переглянулись.
– Так! – Упевнено заявила двадцятидворічна я.
– Ми тебе начебто з дому не женемо, – здивовано пробурчав батько. – Куди так рано, доню?
– Тату, для вас я завжди буду маленькою, – посміхнулася я. – Я вас дуже люблю, але також люблю і Семена.
– Вже хоч щось прояснюється. Його звуть Семен! Скільки років йому? – втрутилася у розмову мама.
– Двадцять три, – сяючи від щастя, відповіла я.
– Доню, чому ми нічого про нього не знали? – батько почав нервово стукати пальцями по столу.
– Я не знайомила вас, бо не думала, що з цього вийде щось серйозне, – знизала я плечима. – Оскільки, тепер все добре, ми подумали й, вирішили одружитися.
– Як давно ти знаєш його? – продовжила свій допит мати.
– Майже рік, – задоволено посміхнулася я. – Мамо, для мого віку це нормально.
Батьки знову переглянулися і приречено зітхнули. Сперечатись зі мною вони не хотіли, щоб не бути винними потім у тому, що зламали моє життя.
– Коли плануєте весілля? – поцікавився батько.
– За місяць. Заяву до РАГСу ми вже подали, – поділилася я своїми планами з батьками.
– Швидко як, – схлипнула мама. – Повірити не можу, що ти вже така доросла.
– Мамо, – побачивши сльози матері, я сама ледь не заплакала.
– Ну, розвели тут, – батько спробував пожартувати, щоб розрядити атмосферу. – Заміж, так заміж!
Я перестала плакати й, обійнявши батьків, поцілувала їх в обидві щоки.
– Мама та тато Семена хочуть з вами познайомитися, – несподівано промовила я.
Батьки переглянулися. Новина про знайомство зі сватами, була для них несподіваною, але очікуваною.
Відмовити дочці батьки не планували, тому, погодилися на зустріч із майбутньою ріднею.
– Напевно, мова йтиме про весілля? – припустив батько.
– Мабуть, – здивовано знизала я плечима.
Через три дні я попередила батьків про те, що майбутні родичі чекають на них завтра в кафе.
Наступного дня, святково одягнувшись, батьки вирушили на зустріч зі сватами.
Виявилося, що батьки Семена старші за нас на цілих п’ятнадцять років. Виглядали вони не охайними й пихатими.
Спочатку мені навіть подумалося, що на зустріч із нами прийшли бабуся та дідусь Семена.
– Здрастуйте! – привітали ми майбутніх сватів, та присіли навпроти.
– Вітаємо вас, – кивнули вони. – Нас звуть Макар Віталійович та Зоя Олексіївна, ми батьки Семена.
– Дуже приємно, – ми з чоловіком теж представилися.
– Поговорімо з приводу весілля. Що ви про це думаєте? – Зоя Олексіївна поправила скуйовджене волосся.
– Якщо діти хочуть одружитися, то ми не проти, – відповіла я.
– Це все зрозуміло. Семен у нас не аби хто, а син академіків! – гордо вимовив Макар Віталійович.
– Що саме ви хотіли обговорити з приводу весілля? – не витримавши зволікання, спитала я.
– Те, що половину витрат ви візьмете на себе, це зрозуміло. Що тут обговорювати? – знизав плечима батько Семена. – Нас цікавить дещо інше.
– Який посаг ви даєте за свою дочку? – перебила чоловіка Зоя Олексіївна.
Ми з Василем, від подиву, застигли у неприродних позах.
– Посаг? – ледве чутно перепитала я. – Який ще посаг?
– Кожна родина, що поважає себе, зобов’язана дати посаг за свою дочку! – повчальним тоном промовив Макар Віталійович.
– Наприклад, машина, квартира. У найгіршому випадку – коштовності, чи прикраси. Що у вас є?
Ми, переглянувшись, нервово засміялися в унісон. Слова батьків Семена звучали, як марення.
– У нас нічого немає. Ми не в давні часи живемо. Який ще посаг? – я закотила очі, та пирснула зі сміху.
– Ну, гроші хоча б є? Напевно, банківські вклади якісь присутні? – здивовано запитала Зоя Олексіївна.
– Ні, нічого немає. Навіть квартира не наша, винаймаємо, – став на ходу брехати Василь.
Я ледве стримала сміх, побачивши, як різко витяглися обличчя у сватів.
– Вибачте, скільки вам років? – Зсунувши окуляри на ніс, поцікавився Макар Віталійович.
– Сорок п’ять, – відповів Василь. – Це щось змінює?
– Змінює. Невже за ці роки ви не могли, бодай житло придбати? Соромно вам має бути! – осудливо похитав головою Макар Віталійович.
– Такими темпами ваша дочка ніколи заміж не вийде. Не заважало б вам заздалегідь про посаг подбати.
– Ми, звичайно, зі свого боку вам відмовимо. Безприданниця нам не потрібна, на жаль. Ви, мабуть, навіть весілля хотіли святкувати в кредит?
– Все правильно! – награно підтвердила я. – Ми люди прості та бідні.
Коли я перестала говорити, за столиком повисла неприємна гнітюча тиша.
– Вибачте, але ви нам не підходите, – промовила Зоя Олексіївна. – Стати родичами, на жаль, нам не судилося, – додала вона і повільно вийшла з-за столу.
Чоловік наслідував її приклад і, сухо попрощавшись, батьки Семена покинули кафе.
Ми з Василем випили по філіжанці кави й теж пішли додому. Про свою розмову зі сватами ми повідомили Софію.
– Бути не може! Семен точно не такий, – запротестувала вона, вставши на захист нареченого.
Проте через пів години Софії зателефонував Семен і повідомив, що їм потрібно розлучитися.
Причину хлопець назвати не зміг, але вона була не потрібна. Софія і так зрозуміла, що руку до їхнього розставання доклали батьки Семена.
А ми з Василем були дуже задоволені, що все так сталося! Дивлячись на “сватів”, ми чітко зрозуміли, який “зять” нам може дістатися!
Та що зять – чоловік для нашої єдиної доньки! Хоча чоловік – це не про нього! Мамій і ганчірка – все, на що він заслуговує! Ви зі мною згодні!
