– Який же гарний жилет на тобі! Давай подаруємо його твоєму троюрідному братові! – Запропонувала мати

Моя мати, Світлана Григорівна, мала досить дивну звичку: подарувавши подарунок, вона довгий час дізнавалася про його подальшу долю і, наскільки можна, розпоряджалася ним.

Я давно вже звик до цієї особливості матері, а от моя дружина Маргарита, ніяк не могла змиритися з дивністю свекрухи.

– Сину, а де светр, який я дарувала тобі на Новий рік? – поцікавилася мати телефоном.

– У шафі лежить, зараз же літо, – здивовано відповів я.

– Якщо ти його зараз не носиш, то віддай дядькові Толі. Він за кордон на заробітки їде, йому теплі речі там знадобляться! – дбайливо промовила вона.

– Який ще дядько Толя? – нерозумно перепитав я.

– Чоловік моєї сусідки Клавдії, вони часто за тобою в дитинстві наглядали, – з важливим виглядом нагадала мати.

– Зрозуміло, завтра привезу тобі светр, сама і передаси йому, – неохоче промовив я, і закінчив розмову.

Я важко зітхнув і пішов скаржитися дружині, що мати буквально змушує мене віддати чужій людині її подарунок.

– Уявляєш, мати мій светр хоче сусідові віддати, – сказав я, і гірко засміявся.

– Це той самий з оленями, який вона на Новий Рік подарувала? – Вирішила уточнити Маргарита.

– Так, він! Я його всього кілька разів одягав, а вона вимагає, щоб я його повернув, – невдоволено пробурчав я.

– Я тебе ніяк не зрозумію, що означає хоче та вимагає? Це тепер твоя річ, і тільки ти можеш нею розпоряджатися! – Роздратовано зауважила дружина.

– Ти ж розумієш, що мати образиться, якщо я не поверну светр?

– Я це чудово розумію! Але уяви, що ти попросиш її повернути наш подарунок, наприклад, мультиварку? – Поставила каверзне питання Рита.

– Вона б образилася, і кілька місяців би з нами не спілкувалася, – спокійним тоном відповів я.

– Ось, саме так! Ти як хочеш, а я її подарунки продам. Не буде подарунків, не буде причин для сварки, – весело промовила дружина, і безтурботно засміялася.

Я здивовано глянув на неї, й теж про щось замислився. Минуло кілька хвилин, перш ніж я знову заговорив.

– Знаєш, ти маєш рацію. Давай продамо всі її подарунки! – натхненно промовив я. – Нехай її сусід сам собі светр купує!

Рита на мить здивувалася від почутого. Вона вже звикла, що я завжди погоджувався з думкою матері, й майже ніколи їй не суперечив.

– Ти впевнений? У мене і так погані стосунки з твоєю матір’ю, мені в будь-якому разі втрачати нічого, недовірливо поцікавилася дружина.

– Я ніколи не забирав у неї наші подарунки й не збираюся забирати, а ось вона поводиться некрасиво, так що, настав час розірвати це порочне коло, – з розумним виглядом промовив я.

Того ж дня ми сфотографували речі, які нам дарувала мати, та виставили на продаж в інтернет.
Наступного дня мені зателефонувала мати й спитала, коли я привезу обіцяний светр.

– Я його вже продав, так що доведеться твоєму сусідові самому про себе подбати, – незворушно відповів я.

Насправді злощасний вовняний виріб все ще лежав у моїй шафі. Просто я не схотів його віддавати.

– Як продав? Це ж мій подарунок! Хіба він тобі не сподобався? – здивовано вигукнула мати.

– Сподобався, але я все одно вирішив його продати, – спокійним тоном промовив я.

– Як ти посмів? Я його тобі з усією любов’ю подарувала, а ти його незнайомому мужику віддав, – сумно промовила мати.

– Зачекай, чи не ти сьогодні хотіла цей чудовий светр віддати якомусь дядькові Толі? – обурився я.

– Ти став огидно поводитися! Мабуть, Рита остаточно зіпсувала тебе, – впевнено заявила вона, і кинула слухавку.

Я трохи засмутився таким закінченням розмови, але вважав, що невдовзі мати заспокоїться, і ми знову зможемо нормально спілкуватися.

Однак я глибоко помилявся. Буквально за кілька днів мати зателефонувала до дружини, й зажадала повернути всі подарунки.

– Вам не здається, що ви поводитеся нахабно і безглуздо? – похмуро промовила в трубку Рита.

– Не здається. Я можна сказати, на останні гроші вам до свят речі купувала, хотіла порадувати, а ви моїм коштом вирішили нажитися, – обурено відповіла вона.

– Це яким чином ми наживаємося вашим коштом? – здивовано спитала дружина.

– Прямим! Мишко мені розповів, що ви продаєте мої речі через інтернет, – єхидно промовила вона.

– Відкрию вам одну таємницю. Коли ви подарували комусь одяг, техніку чи інший предмет, то вони вже не ваші, – глузливо промовила Рита. – Ви, до речі, також можете продати наші презенти.

Свекруха на кілька секунд замовкла, у слухавці було чути тільки її важке дихання.

– Нічого я не продаватиму! – нарешті вимовила вона. – Але тепер жодних подарунків від мене не чекайте!

Рита хотіла відповісти, що тоді ми теж нічого їй не даруватимемо, але не встигла, бо Світлана Григорівна скинула дзвінок.

Попри сварку, ми продовжили спілкуватися, але перестали дарувати один одному подарунки. Однак, моя мати ніяк не могла розпрощатися зі звичкою розпоряджатися чужими речами.

Коли я приїхав до неї на вихідні, щоб полагодити кухонний кран, вона побачила в мене пуховий жилет.

– Ой, який гарний жилет! Де ти купив його? – зацікавленим голосом запитала мати.

– У торговому центрі, біля нашого будинку. Там, якщо що, жіночі моделі теж є, – не замислюючись, відповів я.

– Можеш мені його віддати? Ти все одно на машині їздиш, не замерзнеш, – несподівано сказала вона.

– Навіщо він тобі? – здивовано промовив я.

– У твого троюрідного брата незабаром день народження. Думаю, він зрадів би такому подарунку, – незворушно пояснила мати.

– Мамо, ти зараз серйозно кажеш? Ми з цим Петею лише два рази в житті бачилися. Він нас ніколи на свій день народження не кликав.

– Та й не в цьому суть! Чому я взагалі маю віддавати свій одяг? – обурено поцікавився я.

– Я тебе не впізнаю, ти став таким жадібним! Все-таки треба було заборонити тобі одружуватися з Ритою, вона погано на тебе вплинула.

– Дуже погано! Раніше ти ділився останнім зі своїми родичами та знайомими, а зараз украй став скупим, – роздратовано сказала мати.

– Це не я ділився, це ти ділилася моїми речами з усіма! Мені всі твої Петі, дядьки Толі та інші люди не потрібні!

– З цього дня тобі доведеться бути щедрою власним коштом, я більше у тебе на поводі не піду, – впевнено заявив я. – І перестань у всьому звинувачувати Риту!

Мати від досади надула губи, але сперечатися зі мною не стала. З того дня вона припинила випрошувати у мене речі.

Я думав, що це в неї хвороба така, на чуже зазіхати! А виявляється, це наглість та вседозволеність! А варто було суворо відмовити, та вказати на її безглузді вчинки – як бабка пошептала!

Вдячний дружині за слушну пораду, хоч мати й вважає мене скнарою! Я слушно вчинив, що вказав матері на її недоліки?