– Скажи синові, хай поступиться Сергійку місцем, – вимагала зовиця.
Наталя не одразу зрозуміла, що фраза адресована їй. Літак ще злетів, а Ярослав біля вікна вже роздивлявся льотне поле. А Сергій, син Маї, сидів через прохід і колупав підлокітник.
– Що, вибач?
Мая цокнула язиком.
– Ярослав на рік старший. Він повинен поступитися молодшому!
Наталя подивилася на сина. Ярослав притулився скронею до ілюмінатора. Але сидів він біля вікна не тільки через цікавість.
– Його заколисує у проході, – сказала Наталя. – Мінятися він ні з ким не буде.
Мая набрала в груди більше повітря:
– Моя дитина хоче дивитися у вікно! Він не хоче сидіти біля проходу, йому там не зручно!
Наталя похитала головою, нахабство деяких людей вражало її.
– Тоді треба було купувати відповідні місця, – Наталя відвернулася до Ярослава, поправила йому навушники. – Чим ти думала, коли бронювала місця?
Мая вже збиралася видати чергову відповідь. Але до їхніх місць підійшла Юлія Петрівна. Свекруха похмуро подивилася на невістку і сказала:
– Наталю. Поміняй дітей місцями. Сергій хоче до вікна і сидітиме біля вікна. Це не обговорюється.
Юлія Петрівна говорила так, ніби торгувалася на ринку за знижку в десять гривень.
Наталя вирішила просто ігнорувати нахабних родичів. Вона дивилася на брошуру, що виглядала з кишені сидіння, і ніяк не реагувала на слова свекрухи.
Юлія Петрівна мигтіла на периферії. Поруч із нею бовталася Мая. Наталя думала, коли вони вже підуть. Лаятися перед відльотом зовсім не хотілося.
І тут повернувся Максим. Чоловік протиснувся повз матір, повз Маю, сів поруч із Наталею.
Його мати не витримала:
– Ярослав та Сергій повинні помінятися місцями! Сергійко хоче сидіти біля вікна!
Наталя затамувала подих, чекаючи на відповідь чоловіка.
– Ми спеціально бронювали ці місця в одному ряді, – сказав він. – Доплачували. Ярослав сидить біля вікна, бо його захитує. Відчепіться вже!
Мая зашипіла:
– Тебе дружина зіпсувала! Ти про сестру взагалі не думаєш! – І пішла на своє місце, підхопивши Юлію Петрівну під лікоть.
Максим пристебнувся. Наталя поклала голову йому на плече.
– Нагадай мені ще раз, чому ми їдемо у відпустку з твоєю ріднею!
Максим мовчки потер перенісся.
– Мати наполягла, зажадала, щоб цього року ми відпочили всією родиною. Вибач, я не зміг відмовитись.
Наталя зітхнула.
– Гаразд. Тиждень. Усього тиждень, а потім ми знову житимемо в різних частинах міста і бачитимемося лише у свята.
Максим посміхнувся. Наталя уткнулася йому в плече, щоб чоловік не бачив, як сповзла її власна посмішка.
За ілюмінатором попливла злітна смуга, літак розганявся, а всередині, десь між ребрами, оселилося відчуття, що нічим добрим ця відпустка не скінчиться.
…Зрештою, переліт закінчився. Готель виявився непоганий – білі стіни, кондиціонер, балкон з видом на басейн.
Наталя розклала речі по полицях, розвісила купальники та розкрила буклет з екскурсіями, який взяла на рецепції.
– Дивись, – вона розклала буклет на ліжку. – Старе місто, фортеця, морська прогулянка. Ми ж не збираємося просто лежати на пляжі цілий тиждень? Правда?
Максим зазирнув через плече, тицьнув пальцем у фотографію фортечної стіни.
– Мені подобається, Ярослав теж буде у захваті.
За сніданком Мая колупала омлет і розповідала Юлії Петрівні, як учора бідного Сергійка образили у літаку.
– Не дали дитині біля вікна посидіти! Він плакав потім весь політ, між іншим.
Наталя жувала сніданок і не втручалася. Максим запитав у матері, як їй номер, чи зручне ліжко. Юлія Петрівна перемикнулася на матрац, який виявився надто м’яким.
– Ну, ми на пляж, – оголосила свекруха після другої філіжанки кави. – Засмагати, купатися. Ви з нами?
Наталя кивнула невиразно. Максим сказав «побачимо». Вони доїли та розійшлися.
Зустрілися лише за обідом. Ярослав влетів у ресторан першим.
– Бабусю, ми були в старому місті! Там такі стіни, і вежа, і внизу біля моря каміння, і я камінець собі взяв! Привезу додому, покладу на полицю!
Він витяг з кишені шорт гладкий камінчик, обкатаний морем, блакитно-сірий, розміром із перепелине яйце. Поклав на стіл поряд із тарілкою.
Сергій відразу ж стрепенувся і простягнув долоню.
– Дай.
Ярослав накрив камінець рукою.
– Ні, це мій.
– Дай! Я теж хочу! – Сергій стукнув ложкою по столу. – Мамо! Я хочу цей камінь!
Обличчя в нього затремтіло, губи скривилися в гримасі. І за мить пролунав плач, що рознісся по всій залі ресторану.
Мая погладила сина по голові та обернулася до Ярослава.
– Ярославе, не скупися! Віддай молодшому братові камінчик, ти ще собі знайдеш.
У Ярослава затремтіло підборіддя. Він подивився на матір, чекаючи на захист.
– Камінь належить моєму синові, – сказала Наталя. – Віддавати він нікому нічого не буде! Хочете такий же – їдьте до старого міста і знайдіть.
Юлія Петрівна кинулась на захист коханого онука.
– Наталю. Максиме. Ви Ярослава жадібним виховуєте? Вам що, шкода віддати нещасний камінь?
– Мамо, не починай, – сказав Максим.
– Я просто говорю, як є! Жадібність – це не гарно. І ти, Максиме, теж гарний, міг би сина навчити ділитися, а не потурати його егоїстичним замашкам!
Наталя підвелася і потягла Ярослава у бік виходу. Син слухняно йшов слідом, притискаючи камінь до грудей. Ярослав схлипував, витирав носа тильною стороною долоні.
У номері Наталя опустилася перед сином навколішки та сказала:
– Камінь твій! Ділитись ти не зобов’язаний. І слухати їх також не треба.
Ярослав нарешті посміхнувся. Наталя відправила сина вмиватися. А вже за десять хвилин він сопів у подушку, вимотавшись за пів дня.
Максим прийшов за пів години. Сів на край ліжка, де спав син, і сказав тихо:
– Я з ними поговорив.
Наталя не відривала погляд від басейну за вікном.
– Мені байдуже, про що ти з ними говорив. Більше ми разом їсти не будемо! Досить! Я не дам псувати відпустку ні синові, ні нам.
Максим сперечатися не став…
…Дні, що залишилися, вони прожили паралельно. Снідали в різні часи, на пляж ходили на різні ділянки, вечеряли в кафе за територією готелю.
Ярослав повеселішав, перестав озиратися, коли входив в ресторан. Наталя засмагала, Максим пірнав з маскою і приносив синові мушлі.
Наостанок вони зібрали валізи та спустилися в хол чекати трансфер. Мая з Сергійком та Юлія Петрівна сиділи у кріслах біля входу. Чотири дні вони майже не розмовляли, і зараз мовчали. Говорити їм не було про що.
Ярослав сів на валізу і бовтав ногами. На зап’ясті у нього блищав плетений браслет – купили на ринку в старому місті, синій з білими намистинами, він не знімав його ні на пляжі, ні в душі.
Сергій, звичайно, помітив прикрасу. Спочатку дивився мовчки, потім зіскочив із крісла, підбіг до Ярослава і закричав:
– Хочу! Хочу цей браслет! Хочу! Віддай!
Наталя підійнялася, щоб відвести сина убік, але Сергій виявився спритнішим. Він вчепився в браслет і смикнув на себе. Нитка луснула.
Намистини бризнули по мармуровій підлозі, застрибали та покотилися під крісла, валізи та стійку рецепції.
Сині та білі, вони розкотилися по всьому холу. Наталя дивилася на них і відчувала, як лопається в ній остання нитка терпіння.
Ярослав глянув на своє зап’ястя. Залишився тільки порожній уривок нитки. І більше нічого. Він вибирав цей браслет сам, довго і серйозно перебирав намистини на лотку, просив продавця поміняти одну білу на синю. Носив не знімаючи.
Губи у сина затремтіли, і він тихо заплакав, сховавши обличчя в долонях. Сергій теж ревів. Але набагато голосніше та істеричніше:
– Мамо! Мій браслет порвався! Це він винний! Він!
І Наталю прорвало. Все, що збиралося з першого дня цієї поїздки, знайшло вихід:
– Нахабний дрібний паршивець! Тільки й умієш псувати чужі речі, та псувати всім настрій!
Вона сіла перед Ярославом, витерла йому щоки долонею.
– Ми зараз купимо новий браслет. Я бачила в готелі стійку із сувенірами, там такі самі були. Ходімо виберемо.
Мая задихнулася від обурення.
– Ти як смієш так розмовляти з моєю дитиною? Вибачся! Негайно!
Наталя випросталась і подивилась зовиці в обличчя.
– Перепрошувати за те, що твій син не вихований, я не збираюся! Це твоя провина, Маю. Ти дозволяєш йому хапати чуже, репетувати, ламати. Ти – не хтось інший!
Вона взяла Ярослава за руку та повела до сувенірної стійки.
…У літаку Ярослав сидів біля вікна. На зап’ясті у нього красувався новий браслет, схожий на колишній, тільки намистини трохи більші.
Він крутив його та посміхався. І Наталі цієї посмішки було достатньо, щоб не шкодувати про жодне сказане слово.
Мая сиділа через три ряди, пряма, як палиця, з кам’яним обличчям. Юлія Петрівна поряд із нею мовчала. Максим за всю дорогу не сказав сестрі жодного слова.
В аеропорту вони взяли різні таксі. Ніхто не обійнявся на прощання, ніхто не сказав «давайте ще якось разом відпочинемо». Два багажники грюкнули, два автомобілі роз’їхалися в різні боки міста.
Вони не спілкувалися. Ні зі свекрухою, ні із зовицею. Наталя чекала на дзвінок, скандал, довге голосове повідомлення від Юлії Петрівни, але нічого не приходило.
І Наталя затамувала подих, плекаючи невиразну надію.
Коли пройшов день народження Маї, й запрошення вони не отримали, Наталя видихнула.
Здається, істерика у холі готелю принесла свої плоди. Їм дали спокій. А значить, більше ніяких спільних відпусток, ніяких поступися-поділись-віддай. Жодних зойків Сергія та зіпсованого настрою Ярослава. Ура!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводжу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
