Ольга любила закривати зміну. Увечері магазин ставав тихішим, спокійнішим. Зникала денна метушня, коли покупці поспішали, роздратовано шукали потрібні товари, голосно перемовлялися.
До вечора залишалися лише рідкісні відвідувачі — хтось заходив по молоко чи хліб на ранок, хтось вибирав знижкові товари, а хтось просто бездумно блукав між полицями. Каса працювала напівсили, вантажники ліниво поралися з ящиками, перекладаючи товар.
Але вже давно Ольга помічала одну дивність.
Щовечора на полицях не вистачало найдешевших продуктів.
Буханця дешевого хліба, пачки макаронів, пакетики найпростішого чаю – все це до кінця дня пропадало, хоча вдень завозили повний стелаж.
– Знову? — дивувався завідувач, хмурячи лоба, коли переглядав списки залишків.
Він водив пальцем по паперу, щось бурмотів, зіставляв цифри.
– Камери порожні, ніхто не брав.
— Може, збій який? — припустила Ольга, але й сама не дуже вірила в це.
Завідувач лише посміхнувся, закрив теку.
– Збій, ага. Хіба що привиди крадуть.
Але її не відпускало почуття, що щось не так.
Вона намагалася не думати про це, але щоразу, проходячи повз порожні полиці з найдешевшими товарами, відчувала дивне занепокоєння. Здавалося, ніби хтось забирає їжу не просто так, а тому, що справді її потребує.
Того вечора вона вирішила не йти відразу після зміни.
Ольга переодяглася, зняла форму, закуталася у шарф, накинула куртку. Тепер вона виглядала як звичайний покупець, котрий просто зайшов до магазину перед закриттям. Повільно ходила між полицями, вдаючи, що розглядає товар.
Але уважно стежила. І ось, в одному з далеких рядів щось майнуло. Ольга завмерла. За полицями, де лежав дешевий хліб, виднілася худенька фігурка. То була дитина.
Тоненька, майже невидима у тьмяному світлі магазину, дитина стояла, притулившись до стелажа, і озирався на всі боки, наче боялася, що її помітять.
Ольга притулилася до стелажа та обережно зазирнула з іншого боку, намагаючись не злякати.
Перед нею стояла дівчинка років десяти. Худенька, маленька, згорблена, наче хотіла стати невидимою. На ній була брудна курточка, явно не за розміром – рукави бовталися, застібка на грудях не сходилася, пропускаючи всередину холодне повітря.
Рукавиці порвані, один палець виглядав назовні, червоний від морозу.
Ольга затримала дихання та спостерігала.
Дівчинка обережно, наче боячись, що хтось накинеться на неї з криком, простягла руку до полиці, взяла булку хліба. Руки її тремтіли – чи то від хвилювання, чи то від холоду.
Вона швидко сунула хліб під куртку, притиснула до себе, прикриваючи, і озирнулася на всі боки.
Ольга зітхнула.
Дитина, яка краде їжу … Це означає, що все дійсно погано.
Але що ж тепер? Звати охорону? Ні, нізащо. Не для того вона тут лишилася.
Вона зробила крок уперед, пом’якшуючи голос, щоб не налякати ще сильніше.
– Ти голодна?
Дівчинка здригнулася, ніби від удару, різко розвернулася, втиснулася спиною в полицю. В очах – паніка, страх.
— Я… я… — губи її затремтіли, руки стиснулися міцніше, притискаючи хліб до грудей.
— Все гаразд, — Ольга підвела руки, показуючи, що не завдасть шкоди. — Я не лаятимуся. Просто скажи, ти їсти хочеш?
Дівчинка не одразу відповіла. Губи її щільно стиснулися, погляд кидався від Ольги до виходу, наче вона шукала шлях до втечі.
Але потім повільно, ледь помітно кивнула.
Ольга глянула на її пальці. Синюшні, обвітрені, на кісточках тонкі тріщини, шкіра облазить.
Холод. Голод. Самотність.
Цій дитині потрібна була не охорона. Їй була потрібна допомога.
Ольга повела дівчинку у кафе біля магазину. Звичайно, це був не ресторан – звичайна невелика зона з парою пластикових столиків, автоматом з кавою та чаєм, та вітриною, де лежали вчорашні булочки, сосиски у тісті та пиріжки.
Але тут було тепло, пахло випічкою, а головне – ніхто не виганяв.
Маша, все ще насторожена, стискала хліб під курткою і йшла трохи позаду, ніби боялася, що будь-якої миті її схоплять і викинуть надвір.
– Сідай, – м’яко сказала Ольга, вказуючи на найближчий столик.
Дівчинка слухняно опустилася на жорсткий пластмасовий стілець, не знімаючи куртку. Плечі напружені, руки заховані у рукави, погляд опущений униз.
Ольга купила гарячий чай і свіжий пиріжок з картоплею – найтепліший із тих, що були. Поставила перед нею.
— Бери, їж.
Маша несміливо глянула на неї, потім на їжу. Довго не наважувалася, але зрештою акуратно взяла пиріжок двома руками, обережно надкусила. Їла повільно, начебто розтягуючи задоволення.
Ольга сіла навпроти, спостерігаючи, як дитина з кожною хвилиною трохи розслаблюється, перестає їстись і втягувати голову в плечі.
— Як тебе звуть?
— Маша, — прошепотіла дівчинка, гріючи руки об склянку з чаєм.
– Маша, а ти сама живеш?
– Ні, мама є. Тільки вона хворіє… Лежить увесь час… — тихо відповіла вона, опустивши очі.
Ольга спохмурніла.
– Батько?
Маша похитала головою.
– Грошей немає?
— Майже… — знову пошепки.
Вона подивилась у підлогу, вчепилася пальцями в рукав куртки.
— Мамина подруга іноді допомагає… але їй також важко.
Ольга мовчала.
Дивилася на цю худеньку, зацьковану дитину, яка звикла до голоду, до холоду, до страху, до життя, в якому ніхто не запитає, як вона.
Поки хтось у їхньому магазині рахував знижки на імпортні сири, тут, за рогом, дитина крала хліб.
Ольга не роздумувала довго.
Встала з-за столу, швидким кроком попрямувала до кас, а потім прямо до полиць. Вона не збиралася відпускати дитину ні з чим.
У голові крутилося одне: якщо дівчинка краде хліб, то вдома зовсім біда. Значить, там немає ні крихти, і допомоги чекати нема звідки.
Вона швидко зібрала невеликий кошик: свіжий хліб, молоко, пару бананів — фрукти потрібні, щоби хоч трохи вітамінів отримати, — печиво, пачку чаю.
Хотілося взяти більше, але Ольга розуміла: якщо дати Маші великий пакет, це приверне непотрібну увагу. А що як хтось забере? Чи вона сама злякається і більше не прийде?
Підійшовши до столика, вона мовчки поставила перед дівчинкою пакунок.
– На, тримай.
Маша кліпнула очима, здивовано глянувши на неї.
– Правда? — голос її був такий тихий, що майже не чути.
— Звісно, — Ольга посміхнулася, заглядаючи у ці великі, насторожені очі. — Тільки більше не ховайся, гаразд? Якщо треба – приходь, я тобі допоможу.
Дівчинка дивилася на неї так, ніби не вірила, що таке буває взагалі. Наче чекала, що зараз Ольга передумає, забере пакет, скаже, що це був жарт.
Але пакет залишався перед нею.
— Дякую… — тихо сказала вона, притискаючи його до грудей.
— Давай-давай, бо вже пізно, — махнула рукою Ольга, намагаючись говорити легко, щоб не налякати ще більше.
Маша кивнула, розвернулась і побігла.
А Ольга залишилася стояти, дивлячись їй услід.
І думала, як же цей світ несправедливий.
Наступного дня Ольга, недовго роздумуючи, попрямувала прямо до кабінету керуючого. Вона з самого ранку ходила з тягарем у грудях, ніяк не могла викинути з голови вчорашню зустріч із Машею.
Маленька дівчинка, що краде хліб, бо вдома нема що їсти — невже ніхто цього не помічає? І найприкріше, що кожен день у магазині списувалися продукти: хліб, молоко, йогурти, овочі.
Так, не першої свіжості, але ще цілком їстівні. І їх просто викидали.
— Списані продукти, куди діваються? — спитала вона, заходячи до кабінету й упираючись руками у стіл.
Керуючий – чоловік років за п’ятдесят, огрядний, з пухким обличчям, навіть не відірвався від паперів.
— На смітник, як завжди, — байдуже сказав він, водячи ручкою по якомусь звіту.
Ольга тяжко зітхнула, стримуючи роздратування.
— Слухай, а що як їх віддавати тим, хто потребує?
На цей раз керуючий підняв голову, примружився, відкинувся на спинку крісла.
– Це ти до чого?
– Є одна сім’я. Мати хвора, дитина голодує. Чи можна списані продукти хоча б їм передавати?
Він задумливо почухав підборіддя, похитав головою.
– Ти розумієш, якщо я на це погоджуся, завтра сюди черга вишикується.
— Та ніхто не дізнається, — твердо сказала Ольга. — Я просто щодня залишатиму невеликий пакет. Адже все одно викидаємо.
Керуючий постукав ручкою по столу, примружився ще сильніше, ніби прикидав, чи варто це робити.
— Ну… В принципі… якщо без чеків…
Ольга посміхнулася.
З того дня Маша більше не крала.
Вона просто заходила до магазину, тихенько пробиралася до Ольги, брала маленький пакет, стискала його в тоненьких ручках, махала їй рукою та бігла додому.
А Ольга дивилася їй услід і думала: іноді, виявляється, світ можна міняти дуже просто.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
