— Може, завтра з’їздимо? — Ольга з тугою дивилася на градусник за вікном. – Такий мороз.
— Завтра буде ще холодніше, — Олександр вже натягував куртку. – Ти ж чула прогноз? До мінус двадцяти обіцяють. Та й холодильник у нас зовсім порожній.
Ольга зітхнула. Справді, тягнути більше нікуди — остання пачка макаронів сиротливо лежала на полиці, молоко закінчилося ще вчора, а кіт Барсік демонстративно вилизував порожню миску, натякаючи на продовольчу кризу.
– Гаразд, – вона рішуче намотала шарф. — Поїхали. Заодно й закупимося як слід, щоб потім тиждень із дому не виходити.
— Оце правильний настрій! — зрадів чоловік. — Склала список?
— Звісно!Три сторінки дрібним почерком!
— Ох, відчуваю, кредитка сьогодні погріється… — пробурчав Олександр, але беззлобно.
Він знав: коли дружина береться за масштабні закупівлі, простіше не сперечатися. Зате потім холодильник буде забитий під зав’язку, у шафах з’явиться стратегічний запас круп та консервів, а на балконі вишикуються батареї з соками та мінералкою.
— Як партизани на зимівлю запасаємося, — усміхнувся він, заводячи машину.
— Не партизани, а розумні люди! — відповіла Ольга, розтираючи замерзлі руки. — Ось побачиш, як усі кидатимуться магазинами по морозу, а ми вдома в теплі сидітимемо.
У гіпермаркеті виявилося напрочуд багатолюдно — мабуть, не вони одні вирішили зробити стратегічні запаси перед морозами.
— Так, почнемо з тяжкого, — командувала Ольга, звіряючись зі списком. — Сашко, візьми другий візок. Спочатку за водою та соками, потім крупи.
Олександр тільки кивав, звично слідуючи за дружиною між рядами. За роки спільного життя він вже вивчив: якщо Ольга в режимі «глобальна закупівля» — краще не сперечатися, а мовчки котити візок та діставати товари з верхніх полиць.
За півтори години вони нарешті дісталися каси. Два візки були забиті під зав’язку.
— І це все нам потрібно? — з сумнівом простягнув Олександр, дивлячись на велику гору продуктів на стрічці.
– Звичайно! – впевнено кивнула Ольга. — Дивись: тут корм Барсіку на місяць, там м’ясо та риба у морозилку, тут усілякі консерви.
Касирка тільки зрозуміло посміхалася, пробиваючи товар за товаром. Певне, не першу таку сім’ю бачила сьогодні.
Завантаження машини перетворилося на справжній квест – як умістити всі пакети так, щоб нічого не пом’ялося і не розбилося.
— Може, на заднє сидіння покладемо частину? — запропонувала Ольга, дивлячись на набитий багажник.
— Ні, — пробурчав Олександр, утрамбовуючи черговий пакет. — Я потім замучуся крихти вимітати. Зараз ще трохи покрутимо. О, отак нормально!
Нарешті все було запаковано, і вони рушили в дорогу. За розмовами та суперечками про те, що куди покласти, не помітили, як стемніло. Мороз тільки посилився — шибки почали підмерзати по краях.
— Та що ж мороз такий?! — Ольга потерла замерзлі руки. — Сашко, може, піч увімкнеш?
– Куди сильніше? – хмикнув чоловік, не відриваючи погляду від дороги. – І так на максимумі. Потерпи, скоро вдома будемо.
Поверталися із гіпермаркету, навантажені покупками. Лютневий вечір видався особливо холодним – градусник у машині показував мінус двадцять.
– Зупини! – Ольга різко схопила чоловіка за рукав. – Сашко, зупини!
– Що таке? — стривожився Олександр, пригальмовуючи.
– Там собака! — Ольга вже відчиняла двері. – На прив’язі!
Біля ліхтарного стовпа, зіщулившись від холоду, сидів невеличкий кудлатий собака. Поруч два пакети з чимось і записка, приклеєна скотчем до стовпа.
Ольга, кутаючись у шарф, підійшла ближче. Собака підняв голову — в карих очах читався такий страх і розпач, що серце защеміло.
– Господи, – Ольга тремтячими руками зірвала записку. – Сашко, іди сюди!
«Їду в інше місто. Взяти із собою не можу. Собаку звуть Пуня, йому 3 роки. У пакетах корм та речі. Вибачте.»
— Ні, як це розуміти?! — обурився Олександр. – На такому морозі! Та ще й записку залишити. Совість взагалі є у людей?
Пуня (якщо це справді була вона) тихенько заскавучала, ніби розуміючи, що мова про неї.
— Сашко,— Ольга благаюче подивилася на чоловіка. — Ми ж не можемо залишити її тут!
– Що? – Олександр вже зрозумів, до чого йде. — Оль, ти збожеволіла? У нас орендована квартира! І кіт! І господиня.
— Але ж замерзне! — у голосі Ольги задзвеніли сльози.
Олександр тяжко зітхнув. Він знав цей тон – сперечатися марно. Та й сам розумів: кинути собаку на смерть вони не зможуть.
– Гаразд, – здався він. — Тільки врахуй: з господинею сама розмовлятимеш!
Пуня, здавалося, зрозуміла, що вирішується її доля. Вона встала, невпевнено виляючи хвостом, ніби боялася повірити у свій порятунок.
Вдома на них чекав перший сюрприз: кіт Барсік, зазвичай флегматичний і байдужий до всього, побачивши собаку, вигнув спину і з диким шипінням помчав під ліжко.
— Почалося, — пробурчав Олександр, затягуючи пакунки. — І це лише початок!
Пуня боязко оглядалася, не наважуючись рушити з місця. Її трясло — чи то від холоду, чи то від страху.
— Іди сюди, мала, — покликала Ольга, дістаючи з пакета миску. – Хочеш їсти?
Собака смикнувся на слово «їсти», але залишився стояти. Тільки хвіст ледь помітно вильнув.
— Боїться, — зітхнув Олександр. — Ще б пак, після такого.
Дзвінок господарці квартири вирішили відкласти до ранку. Але вона зателефонувала сама.
– Ольга? — пролунав у слухавці суворий голос Марії Петрівни. — У вас там що, собака?
– Звідки ви знаєте? — засмутилася Ольга.
— Сусідка знизу дзвонила. Каже, гавкіт чула. У нас у договорі, здається, не було пункту про собак?
— Маріє Петрівно, — Ольга набрала в груди більше повітря. — Розумієте, так вийшло.
І вона розповіла всю історію. Про мороз, про записку, про перелякані очі Пуні.
У слухавці повисла мовчанка.
— Отже, — нарешті сказала господиня. – Собаку можете залишити. Але орендна плата зростає на три тисячі. І якщо будуть скарги від сусідів, самі знаєте, що.
– Дякую! – Видихнула Ольга. — Дуже дякую!
Але це був лише початок. Наступні тижні перетворилися на справжнє випробування для всієї родини.
Пуня виявилася собакою з характером. Перші дні вона взагалі не відходила від вхідних дверей — мабуть, чекала на колишніх господарів. Їсти погоджувалася лише коли ніхто не дивився. Від будь-якого різкого руху сахалася в кут.
Барсік теж не поспішав приймати нову сусідку. Демонстративно шипів з-під ліжка, а коли вилазив, тримався виключно на верхніх точках: шафах, полицях, підвіконнях.
— Якийсь цирк, — зітхав Олександр, дивлячись на цей зоопарк. — Може, даремно ми таки її забрали.
Але одного вечора сталося те, що змінило все.
Ольга лежала з температурою – підхопила грип. Олександр був на роботі. І раптом Пуня, яка досі трималася особняком, підійшла до ліжка і обережно тицьнулася носом у руку Ольги.
– Ти чого? – Здивувалася Ольга.
Собака у відповідь тільки зітхнув і застрибнув на ліжко! Згорнулася калачиком біля ніг і почала тихенько гуркотіти — майже як кіт.
— Ну, треба ж, — прошепотіла Ольга.
А за пів години з верхньої полиці шафи спустився Барсік. Подивився на собаку, пирхнув для порядку і ліг поруч!
Олександр, що повернувся з роботи, застиг у дверях спальні:
– Я щось пропустив?
На ліжку мирно спала його дружина, а в ногах у неї влаштувалися Пуня і Барсік — пліч-о-пліч, наче все життя так лежали.
З того дня все змінилося. Пуня ніби зрозуміла: її не покинуть, не зрадять. Вона розцвіла, повеселішала, навіть шерсть заблищала. Виявилося, що вона вміє купу трюків — мабуть, колишні господарі таки займалися нею.
Барсік теж упокорився з новою сусідкою. Мало того — вони з Пунею потоваришували настільки, що іноді їх заставали за спільними витівками.
— Ні, ви тільки подивіться на цих злочинців! — обурювався Олександр, виявляючи роздертий пакет із кормом. — І хто з вас головний, га?
Пуня і Барсік синхронно відводили очі та вдавали, що вони тут взагалі ні до чого.
Минув рік. Тепер вже ніхто не міг уявити їхню хату без Пуні. Вона стала повноправним членом сім’ї – зі своїми звичками, характером, примхами.
— Знаєш, — сказав якось Олександр, дивлячись, як дружина розчісує собаку, — а нам пощастило.
– У сенсі?
— Ну, що ми тоді проїжджали повз той стовп. Що зупинились. Що зважилися.
Ольга посміхнулася:
– Ні, Сашко. Це Пуні пощастило. І тим, — вона затнулась, — тим, хто її покинув, теж пощастило. Бо якби не мороз, якби не ми.
Вона не домовила. Пуня, мов зрозумівши, про що мова, підвела голову і лизнула господиню в ніс.
– Так-так, – засміялася Ольга, – ти у нас найрозумніша! І найкрасивіша!
А Барсік з верхньої полиці шафи скептично нявкнув, мовляв, ну-ну, не зазнавай.
Знаєте, кажуть, що ми зустрічаємося не випадково. Іноді доля зводить нас у потрібний момент — щоб урятувати, підтримати, подарувати дім та любов. І неважливо, людина ти чи собака, важливо лише одне: відкрити своє серце і повірити, що щастя можливе.
Навіть якщо до цього тебе зраджували. Навіть якщо прив’язували до стовпа на морозі. Навіть якщо залишали записку «вибачте».
