Іванович терпіти не міг сільських баб. Вічно гуртуються біля сільської крамниці, начебто ні в кого, ні городів, ні інших справ немає. Коли йому запропонували стати єгерем і в лісовій хатці оселитися, то він був радий, дуже радий. А що йому… Адже він один. Це й не давало бабам спокою.
***
А колись усе було інакше. Ще не був він Івановичем, а був Сергієм. Наталку свою любив страшно, на руках носив. Але вирішив, що тільки після армії говоритиме з нею про весілля. Наташа проводжала його, чекала, листи писала. Додому після армії летів, як на крилах — одразу заяву подали, весілля зіграли.
Сергій норовливий дуже був. Все це знали, і зайвого за нього ніколи не говорили. А ось Наташка не боялася його анітрохи, мабуть, це й підкупило Сергія. Коли народила дружина йому сина за сім місяців, то були всякі думки в нього, але він гнав їх геть — не могла Наталка, ніяк не могла йому зрадити.
Однак добрі люди розповіли-підказали, як “чекала” на його кохана. І він повірив — адже найкращий друг очі йому відкрив, а найкращий друг брехати не буде.
Сиділи вони тоді у гаражі. Дружину з сином виписали вже тиждень як вдома. Сергій фундамент під нову лазню поклав сьогодні, ось і вирішив випити, а тут і Коля заявився.
А дружина чомусь його на дух не терпіла. Сергій знав про це, тому захопив зі столу пляшку, та й подалися обидва в гараж. Місця там багато, от і розташувалися. Випили по одній, по іншій, тут Колька й каже.
– Ну, і як тобі в ролі батька?
— А, не зрозумів поки що. Маленький він такий, ще нічого не розуміє.
— Ну, так, маленькі вони всі добрі, хоч свої, хоч чужі.
Сергій начебто і не помітив натяку, ще по одній налив. Коля випив, подивився на друга.
— І що, на своє прізвище записуватимеш?
Сергій підвів на друга тяжкий погляд.
— Ти, Миколо, не ходи довкола. Є що сказати — кажи, а так просто якщо повітря трусити будеш, адже я й вдарити можу.
Коля відсунувся про всяк випадок.
— А що казати… І так усі знають, тільки ти один і не знаєш. Гуляла твоя Наташка.
– З ким гуляла?
Очі Сергія наливались кров’ю. Коля підвівся, про всяк випадок до дверей відійшов.
– А я свічку не тримав. І сам не бачив, а всі у селі кажуть, що гуляла. І бачили її не раз, як додому під ранок поверталася. А ти, якщо дурень, то рости чужого!
Коля вискочив за двері та зник уночі. А Сергій налив собі ще.
Вони з Наталею в’їхали сюди, до Сергієвого будинку, відразу після весілля. Батьків його не стало ще до того, як він в армію пішов, будинок йому залишився.
А Наталка взагалі сиротою була, у тітки жила, в сусідньому селі, скільки пам’ятала себе. Зробили вони тут ремонт, красу навели, Наташка квітів насаджувала. Сергій думав, що тепер все добре у них буде… доньку трохи згодом народять… А вийшло он як.
Він пив до ранку. А коли розвиднілося, почув, як баби корів женуть, підвівся. Відкрив скриню в кутку гаража, рушницю дістав.
Перевірив, чи заряджено, пішов у хату, похитуючись. А саме Микитична проходила, найголовніша пліткарка — і вже за п’ять хвилин біля будинку почав народ збиратися.
Сергій увійшов, Наташа ще спала. Він тицьнув її рушницею.
– Вставай.
Вона очі розплющила, на нього подивилася, встала спокійно, прикрила собою люльку сина.
— Сергію… Лягай спати, на ногах не тримаєшся.
Але він знав, що не можна дати себе заговорити.
– Вдягайся швидко і виродка свого збирай.
– Виродка? Це ти так називаєш сина?
– Він мені не син! Дякую, люди очі розплющили.
Наталка подивилася йому у вічі. Бачить, каже серйозно.
— Це твій Колька, чи що, люди? Ну, тоді все зрозуміло.
Але Сергій не дав їй домовитись.
— Я сказав швидко, бо гола підеш.
Наталка швидко закутала сина, взяла в сумку пелюшки, підняла дитину на руки.
– Виходь.
Вона пішла до виходу. Відчинила двері, а за хвірткою натовп, хотів було ступити назад, але ззаду в спину стовбур рушниці вперся. Вона підвела голову і пішла. Вийшла за хвіртку, Сергій слідом. Пішла доріжкою до кінця села, люди слідом. Хтось із натовпу сказав:
— Сергію, одумайся, що ти коїш!
А він розвернувся та вистрілив під ноги людям. Натовп шарахнувся, дитина на руках у Наташі заплакала. Вона пришвидшилась. Коли дійшла вся процесія до краю села, Сергій сказав:
— Щоб тебе ніколи тут не бачив. З’явишся — уб’ю.
І пішов, хитаючись до будинку. Увійшов, упав упоперек дивана та одразу заснув.
***
Пив Сергій дуже рідко, тому встати ранком у нього ніяк не виходило.
– Наташ, дай водички …
У відповідь тиша. Він ледве розплющив очі — нікого. Потім побачив рушницю і все згадав.
А потім… Тиждень минув, тужливо йому стало. Ні їсти, ні пити не може…
Перебирав щось на полиці та натрапив на якусь книжечку. А це карта сина, Наталчиного сина. Хотів уже викинути, та відкрив. І там, на першій же сторінці — «дитина недоношена, народилася на терміні…»
Тобто, як недоношений? А Коля казав, що нагуляний… Сергій кинувся геть із дому. Люди з подивом дивилися, як він біг через село. Знову, чи що, напився? А він підбіг до будинку, де Микола жив, дивиться, у дворі його мати.
– Микола де? – Видихнув.
– Вдома твій Микола. Другий тиждень не просихає, а тобі чого?
Але Сергій уже не слухав, рвонув на себе двері. Микола сидить за столом, перед ним пляшка. Підняв тяжкий погляд на Сергія, посміхнувся. Той стиснув кулаки.
— Коля, розкажи мені ще раз, з ким моя Наташка гуляла?
До будинку увійшла мати. Микола мовчав.
– Відповідай мені! З ким гуляла, від кого нагуляла?
Тут втрутилася мати Колі.
– Ні з ким вона не гуляла! – І повернулася до сина. — Що ти мовчиш, іроде! Розкажи, як ти за нареченою друга бігав! Розкажи, як вона кочергою тебе відходила! А ти наговорив на дівку марно! Де вона тепер із дитиною мучиться?
Сергій відчув, як земля з-під ніг іде. А Колька закричав тонким голоском:
— Я завжди Наталку любив, я б її щасливою зробив! А вона лише на тебе, звіра, дивилася! Ти не заслуговував на неї!
Сергій вже не чув останніх слів. Він утік, утік у сусіднє село, туди, де мешкала тітка Наталії. Він на коліна впаде, він вимелюватиме прощення, ніколи більше чарки не вип’є, рушницю викине.
Але Наталі там не було. Тітка зло на нього подивилась і сказала:
— Поїхала вона, наче в місто, а може й далі куди… Мені не сказала, тільки й почула я — прощавай, більше, мабуть, не побачимось.
Голос тітки зірвався, і вона зачинила двері перед його носом.
***
Сергій шукав, усіх на ноги підняв, сам у місто багато разів їздив, та ніяких слідів. А в селі на нього дивилися, як на прокаженого — ось і вхопився за можливість переїхати в ліс.
Але за продуктами все одно треба приходити, куди подітися. Коли він у магазин входив, тиша наступала. Всі чекали, поки він вийде, щоб потім галасливо згадувати те, що було двадцять років тому.
Сьогодні до магазину йому довелося йти незаплановано — завтра з міста помічника надіслати повинні, запасів треба більше. Помічник лише після училища, на літню практику. Але йому б хоч на літо: узимку роботи мало.
Молодий, звичайно, але це неважливо, аби ходив швидко — не встигає Іванович один обійти. А браконьєрів багато розвелося.
Наступного ранку до його будинку під’їхала автівка. З неї вийшов Григорій Степанович, потягнувся.
— Ой, добре в тебе тут, Івановичу…
— Ти мені зуби не заговорюй. Де допомога обіцяна?
— Так він вийшов на початку лісу, сказав, що далі пішки, розгледіти все хоче, прогулятися.
— Не заплутав би…
— Та ні. Цей дійде, настирливий. Всю дорогу мене мучив питаннями. Ну, годуй мене, чи що…
Іванович накрив на вулиці стіл. Тільки-но зібралися сідати, як з’явився молодик. Івановичу він одразу сподобався — високий, здоровий, серйозний погляд. Представився – Андрій.
Привітався, руки помив, начебто завжди тут жив. Від обіду не відмовився, поїв з апетитом, розговорилися. Помітив він багато, поки лісом йшов. Іванович слухав його і хмикав. Було видно, що ліс любить хлопець. А це найголовніше.
Начальник поїхав, і вони залишилися вдвох. Андрій не заважав Сергію ні в будинку, ні на вулиці. Навпаки, наче навіть веселіше стало, хоч і розмовляли лише у справі.
Вже через місяць Іванович, окрім «синку», Андрія ніяк не називав.
Здружилися, всі обходи разом. Знав Іванович вже, що Андрій має дівчину, і мати теж. Що мешкають вони за 500 кілометрів звідси. Іванович теж багато розповів про себе, але про особисту історію свою мовчав.
***
А потім сталося нещастя.
На обході вони були та натрапили на браконьєрів. Андрій одразу зажадав зброю здати, на що мужики, схоже на п’яні, відповіли реготом. Тоді Андрій рушницю з плеча зняв. Іванович також. Від браконьєрів чоловік відокремився, підійшов до них ближче.
— Ви опустите свої стволи, у нас їх більше, вас і не знайде тут ніхто.
— А ти нас не лякай, ми лякані! Знайдуть вас та посадять.
Андрій ступив уперед.
— Рушниці на землю, вам же краще буде, не така важка стаття…
Один із браконьєрів скинув рушницю, Іванович помітив і стрибнув уперед, прикриваючи Андрія. Пролунав постріл, і Сергій упав. Старший закричав:
– Йолоп! Ти що накоїв?
Але мужик і сам не зрозумів, що трапилося, — витріщався на нього злякано. Думав налякати, а от що вийшло. Андрій схилився над Сергієм.
Він намагався перев’язати, допомогти, потім підняв голову і закричав:
– Що стоїте? Де ваша машина? Понесли, до лікарні треба швидше.
Усі забігали, розстелили куртки, палиці, обережно переклали Сергія та понесли. Всю дорогу він не відпускав руку Андрія, а в машині, коли вони вже мчали по трасі у бік міста, попросив його нахилитися.
— Розповісти тобі хочу, щоб коли помру, то душі легше було.
В очах Андрія стояли сльози. Він нахилився і почав слухати Івановича, а той розповідав майже пошепки. Про Наташу, про сина, про себе.
— Ніколи не переставав любити її, і люблю сина, тільки сказати їм не можу. Прощення попросити не можу, розумієш… Обіцяй мені, що ти спробуєш знайти їх, що передаси мої слова. Обіцяй…
По щоці Андрія скотилася сльоза.
— Обіцяю…
Але Іванович уже не чув — знепритомнів. Андрій повернувся до водія:
— Гони! Що ти повзеш, як черепаха?
***
Сергій Іванович ледве розплющив очі. Наталя, перед ним стояла Наталка. Ясно, помер і потрапив на той світ, інакше звідки Наташа. Він знову заплющив очі. Отже, Наташа теж померла? Ех, шкода… А все він винен…
Але хтось раптом почав його трясти.
— Прокидаємося, прокидаємося!
Сергій знову розплющив очі. Чоловік у білому халаті. Виходить, він живий? Просто сон бачив… Лікар запитав:
— Як ви почуваєтеся?
– Нормально.
— Ну от і добре. Все як слід. Відпочивайте.
І пішов до виходу із палати. Сергій спробував повернути голову… вийшло. Наталя. Знову … Трохи інша, ніж він пам’ятав, але вона.
І тут він зрозумів, що то не сон! Він рвонувся з ліжка, хотів підвестися, схопити її, щоб не пропала, щоб пояснити, щоб пробачила, але біль прорізав все тіло. Він застогнав. Наталя взяла його за руку.
— Лежи спокійно, я не втечу.
– Наташа …
— Доброго дня, Сергію.
— Наташо, звідки ти? Мені так багато треба тобі сказати. Я так винен, я стільки накоїв. Я шукав тебе, Наташо, я вас шукав.
– Я знаю.
Наталя серйозно дивилася на нього.
– Знаєш? Звідки?
– Син розповів. Все розповів, і про друга твого, і про те, який ти добрий.
– Син? Не розумію.
Наталка кудись обернулася.
– Андрію!
До ліжка Сергія підійшов Андрій.
— Привіт, Івановичу… батько.
Сергій одразу все зрозумів. Він нічого не сказав. Він просто заплакав. Здоровий мужик, трохи більше сорока років, якого боялися не лише браконьєри, а й навіть ведмеді в лісі, лежав і плакав.
Андрій невдовзі пішов — справи не чекають, — а Наталка залишилася. Цілу ніч вона просиділа біля його ліжка, а Сергій тримав її за руку. Вони розмовляли. Їм так багато треба було сказати один одному, що ночі мало.
***
А за місяць Іванович, накульгуючи, знову йшов у магазин за продуктами. В одній руці він мав тростину, а другою рукою він дбайливо притримував Наташу. Їм не треба було одружуватися: адже розлучення не було!
