– Вони з порожніми руками приїхали, – прошепотіла донька Ганна, дивлячись у вікно. – Навіть квітів не купили!
Марина поправила скатертину в альтанці. Перша зустріч із батьками нареченого – справа серйозна. Вона пів дня готувала, накривала на стіл, а вони…
– Ого, які хороми! – жінка в яскравій сукні увірвалася у хвіртку першою. – Скільки ж це коштувало?
Знайомство розпочалося саме так. Людмила – майбутня сваха – навіть не привіталася. Відразу почала вивчати ділянку, торкатися огорожі, заглядати у вікна.
– Самі будували? А де матеріали брали? – вона вже стояла біля ґанку, оцінюючи оздоблення. – Мабуть, кредити брали?
– Проходьте в альтанку, – Марина спробувала посміхнутися. – Стіл накритий.
– Спершу будинок покажіть! Ігорьок, дивись, як твоя наречена житиме. Зовсім інший рівень, так?
Наречений почервонів, Ганна опустила очі. А Людмила вже фотографувала на телефон альтанку.
– Подружкам покажу, не повірять, – пояснила вона. – У них палаців не водиться.
За столом стало ще гірше. Людмила розпитувала про роботу, доходи, плани. Кожна відповідь Марини викликала нові питання про гроші.
– А цей будинок ваш, чи в іпотеку? А машина яка? А відпустку де проводите?
Марина відповідала ухильно, але Людмила не вгамувалася. Зрештою заявила:
– Ну, дітям пощастило. Добре, коли є на кого спертися.
У цій фразі пролунало щось зловтішне. Не захоплення – розрахунок.
За два тижні задзвонив телефон. Марина готувала вечерю, коли почула знайомий голос:
– Марино, це Людмила. Настав час обговорити подарунки дітям.
Ніж завмер у руках.
– Слухаю.
– Дітей питати безглуздо – молоді, недосвідчені. Дорослі самі мають вирішити.
– І що ви пропонуєте?
– З нас машина, а з вас квартира, – Людмила говорила тоном, що не терпить заперечень. – Це ж справедливо?
Від нахабства перехопило подих.
– Яку машину ви збираєтесь дарувати?
– Нашу. На якій їздимо. Нам нова потрібна, а молодим й старенька зійде.
– Скільки років вашій машині?
– Років зо двадцять. Але нічого, колеса крутяться. А квартиру коли дивитися поїдемо? Я теж хочу брати участь – там мій син житиме.
Марина поволі опустила ніж. Значить так: розвалюху синові, собі нову машину, а від неї квартиру за мільйони?
– Я… подумаю.
– Що там думати! Все ж логічно. Телефонуйте, коли будемо їхати!
– Мамо, що сталося? – Ганна увійшла на кухню і побачила мамине обличчя.
– Твоя свекруха розподілила наші подарунки на весілля.
Переказавши розмову, Марина спостерігала, як дочка блідне.
– Вона серйозно?
– Цілком. І у виборі квартири брати участь хоче.
– Мам, може, вона просто… невдало виразилася?
– Двадцятирічна розвалюха в обмін на квартиру це невдало? Плюс контроль над вашим сімейним життям?
Ганна замислилась. Марина бачила, що дочка починає розуміти.
У суботу Людмила зателефонувала знову:
– Марино, як справи з квартирою? Ми вже машину придивилися, красуня з автоматичною коробкою!
– Людмило, ми ще не вирішили…
– Та що там вирішувати! У нашому районі двокімнатна продається, – не дорого. Поїдьмо сьогодні дивитися?
– Не вийде.
– Тоді завтра! Тільки швидше – добрі квартири розбирають. І бажано ближче до нас, щоб дітям допомагати було зручніше.
Марина відчула, як усередині все стискається. Наразі Людмила ще й район обирає?!
– Людмило, а ви не вважаєте, що забагато вимагаєте?
– Що я вимагаю? Просто думаю, щоб дітям було добре! Хіба погано, що бабуся поряд буде?
У неділю до хвіртки під’їхала знайома машина. Людмила з чоловіком та Ігорем вийшли з автівки.
– Вирішили відвідати! – Оголосила вона, проходячи у двір без запрошення.
За столом Людмила була особливо активною:
– А знаєте що? Може, дітям поки що з нами пожити? Гроші на оренду заощадять.
Ігор здивовано подивився на матір:
– Мамо, але ж ми хотіли окремо…
– Молодята не знають, що хочуть. Краще під наглядом спочатку.
Марина відчула, що її терпець урвався.
– Людмило, ви вже вирішили за дітей, де їм жити, яку квартиру купувати, у якому районі. А тепер бажаєте їх взагалі до себе забрати?
– Я хочу синові допомогти!
– Допоможіть! Купіть йому квартиру самі.
Людмила розгублено замовкла. Вперше за весь час хтось їй заперечив.
Наступного дня Марина ухвалила рішення. Подзвонила дочці:
– Ганно, приїжджай. Терміново.
Коли дочка приїхала, Марина була не багатослівна:
– Купую тобі квартиру. Оформляю на тебе до весілля.
– А Людмила?
– Людмила нехай займається своїми справами.
Увечері Марина набрала номер Людмили:
– Марино! Чудово! Я квартиру у нашому будинку знайшла! Дітки поверхом вище будуть!
– Людмило, квартиру я вже купила. Оформила на дочку.
Довга тиша.
– Як… без мене?
– Без вас.
– Але ж ми домовлялися!
– Ви вимагали! А я купувала власним коштом.
– А Ігор? Це нечесно!
– Ваша двадцятирічна розвалюха проти квартири – це чесно?
Людмила задихнулася від обурення:
– Як ви смієте! Я хотіла допомогти дітям!
– Ви хотіли сину квартиру за мої гроші, та контроль над молодими. Тепер допомагайте своїми засобами.
Людмила повісила слухавку.
Два тижні тиша. Марина купила Ганні однокімнатну у хорошому районі – не там, де хотіла Людмила.
Коли Ганна розповіла Ігореві, він здивувався, але не обурився:
– Головне, що власний будинок буде.
А ось Людмила вибухнула. Надзвонювала щодня, вимагала пояснень, погрожувала весілля скасувати.
– Нехай скасовує, – сказала Марина. – Краще дізнатися про характер свекрухи до РАЦСу.
Але Ігор виявився сильнішим за матір.
За тиждень до одруження Людмила з’явилася на порозі. Одна, розгублена.
– Марино, давайте помиримося.
– Заходьте.
– Я не хотіла сваритися, просто про сина думала…
– І як думали? Зваливши витрати на мене?
– У нас немає грошей на квартиру…
– На мої плани будували?
Людмила помовчала:
– Може, почнемо знову?
– Можете. Але майте на увазі, що своїми грошима розпоряджаюся я. І лише я!
Весілля пройшло красиво. Людмила усміхалася, але холодно. Марина знала – це перемир’я, не мир.
Через місяць пролунав дзвінок:
– Марино, може, таки подружимося? Ми ж родина тепер.
– Людмило, сім’я будується на повазі. А повага починається з кордонів.
– Я зрозуміла. Більше не втручатимуся.
– Подивимося.
Марина повісила слухавку і визирнула у вікно. Цвіли троянди, які вона садила багато років тому. Кожна квітка була вирощена працею, кожен камінчик доріжки покладено з любов’ю.
І ніхто – ніхто! – не мав права просто взяти й вимагати це собі.
Людмила здобула урок: чужі гроші не стають твоїми від того, що ти їх дуже хочеш. А кордони існують не для того, щоб їх порушувати, а щоб їх шанувати.
Іноді найкраще виховання – це тверде “ні” у потрібний момент. І Людмила це “ні” отримала по заслугах.
Марина посміхнулася і пішла поливати квіти. У хаті пахло свіжою випічкою, за вікном співали птахи. Життя тривало – спокійне, розмірене, захищене надійними кордонами.
Таке, яким воно й має бути.
Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.
