– Це розуму незбагненно! – Обурено вигукнув жіночий голос.
Я не одразу зрозуміла, що сталося. Цей голос, різкий, з вереском, до болю знайомий, долинав звідкись з області кухні.
З тієї частини квартири, яка зараз, у напівсні, здавалася мені далекою планетою, населеною виключно брудними келихами та залишками «Олів’є».
– Подивися, Раю, ти тільки глянь на це! – продовжили обурюватись на кухні.
Я розплющила одне око. Стеля гойдалася, м’яко, майже ніжно, як похитується палуба круїзного лайнера, хоча жодних круїзів у моєму житті зроду не траплялося. Андрій лежав поруч, закинувши одну руку мені на живіт, і уві сні прицмокував губами, як немовля.
– Отак вони й живуть! – Продовжував голос. – Ось вона, сучасна молодь! Господарство вести не вміють, а туди ж – заміж!
То була Зінаїда Марківна. Моя свекруха, яка, зрозуміло, мала ключ від нашої квартири. І перебувала вона зараз на моїй кухні! Першого січня! О пів на десяту ранку!
Я розплющила друге око і сіла на ліжку так різко, що у скронях застукало.
– Андрію, – я потрясла чоловіка за плече. – Андрюшо, підйом, там твоя мама.
Він щось промимрив, перекинувся на інший бік і натягнув ковдру на голову.
Зрозумівши, що весь вогонь мені доведеться брати на себе, я накинула халат і вийшла в коридор.
На кухні панував погром. Втім, він панував там ще з учорашнього вечора. Останні гості роз’їхалися по домівках лише близько третьої ночі, а сил прибирати за ними у мене просто не було. Що й казати, картина вимальовувалась така собі.
Гори тарілок нагромаджувалися в раковині, а між ними стирчали фужери, вкриті каламутною плівкою.
Зінаїда Марківна стояла посеред цього апокаліпсису з виглядом старозавітного пророка, а поряд з нею тупцювала незнайома жінка. Маленька, кругла, у в’язаній шапочці яскравого кольору, зовсім недоречного для її віку.
– З Новим роком, – сказала я. – Чим зобов’язана такому ранньому візиту?
– Ранньому? – ахнула Зінаїда Марківна. – Моя хороша, ти на годинник дивилася? О пів на десяту! Я у твої роки вже пів квартири встигала прибрати до цього часу!
Я вважала за краще промовчати, тому що сперечатися було небезпечно. Вислуховувати проповіді свекрухи з головним болем було для мене непосильним подвигом.
Жінка в яскравій шапці підібгала губи та перезирнулася зі свекрухою. Це був особливий погляд, погляд змовниць, жінок, об’єднаних зневагою до чужої нездатності відповідати їхнім стандартам.
– Це Раїса Петрівна, – представила її нарешті свекруха, – моя колега. Ми вирішили заїхати привітати вас, а тут…
Вона замовкла і красномовно повела рукою.
– Ось це все.
У цьому жесті було стільки трагізму, ніби вона вказувала не на брудні тарілки, а на руїни Помпеї.
– Нічого, Зіночко, – сказала Раїса Петрівна з тією особливою ласкою, яка гірша за будь-яку образу. – Ми зараз допоможемо їм навести лад, так? Молоді, вони ж не привчені.
І вона швидко стягнула зі своїх пухких рук рукавички, оголивши короткі пальці, озброєні гострими нігтиками.
– Не треба, – попросила я, дивлячись на її нігті, – не треба допомагати.
– Як це не треба? – здивувалася свекруха. – Та ти подивися, що діється! Подобається? Втім, тобі, може, й подобається, але Андрійко в такому жити не повинен!
Андрієві було тридцять два роки, якщо що. І зараз він спокійно спав, поки я відбивалася від вторгнення. Втім, він мав мені допомогти. Зараз, або ніколи!
Я розвернулась і пішла до спальні.
– Андрію! – я рішуче зірвала з нього ковдру. – Вставай давай. Негайно!
Він сів, жмурячись і потираючи обличчя долонями.
– Що сталося? – невдоволено спитав він.
– Твоя мати сталася! – Вигукнула я. – Вона зараз на кухні. І якась Раїса з нею. Я щойно отримала від них наганяй щодо посуду.
– Яка ще Раїса… Мама?! – Він незрозуміло заморгав. – Зараз?
– Ні, минулого року, – закотила я очі. – Звісно, зараз! Перший закид я взяла на себе, але зараз твоя черга. Іди й скажи їй, щоб вони пішли.
Андрій зітхнув.
– Соня, ну… – почав він. – Вона, мабуть, просто хотіла привітати. Може, вона має рацію щодо посуду… Треба було з вечора мити…
І тут я по-справжньому розсердилася.
– Права?! – Закричала я. – Андрію, вона вривається в наш будинок першого січня о десятій ранку без попередження! І вона при цьому має рацію?!
– Ну, вона ж моя мати…
– І що? – Мій голос зірвався, і я на мить злякалася, що свекруха почує, але потім подумала, що й нехай чує.
Андрій відвів погляд. Він сидів на ліжку в трусах, з пом’ятим обличчям, червоними очима і мовчав.
– Добре, – спокійно сказала я, – якщо ти вважаєш, що вона має рацію, то йди та мий посуд.
– Що?
– Вставай та йди мий посуд! – майже грубо повторила я. – Якщо чистота така важлива, то вперед. Ти ж син своєї матері. У вас у крові має бути це прагнення чистоти. Ось і дій!
Він відкрив рота, щоб заперечити, але я вже виштовхнула його в коридор, босого, в одних трусах.
Зінаїда Марківна ахнула, коли він з’явився на кухні.
– Андрійко! – Вигукнула вона. – Та ти що в такому… Взуй хоч би капці, ти ж застудишся!
– Не застуджуся, – невдоволено сказав він. – Мамо, можеш пояснити, що ти тут робиш?
– Ми прийшли привітати вас! – обізвалась Зінаїда Марківна.
– О десятій ранку? Після новорічної ночі?
Я теж увійшла на кухню і побачила, як чоловік узяв з раковини перший келих і відкрив кран.
– Андрію, – вона зиркнула на мене і смикнула його за лікоть, – постав це негайно! Це Соня повинна…
– Соня вчора готувала та накривала на стіл, – відповів чоловік, – і зараз вона відпочиватиме. Вона має право.
Раїса Петрівна, що весь цей час простояла мовчки, нарешті подала голос:
– Це що ж діється таке, га?! – обурилася вона. – Це що ж за дружини такі пішли, котрі чоловіків до раковини ставлять?
– Це такі дружини, – сказала я, – які знають собі ціну! І які збираються у свята відпочивати! Вас ніхто не просив приїжджати, а привітати нас можна було й телефоном, чи не так?
Свекруха так і застигла на місці. Раїса Петрівна, пробурмотівши щось неприємне на мою адресу, схопила її за руку і потягла у бік коридору.
– Ходімо, Зіно, – пробурчала вона. – Ходімо звідси. Якщо вони не хочуть жодної допомоги, то й не треба.
Двері обурено грюкнули, сходами простукали підбори.
Андрій стояв біля раковини з тарілкою в руках і здивовано дивився на мене.
– Що це було взагалі? – спитав він.
– Ти в мене питаєш? – Усміхнулася я.
– А ця Раїса… – чоловік похитав головою. – Вона взагалі хто? Я вперше у житті її бачу!
– Привид старого року, – відповіла я і позіхнула. – Слухай, Андрію, може, тобі допомогти?
– Не треба, я впораюся, – бадьоро відповів він.
Чоловік повернувся до раковини, а я пішла назад у спальню досипати. Трохи згодом свекруха надіслала мені обурене голосове повідомлення, в якому висловила невдоволення нами обома.
– Сподіваюся, що наступний рік ви зустрінете, як нормальні люди, – заявила вона, – а не як якісь… дикуни!
Я не стала їй нічого відповідати, але подумала, що нам, мабуть, варто поміняти замки. Що ми трохи згодом і зробили, щоб більше ніколи не потрапляти в аналогічно ситуацію.
– Як кажуть, – моя квартира, моя фортеця, – тож нікого не повинно колупати, чого я роблю те, що роблю! Не ваше собаче діло…Я слушно міркую?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!
