З самого дитинства у мене з батьком були не дуже добрі стосунки. У пам’яті спливають моменти, коли я, ще зовсім маленька, випадково розбила його улюблену попільничку, після чого цілий день була покарана в кутку.
І таких ситуацій, за які мені доводилося не тільки стояти в кутку, а й отримувати фізичне покарання, було дуже багато. За будь-яку помилку, не вчасно чи не доречно сказане слово я отримувала ременем по всім відомому місцю.
Я боялася батька, як вогню. Мені здавалося, що злішої людини на цій планеті просто не існує. Не знаю, кого він хотів з мене виростити, але, окрім отриманої мною дитячої психологічної травми, з якою я борюся і до цього дня, у батька нічого не вийшло.
Мама завжди захищала мене, наскільки це, звісно, було можливо. Проте батько рідко слухав її та в моменти покарання забороняв їй навіть наближатися до мене.
Я зі сльозами просила маму піти від батька, але вона цього не робила, бо теж боялася його. Так ми й жили, поки я не досягла повноліття і не поїхала в інше місто вчитися, де нарешті з полегшенням зітхнула і задихала на повні груди.
Минув час. Я закінчила університет, влаштувалась на хорошу роботу, вийшла заміж. Мами моєї, на жаль, рік тому не стало, і батько залишився зовсім один.
Бажання спілкуватися з ним у мене зовсім не було. Але оскільки моя совість не дозволяла кинути старого безпорадного батька, я щовихідних їздила відвідувати його. Навіть зараз, вже в немічному стані через важку хворобу, він примудрявся мене виховувати. Вкотре, коли я приїхала відвідати батька, він із незадоволеним виглядом запитав:
– Та що ти ходиш сюди постійно, очі мені мозолиш?!
– Я б із задоволенням цього не робила, але ж ти тут з голоду помреш, – хитро відповіла я.
За все своє життя я жодного разу не чула доброго слова від свого батька, але все одно намагалася тримати себе в руках, спокійно та шанобливо спілкуватися з ним. Хай там як, він був моїм татом, який дав мені життя.
– Я підписав дарчу на будинок, – сказав батько, – але можеш не радіти, після моєї смерті господинею тут будеш не ти.
Я стояла в повній розгубленості.
– Кому ти даруєш дім? – З хвилюванням запитала я.
– Своєму племіннику Андрію. Пам’ятаєш його? – хитро посміхнувся батько.
Андрія я бачила кілька разів за все своє життя, як і сам батько. Я чудово розуміла, що він це робить мені на зло. Мене розпирало дике бажання послати його якомога далі та просто піти, але зібравши всю свою волю в кулак, я запитала:
– Чому саме він? Більше кандидатів не знайшлося?
– Не знайшлося, – сухо промовив батько. – А якщо ти натякаєш на себе, то ти не заслужила цього будинку.
– Рідний будинок, в якому я народилася, прожила до вісімнадцяти років, де жили та живуть мої батьки, так, звісно, логічніше його подарувати тому, кого ти бачив останній раз десять років тому. Знаєш, мама не оцінила б твій вчинок – гірко сказала я.
– Мами вже немає, і я сам маю право вирішувати, що мені робити, – різко відповів батько.
– Та роби що хочеш, – зітхнула я. – Я до тебе їжджу щовихідних не для того, щоб ти мені будинок відписав.
– А навіщо ж ще? – з глузуванням сказав батько. – Саме для цього і їздиш. Ти думаєш, я не зрозумів твої наміри? Ну, тепер я тобі все розповів, тому можеш більше себе не напружувати і не приїжджати.
Мовчки помивши посуд і прибравшись у кімнаті, я вийшла надвір і поїхала до себе. Мені було дуже прикро за будинок, за мою маму, яка все своє життя в ньому прожила і вклала сюди свої сили та душу.
Прикро за те, що якийсь племінник, який не мав жодного відношення до нашого будинку, стане повноправним господарем. І тільки тому, що батько все життя мене ненавидів і робив мені все на зло.
Я намагалася бути доброю дочкою, але йому, як виявилося, це не потрібне. Якщо батько вважає, що на самоті йому буде краще, то хай так і буде.
