– Такого просто не може бути! Вона ж не така! Принаймні, не була такою, коли я одружився. Невже Тетяна настільки бездушна? – здивовано міркував Петро.
– Як ти можеш? – у серцях питав він у дружини. – Невже не розумієш, що мама потребує нашої допомоги?
– Я все розумію, не роби з мене бездушного монстра. І усвідомлюю, в якому стані знаходиться моя свекруха. Але чому ніхто не думає про мене та мої почуття? Мої бажання і можливості, нарешті!
Ольга Анатоліївна захворіла. Вже не перший тиждень вона почувала себе погано. Але все ще бадьорилася, умовляла сама себе, що все пройде, просто вона, мабуть, утомилася.
Ще вчора жінка ходила у справах, на дачу з’їздила, забрала останній урожай. А вже сьогодні з самого ранку відчула сильну слабкість і цілий день провалялася без діла.
Цей факт дуже обтяжував енергійну та діяльну жінку, але сил не було зовсім. Наче хтось невидимий випустив повітря з її завжди сильного організму. І позбавив енергії.
Ольга Анатоліївна ще сподівалася, що відлежиться, і все буде, як і раніше. Але вже розуміла – ні, недарма це все.
Та й не вперше. Вже були тривожні дзвіночки, від яких жінка відмахувалася. Та й біль у серці останнім часом посилився.
Надвечір сильно заболіло під ребрами. Так що терпіння не було зовсім. Їй стало страшно. Ольга Анатоліївна викликала швидку.
– По мру тут одна, і лежатиму. Синок рідко дзвонить, не відразу дізнається про те, що сталося. Все в нього справи й турботи, вічна метушня ця, – з тривогою думала вона, важко дихаючи й чекаючи на приїзд лікарів.
Жінку забрали в реанімацію. Пролежала Ольга Анатоліївна у лікарні кілька тижнів. А краще їй не стало. Лікарі взагалі дивувалися, як вона жива залишилася – такі важкі діагнози у неї були.
Кілька разів у лікарню до матері приїжджав син. Сидів сумний, мовчав. Видно, що морально не готовий був до того, що завжди сильна й енергійна мама раптом стала важкохворою та знерухомленою.
– Петю, не переймайся. Ти ж знаєш мене, я сильна. Ось підлікуюсь і встану на ноги. Просто треба трохи зачекати. А доглядати вам все-таки мене доведеться. Тут уже без варіантів.
– Так, мамо, розумію… Ти не хвилюйся, ми з Тетяною заберемо тебе. І доглядатимемо.
Ольга Анатоліївна чудово розуміла, що стала тягарем для рідних. Син засмутився, та й невістка дякую їй не скаже за такі турботи.
Ще невідомо, як поставиться до хворої людини у своїй квартирі. Це ж важка праця та й морально непросто. І час доведеться витрачати на неї, і сили.
Увечері Петро повідомив дружину, що матір доведеться забрати до себе.
– У сенсі – забрати? До нас? У цю квартиру? Але в нас немає вільної кімнати! Та й навіщо? Це що, примхи твоєї матері? Вона три тижні лежала у лікарні. Невже ще не вилікувалась? – обурювалася Тетяна.
– Мама дуже слабка. І ходити не може. За нею потрібен догляд. І хто ж це робитиме, якщо не ми з тобою?
– Я все розумію, Петре! Твоя мати захворіла і вимагає догляду та турботи. Але тільки я тут до чого? Я заміж за тебе виходила, а не за твою матір!
– Якщо, не дай Боже, з тобою щось трапиться, то я своєю чергою докладу всіх сил, щоб поставити тебе на ноги.
Слухаючи дружину, Петро лише посміхнувся. Чудово розумів – Тетяна кривить душею. І хворий він їй не потрібен.
– А по-друге, ти ж сам розумієш – у мене немає відповідної освіти. І навряд чи я зможу надавати кваліфіковану допомогу свекрусі. Так що не ображайся, але я відмовляюся. І це моя остаточна відповідь.
– Ну, як же так, Таня? Куди я подіну свою напівживу матір? Ти мені пропонуєш на вулиці її кинути, як собаку? – розгублено спитав чоловік.
– Ну, навіщо на вулиці, що ти утрируєш? Наче спеціально скандал роздмухуєш. Не треба робити з мене бездушну та черству особу. У твоєї матері є квартира, туди її й вези, – невдоволено говорила Тетяна.
– А доглядати…
– А доглядати за хворою людиною має доглядальниця. З медичною освітою. Хіба цей варіант не кращий за той, що пропонуєш мені ти?
– Ти хочеш, щоб за мамою доглядала зовсім чужа людина? Яка ж ти безсердечна! Так, здивувала ти мене. Тільки тепер мої очі розплющились на твою справжню сутність, дружино.
– Це все емоції. Але якщо розсудити, ти зрозумієш, що я абсолютно маю рацію. Так буде найкраще всім нам, – видала Тетяна.
Зі своєї кімнати вийшла дочка. Аліні нещодавно виповнилося тринадцять. Вона вже вважала себе дорослою й активно встрявала в розмови дорослих, маючи на все власну думку
– Що тут у вас? Галасуєте, лаєтеся. Жодного спокою з вами, – обурилася дочка.
– Бабу Олю виписують із лікарні, а мама не хоче її до нас забирати, – скривдженим голосом поділився Петро з дочкою.
– До нас? Бабуся до нас хоче? Мамо, ти чого? Хай бабуля приїде сюди, тобі що, шкода, чи що?
– Аліно, ти багато чого не розумієш! Бабуся тяжко хвора, вона навіть сама ходити не може. Її потрібно годувати, мити, міняти памперси та ліжко, робити лікувальний масаж і давати ліки.
– Наша квартира перетвориться на справжню лікарню. І хто цим усім займатиметься? І головне – коли? Ми з татом працюємо, ти вчишся.
– А що, хіба бабусю не вилікували? – Здивувалася дівчинка. – Я думала, якщо виписують, то вона вже одужала.
– Ні, не вилікували, дочко. Розумієш, є хвороби, які вже не можна вилікувати, – сумно відповів їй батько.
– І ще – якщо ви не забули, ми за два тижні виїжджаємо на море, – вже іншим голосом продовжила Тетяна.
З усього видно, що думки про море гріли жінці душу.
– А якщо ми заберемо сюди твою матір, то все! Прощавай подорож! А ми так довго про це мріяли. Аліна, я маю рацію?
– Так, мамо. Ура! Скоро на море, – весело відповіла дівчинка. – Мамо, ну може, потім, га? Як приїдемо, то й заберемо бабусю до себе? Гаразд?
– Видно буде потім, чого зараз про це говорити? – Ухильно відповіла Тетяна.
– Ну, мені точно доведеться відмовитися від поїздки. А ви їдьте. Не буду я позбавляти вас довгоочікуваної відпустки, – сумно сказав Петро і пішов до комп’ютера.
Йому потрібно було терміново підшукати доглядальницю для хворої матері.
Минуло сім років. Ольги Анатоліївни вже давно не було на цьому світі. Петро та Тетяна жили тепер удвох. Їхня донька Аліна нещодавно вийшла заміж і переїхала на квартиру до чоловіка.
– У доньки незабаром день народження, двадцять років. Ти пам’ятаєш, сподіваюсь? – Запитала за сніданком дружина у Петра.
– Звісно, пам’ятаю. І що ж далі? Вони знову відзначатимуть своїм колом і нас з тобою не покличуть, – з досадою відповів посивілий і роздобрілий чоловік.
– Та ні, Петре. Цього разу якраз звуть, ось тільки трохи раніше.
– У сенсі – раніше? Не зрозумів?
– Алінка з чоловіком, виявляється, путівки до Таїланду купили. Летять туди за два тижні. І день народження відзначатимуть там.
– А нас усіх – рідню та друзів – збирають наступної суботи у ресторані. Ну в тому, що весілля Аліні грали. Тож готуйся.
Але в ніч із п’ятниці на суботу, якраз перед святкуванням, Тетяні довелося викликати швидку допомогу.
У жінки раптово сильно заболіла і запаморочилася голова, різко піднявся тиск, вона навіть знепритомніла. Лікарі поставили діагноз – мікро інс ульт. Тетяну госпіталізували.
Наступного дня в палату до матері прийшла Аліна. Дочка була незадоволена.
– Мамо, ну що ж ти нас підвела? Ми керівництво з роботи чоловіка запросили на сьогоднішній бенкет, інших потрібних нам людей. А батьків не буде. Ну, як це? Батько через тебе теж відмовляється йти туди.
– Я не винна, доню, і не хотіла, щоб так все вийшло, – слабким голосом промовила Тетяна. – Хто ж знав, що я захворію. А ти вже якось поясни своїм гостям. Що вони не люди? Усе зрозуміють…
За кілька днів після банкету Аліна з чоловіком полетіли на відпочинок. Для молодої жінки це була така радісна подія, що ніщо не могло її затьмарити. Навіть раптова хвороба матері.
Тетяна все ще залишалася у лікарні. У процесі обстежень лікарі знайшли ще якісь загострення. Але доньку цей факт не зупинив.
Вона вважала, що завчасно засмучуватися і переживати зовсім не варто. Це зайве. Та й не розуміє вона нічого в цих діагнозах – вона ж не медик! Так і сказала батькові. А за путівку гроші вже заплачені, і до того ж чималі!
– Все якось утрясеться само собою, – думала Аліна, плаваючи в солоній воді океану. – Мама у мене не стара.
– Зараз її підлікують і випишуть. І все буде чудово. А у мене багато важливих і радісних подій – день народження відзначити, наплаватися і засмагнути як слід, щоб подружки по приїзді заздрили.
– Як же так, Петре? – плакала Тетяна, лежачи на лікарняному ліжку. – Як же Аліна могла так вчинити? Поїхала і навіть не дзвонить хворій матері. Невже вона зовсім про мене не переживає? Хіба так можна, га?
– А ти сама не розумієш, чому це так? І з кого наша дочка бере приклад. Чи все вже забула, Таню? Недарма люди кажуть: що посієш, те й пожнеш. Тож тепер пожинай і не скаржся, люба…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
