– Римо, яка ж ти щаслива! Будинок – повна чаша, діти, чоловік добре заробляє…
Подруга кинула погляд на Римму і замовкла.
– Ну, і що ти замовкла? Продовжуй, – усміхнулася Римма – тобі можна все говорити.
– Пробач, Римо, але, ні, не можу, чорт візьми, хоч я і твоя близька подруга, все ж таки це буде некоректно і …
– Та, говори вже.
– Ну просто, ти зрозумій мене правильно, я мислю стереотипами, просто я, як міркую, ось у тебе досить заможний чоловік …
– Таак … І?
– Ну я б, наприклад, у салон сходила, манікюр там … Ні, я розумію, що є жінки, яким це не треба, ну не любить вона там нігті кольорові, не знаю – волосся фарбоване, стрижки.
– Кажуть, що від жінки має пахнути милом запашним, нігті повинні бути коротко стрижені, та акуратно підпиляні, ніякої косметики – тільки природна краса там… ширина…не знаю, довгота, що там у нас ще природне, але…Римо, я знаю тебе все життя!
– І я знаю, що ти яскрава жінка, ти любиш … любила … увагу, захоплені погляди, та й Дімка тебе вибрав тоді з усіх нас.
– У чому річ подруга?
– Я розумію, що ви багато років разом, що ти спокійна, тобі не треба нікого завойовувати.
– Я розумію, якби колупання у своїх нігтях тобі приносило б задоволення, але… я знаю, що це не так, і ти нічого такого не вмієш робити сама. Тому, що я така сама.
– Я вважаю, що кожен повинен займатися своєю справою.
– Я бухгалтер, хороший бухгалтер, і я не полізу, наприклад, робити план будівництва будинку, або озеленити ділянку, або шити спідницю, стригти волосся, фарбувати нігті. Я довірю це все професіоналам!
– Ми з тобою багато років не бачилися, тільки інтернетом, так? Ти напевно хочеш запитати, чому я, така сяка, не ходжу в салон, і не стрижуся там, не фарбуюся, не роблю нігті? Адже чоловік у мене не з бідних, та й сама працюю?
– Так, я всім кажу що я за природність. Сивіти почала, фарбу купую, знаю що це погано для волосся, але не можу я облізлою ходити. Ось і…
– Чому так? Відповідаю – мені банально не вистачає грошей, зарплата у мене, кіт наплакав!
– Синові оплачую заняття футболом, дочці допомагаю, у неї дитина, теж на оренді живуть. Комуналка на мені, до речі, все по рівну, він продукти, я за комуналку плачу, от і…
– На себе не залишається, не повіриш, іноді колготки капронові штопаю, ти штопаєш капрон?
– Він тобі що, грошей не дає?
– Ну, як сказати, їдемо в крамницю, і я кладу в візок все, що захочу, в продуктовій крамниці. Він не любить на їжі економити, ми їмо добре, ти ж бачиш…
– Меблі й техніка – шикарні, я на машині за мільйон їжджу, правда у мене колготки штопані, та балетки з секондхенду. На колготках просто можна розоритися, ось я і бережу їх. Про який салон ти говориш?
– Чекай, – подруга ставить келих з гарним червоним на дорогий столик, – я не розумію, він жадібний чи ні? Чи він просто на тобі заощаджує?
– Ну, скажімо так – типу того.
– Їх мати одна виховувала. Дві сестри, та брат у нього ще, татусі не допомагали, він найстарший.
– Татусі? Він не один, чи що?
Римма махнула рукою.
– Сам вибився в люди, ну як сам, я з ним із самого початку, знаєш, як дружини військових по гарнізонах з чоловіками блукають? Отак і я зі своїм!
– Він вдячний мені, любить похвалитися, що ми разом все робили, що я поряд була, гнулась, але не ламалася.
– І в гуртожитках жили, де в нас тільки одне ліжко-місце було, одне на двох, в орендованій комуналці, де таргани були з мишу розміром, вони були всюди, з клопами жили, з пацюками розміром з кішку…
– Ой, та всього не перерахувати!
– Їсти не було чого, мати моя нишком від вітчима, то шматок м’яса принесе, то молока Ірці.
– З того часу в нього, ось таке ставлення до їжі, їж від пуза, не може бачити порожній холодильник, завжди подбає, щоб усі поїли.
На цьому все – далі йде турбота про його “справжню” родину…
– Почекай, у нього що? Коханка?
– Не знаю, може і є … ночує вдома, але в нього є сім’я … Це мама, брат і сестри.
– Почекай, вони начебто всі дорослі.
– Ну так.
– На дні народження він дарує їм машини, квартири, це на ювілеї. На прості – подарунки простіші – путівки там на моря, в основному.
– Брату бізнес допоміг організувати, й тягне його на собі, бо брат не може, у нього не виходить. Так само і з сестрами.
– Тетяна, бідна, у неї троє дітей, чоловік недолугий, і нероба, проте дітей від цього нероби вона тільки й встигає приводити. Останній з’явився, коли в Іринки нашої, дитина народилася.
– Дочці візок подарував, а синові сестри, ось не повіриш, квартиру купив, студію правда, щоб, як виросте, нічого не потребував, бо вже квартира буде.
– Я почала говорити, мовляв, дочка чужими кутами блукає.
– Ми, каже з тобою, лайна повними ложками насьорбалися, нехай вона подивиться, як це. Ще й не за того заміж вийшла – боввана, дармоїда, незграбу.
– Він правда такий?
– Хто? Зять? Нормальний хлопець, як може, напружується, а Ірка горда, ні копійки не попросить.
– А може вона б спитала? Може він тільки й чекає, коли спитає.
– А вона якось запитала, в борг, на початковий внесок – відмовив, бо треба було племінниці навчання сплатити, ну в сенсі, хабар дати, бо прогуляла половину занять, хотіли відрахувати.
– Хочеш покажу, дивися, всі прямо мажори, мажори. Він їх усіх забезпечує, він їм, чи бачите, присягу дав, коли маленький був.
– Матінка його хвалиться, як у дитинстві пряником його пригостили, а він дітям приніс, розділив.
– До речі, різниця з братом після нього – два роки. Тобто, розумієш, не десять, а два!
– Отак і живемо – ми просто з дітьми є! Такий прикрий доважок від весілля – діти.
– А ти поговорити з ним пробувала?
– Й не один раж, каже, що з жиру бішуся! В будинку все – за останнім словом техніки, машина, якої навіть у його мами немає, повний холодильник, чого ще треба?
– Пробач, я б так не змогла…
– Ось і я не можу! Матері своїй сказала, а вона недолугою називає, все життя типу без салонів усі жили.
– Я хочу сходити, думаєш не хочу, ну не вистачає в мене грошей, і сили вже не вистачає. Сестриці його шушукаються, обговорюють мене, хихикають. Вони всі доглянуті такі, ти що! Щоб братові соромно не було.
– У нас запросто – зателефонувати братові, та сказати, що з подружками треба пошопитися.
– Пробач, Римо … може є у нього хто? Якщо він так тебе в чорному тілі тримає?
– Та плювати мені, він все життя такий! Пам’ятаєш, я тобі казала, що моя мати їжу нам тягала потай, коли ми бідні були?
– Так.
– Він брав від того шматка, і більшу частину відрізав, своїм ніс, а як же! А те, що я голодна, аби його погодувати та доньку – його й не цікавило.
– Він знав про це?
– Знав, звичайно…
– Навіщо ти жила з ним … і живеш …
– А куди мені було? Вітчим вголос не сказав, але очі від радості блищали, що мене позбулися, зрозуміла?
– А потім, коли у нас виходити почало, я думала, ну зараз вони нажеруться, і дадуть йому спокій! Але ні, апетити ростуть, з кожним днем. Я тебе покликала, знаєш чому?
– Підтримка мені потрібна, моральна, вже пробач, більше нема до кого звернутися.
– У мене є адвокат добрий, знайомий. Навіть, якщо цей хитрун все на своїх родичів записав, він нариє що спільно нажите, не переймайся, без штанів не залишишся.
– Та я і не думала про це, просто хотіла піти…
– Що зовсім? Загалом, як надумаєш йти, набереш, я тепер у вас часто буду в місті, так що…
– Та що там надумувати, я вже поговорила з ним. Він не розуміє, чого мені не вистачає … Ніхто не розуміє, що я хатня робітниця, працюю за тарілку рису.
Через пів року Римма розлучилася. Їй було незручно до сліз, вона не хотіла ніяких матеріальних благ, але тут навіть мати з вітчимом стали на її бік.
– Чого тобі треба, Римко, сиділа б вже – каже зневажливо молодша сестра її чоловіка, – як сир в маслі катаєшся …
Чоловік теж нічого не розуміє.
– Вони моя сім’я, – кричить на Римму,- не розумієш чи що?
– Спробував через дочку зайти, одразу допомогу почав пропонувати, цікавитись онукою. Став приділяти увагу синові.
Але Римма твердо вирішила, бо почала вчитися жити для себе.
Це не означає, що побігла по крамницях, і салонах – навпаки … Вчилася жити, як належить жінці … ніхто її не розуміє, засуджують, мовляв, від такого мужика піти.
Колишній привів одну, та вона за тиждень втекла, чи вигнав, Риммі не цікаво. Ходить, назад кличе – не розуміє, що в неї вселилося.
– Тобі що? Грошей потрібно, чи що? Нічого ж не потребувала, з жиру шаленієш!
– Увага мені потрібна, сім’я потрібна була, а тепер нічого вже не треба, йди… у свою сім’ю…
– Ти що? До матері та брата з сестрами ревнуєш? Зовсім з глузду з’їхала? Вони моя сім’я, справжня!
Прикро, що так і не зрозумів нічого недолугий. Але, це вже не моя справа. Добре, що я наважилася, і ще є час все розпочати з чистого аркуша.
Адвокат подруги, все ж таки допоміг, і без даху над головою я не залишилася. Ще й на чорний день щось лишилося. Але я не переймаюся – у мене є робота, діти, внуки, і воля…
Пишіть свої думки, та міркування в коментарях, ставте вподобайки.
