Хочу поділитися своєю сумною історією, з якої я зробила відповідні висновки, які, можливо, стануть в пригоді й вам. Так уже сталося в моєму житті, що мені довелося поховати свого коханого. Ми не були в шлюбі, просто жили разом – 8 років. Навесні хотіли одружитися, завести дітей, але не встигли.
Чоловік він був чудовий, мав багато друзів, завжди приходив їм на допомогу при першій необхідності. У нас з ним з цього приводу навіть виникали суперечки. Але він завжди стояв на своєму: «Друзі є друзі».
І ось, коли сталося жахливе, я зрозуміла, що крім мене нікому займатися похоронами. Його мама була просто не в змозі. А мені 26 років і я поняття не маю, що треба робити та з чого починати.
У той же день до мене приїхала моя мама і мій брат (живуть вони в різних містах і далеко від мене). Добре, що брат був на машині, без якої ми б не впоралися.
В ході організації похорону, я зіткнулася з низкою проблем: по-перше, я не дружина, і оформляти документи було дуже проблематично, по-друге, його «друзі» раптом виявилися дуже зайняті й відмовилися мені допомогти.
Потім, кожен з докором на мене дивився, що за 8 років ми так і не завели дітей, що не створили сім’ю і т. д.
Після всіх заходів, я винесла для себе кілька уроків:
1. Найцінніше, що є у людини – це його сім’я. Якби не брат і мама, які підтримували мене весь цей час, я б, напевно, зійшла з розуму.
2. Друзі – це добре, але після смерті про тебе будуть пам’ятати недовго (через рік після його смерті практично ніхто не приїхав до нього на могилу).
3. Якщо живеш з людиною так довго, як я, і всі в стосунках добрих, потрібно заводити сім’ю.
Тобто висновок такий, за 8 років ми з коханим не встигли завести дітей, а коли він випадково загинув всі його друзі відвернулися від мене і звинуватили в тому, що через мою провину не залишився спадкоємець. Не вважаю, що їх звинувачення нормальні, але все ж таки теж жалкую, що в нашій родині не народилася дитина від нього.
,
