– Анька? Та кому вона потрібна? Нехай їде в дитячий будинок.
– Тітко Маріє, шкода її, – сказала Ольга.
– Тобі шкода? От ти й забирай, якщо така добра, – гидко захихотіла Марія, заправивши сиве пасмо волосся за вухо і пов’язуючи кухонний фартух.
– Іди собі, у мене справ повно, готувати треба, скоро чоловік із роботи прийде й онуки із занять, а в мене всі каструлі порожні. Бачиш, мені своїх вистачає!
– Бачу. Тільки у мене також своїх троє, куди мені ще Аньку?
– Ну, і про що тоді розмова? – підсумувала Марія, випроваджуючи племінницю за двері. – У дитбудинку їй саме місце, виродку гультяїв, тьху …
***
Дівчинка Ганна, про яку говорили її родичі, Марія та Ольга, у ранньому дитинстві втратила батьків, а потім і дідуся з бабусею, які ростили її до шести років. Якщо сказати точніше, Ганну позбавили батьків по суду.
…- Моя мати приохотилася до міцних напоїв ще зі школи, – розповідала тепер уже тридцятирічна Аня своїй подрузі Юлі. – Мої бабуся з дідусем, її батьки, звинувачували у цьому себе.
– Тому, що дуже балували дочку, все дозволяли, у всьому потурали. Вчитися вона не хотіла, отримувала суцільні двійки.
– Тільки-но закінчивши дев’ять класів, народ ила мене від такого ж любителя міцних напоїв, вісімнадцятирічного Семена.
– Жах… – сказала Юля, здивувавшись одкровенням подруги. Адже до сьогодні вона не розповідала такі подробиці про своє дитинство.
– Виховували та ростили мене бабуся з дідусем з боку матері. З боку батька – там було загалом глухо: спадкові асоціати, не знаю в якому поколінні. Династія алка шів. Бачу, тобі страшно слухати… А я в цьому всьому жила.
Юлі було справді страшно.
– Що трапилося з твоїми дідусем та бабусею? Чому їх так рано не стало? – Запитала Юля.
– Дідусь із серцем мав проблеми, а бабуся за ним пішла, не змогла без нього жити. За рік її не стало, сильно хворіла, серйозно.
– Моя мати в них була пізньою, єдиною і дуже бажаною дитиною, тому вони її й балували, але, так, все одно рано вони пішли, потріпала вона їм нерви. Їм би ще жити та жити, – зітхнувши, сказала Ганна.
– І що з тобою стало потім? – Зовсім тихо запитала Юля.
– Відправили в дитячий будинок. Родичі мене брати відмовились. Це, звісно, я потім дізналася. Усі відхрестились. А ось мій батько…
– Що батько?
– У дитячому будинку я провела три роки. Страшно згадувати, я щодня плакала… Відправили мене до школи, у нас була своя школа-інтернат при дитячому будинку, а вчитися я не могла.
– По-перше, підготовки ніякої не було, хоча в принципі, у нас там усі місцеві такі ж бідолахи були, і рівень однаковий, але я була найгірша.
– Пам’ятаю якось вчителька математики розлютилася на мене, що я тему не розумію, і в серцях сказала, що, мовляв, діти алка…шів, що з них взяти, на світ з’явилися тупими, тупими й підуть з нього…
– Мені було дуже прикро. А мій батько, як виявилось, не забув про мене. Ці три роки він витратив на те, щоб відновити батьківські права, – тепло посміхнулася Аня.
– Йому було не все одно? – Здивувалася Юля.
– Уявляєш, ні!
Батько Ганни, Семен, насамперед кинув в пляшку заглядати. Це сталося раптово. На той час він став власником нерухомості – напіврозваленого будиночка в селищі: мати його богу душу віддала під час не тверезих розбірок.
І ось одного ранку, коли йому було дуже погано після бурхливо проведеного вечора, він раптом з жахом усвідомив, що його життя зовсім нікчемне і так далі продовжуватися не може.
Коли він перебував у хмільному маренні, йому привиділася нещодавно спочила мати, яку він навіть не ховав, бо було не було на що.
Він написав відмову, надавши державі займатися сумними турботами. Однак того ж дня ледве на ногах стояв, на це в нього були гроші.
І мати, у його сні, дуже грізно подивившись на Семена, заявила, що нізащо не простить те, як він із нею поводився.
А ще пригрозила, що подбає про те, щоб і його «поховали, як собаку», коли прийде термін. А прийде він незабаром, запевнила мати, бо печінка у Семена вже майже відмовила.
– Скоро зустрінемося! Отоді я тобі й помщуся на повну, синочку, – гидко зареготала мати Семена. Виглядала вона, наче відьма з казки, сива, непричесана, беззуба, вся чорна і в лахмітті. Втім, це був її звичайний вигляд останніми роками.
Семен розплющив очі й з жахом різко підвівся з ліжка, від чого вся кімната шалено закрутилася перед очима.
Він знову сів на ліжко і почав терти очі, намагаючись прогнати образ матері, що й досі стояв перед ним. І раптом згадав про дочку.
– Ганнуся… Ганно, Ганно… Мені є, заради чого жити! Не дочекаєшся, стара відьма! Це ж через тебе я почав в чарку заглядати! Так! – вигукнув Семен у порожнечу.
– Це ти мене пінним пригощала, коли мені було всього нічого, дванадцять років… Пам’ятаю, ти мені запропонувала батька пом’янути, і пішло-поїхало. Споїла, згубила невинну дитячу душу…
Він заплакав не тверезими сльозами. Потім, наплакавшись і зажурившись, знову згадав про дочку, яку втратив. І вирішив кинути пити.
Усі колишні друзі з нього сміялися. Ніхто не вірив. Намагалися його затягнути назад у свою компанію, але Семен не піддавався. У нього був чіткий план.
– Мені всього двадцять п’ять років! Все життя попереду! Житиму! Вилікуюсь і Ганну поверну! – заявляв він своїм дружкам і наполегливо випроваджував їх зі свого будинку додому.
Влаштувався на роботу, накопичив грошей і сам відремонтував старий будиночок. Зібрав усі необхідні довідки та подав документи до суду на відновлення батьківських прав.
Мало того, він вирушив до матері Ганни, Ніни, свого колишнього кохання, і запропонував їй почати все з початку, кинути бенкетування і разом виховувати дочку, але та відмовилася і послала Семена, куди подалі, заявивши, що в нього нічого не вийде.
Вона не хотіла нічого міняти, їй було добре весь час перебувати в хмільному чаді у веселій компанії.
– Коли тато прийшов за мною, я не повірила своєму щастю, – згадувала Ганна і в неї на очах заблищали сльози.
– Я змирилася зі своєю долею, і в той час щиро вважала, що перебуватиму в дитячому будинку, немов за ґратами, на довічному ув’язненні, до кінця своїх днів…
– Бідолашна, нещасна дитина! – пошкодувала Аню Юля, в якої на очі навернулися сльози.
– З того дня моє життя круто змінилося. Тато дуже намагався, крім того, спочатку нас регулярно відвідувала опіка, але причепитися їм було ні до чого.
– Я боялася цих суворих тіток і була цілком впевнена, що ще трохи, і мене знову заберуть в дитячий будинок. Вони мені снилися довгі роки, та й сам дитбудинок теж.
– Зараз думаю про це і ще більше захоплююсь батьком. Адже він був зовсім молодий у ті роки, простий хлопець, без освіти, без допомоги батьків, а яку завзятість виявив! Зміг переламати долю, а головне, зробити мене щасливою…
Коли Ганна навчалася у дев’ятому класі, Семен переймався тим, щоб купити квартиру в місті та залишити будиночок у селищі, який зберігав стільки неприємних спогадів.
Але головна причина була не в цьому. У селищі була лише школа-дев’ятирічка, Семен же хотів, щоб донька закінчила одинадцять класів, а потім вступила в інститут і знайшла гарну роботу.
Продав Семен будиночок, який був уже не такий старий, а цілком міцний і доглянутий, і купив квартиру, додавши трохи грошей, які накопичив, підробляючи на величезному складі.
Цей склад збудували поряд із їхнім населеним пунктом зовсім недавно, і він забезпечив роботою значну кількість мешканців селища.
Головним чином тих, хто бажав покращити своє життя. Що не стосувалося матері Ніни. Та продовжувала бенкетувати та гуляти, живучи то з одним «кавалером», то з іншим.
Ганна її соромилася. Інколи боялася з дому вийти, адже на шляху могла потрапити мати, яку вона тихо ненавиділа.
Оселилися вони з батьком у місті, в однокімнатній квартирі. Квартиру рукатий Семен розгородив так, що у кожного з них вийшла окрема кімната. І зажили вони краще за колишнє.
Ганна пішла вчитися в десятий клас, де ніхто нічого про неї не знав, і, що особливо важливо, не знав про її матір, що повністю втратила людську подобу, повз яку і проходити було неприємно.
Вона могла годинами валятися в багнюці, у смердючій калюжі, спати та хропіти на всю вулицю. Могла чіплятися брудними руками за людей, що проходять повз, і просити гроші на пляшку, хоча їй ніхто вже їх не давав. Однак вживати вона не припиняла.
– Оце була загадка. Де вона знаходила гроші? – казала Аня Юлі, розводячи руками. – Вона мені була ніхто, проте мені було соромно до сліз, ніби я була певною мірою причетна до її стану.
– Ну, це ти загнула, – здивувалася Юля. – Ти тут до чого?
– Звичайно ні до чого, – зітхнувши, погодилася вона. – Мені було гидко.
У віці двадцяти п’яти років Аня втратила батька.
– Напевно, таки віддалені наслідки тих давніх зловживань залишилися, – розповідала вона Юлі. – Лікар мені щось пояснював, але я не зрозуміла. Серце. Все сталося швидко. Я залишилася зовсім одна.
– Співчуваю, – тихо промовила Юля. – І все ж, чому ти мені ніколи про це не говорила, але наважилася розповісти саме зараз?
– Бо мене дістали.
– Хто?
– Вони, – загадково промовила Ганна. – Дзвонять, пишуть. Я їх заблокувала, але вони лізуть з інших номерів.
– Та хто вони?
– Родичі з боку матері, яка мені не мати. Ольга, її чоловік, тітка Марія, її дочка… Багато хто, – махнула рукою Ганна.
– І що вони хочуть?
Ганна мовчала. А потім тихо сказала:
– Місяць тому у матері стався інсульт. Лежить, тільки очима крутить. Нічого не може, ні ворушитися, ні їсти, ні говорити, – тільки лежати.
– Як ти про це дізналася? – Здивувалася Юля.
– З Ольгою ми зв’язок підтримували та з тіткою Марією. Це ще за бабусі почалося. Це її рідні. Селище у нас маленьке, коли я повернулася з дитбудинку до батька, вони звичайно ж про це дізналися.
– Приходили із подарунками, гостинцями. Цікавилися моїми справами. Словом, якраз усі ці роки зв’язок я з ними підтримувала. З ввічливості та на згадку про бабусю.
– І так, вони, коли бабуся хворіла, допомагали та ховали її також вони, мені ж шість років тоді було. Загалом, спілкувалися ми. І адресу міську вони теж знають, ми з татом її й не приховували.
– На похорон тата вони приїздили, навіть трохи допомогли грошима. А тепер мати опинилася на їхніх руках. Вона важкохвора, ніхто не хоче її доглядати, і вони вирішили нав’язати її мені.
– Який жах! Але ж вона тобі не мати! Адже вона була позбавлена батьківських прав! Нехай ідуть лісом! – сердито промовила Юля.
– Не йдуть! Вони мотають мені нерви. Дзвонять та пишуть, відправляють відео, де мати лежить безпорадна… Бррр… Жах. Я потім всю ніч не могла заснути, так і стояло перед очима її перекошене обличчя.
– Та не дивись ти ці відео! Видали! Плюнь! Забудь! Заблокуй їх усіх! – Розпалилася Юля.
– Я, мабуть, переїду. Я вже вирішила. Вчора дивилася варіанти квартир. У сусідньому місті вони мене не дістануть, адреси я їм не скажу, звісно, телефонний номер зміню. А на роботу сюди можна й електричкою їздити, – тихо сказала Ганна.
– Ти молодець. Ти сильна. Ти впораєшся, – впевнено сказала Юля й обійняла подругу. – Тільки мені тебе не вистачатиме.
– Я буду поряд, – посміхнулася Ганна. – Мені так гидко від усієї цієї теми! Вони давлять мені на жалість і волають до сумління.
– За батьком я б доглядала і все б віддала, щоб він був живий. Бачить Бог, він гідний захоплення. А вона… Вона не людина! Вона тварина! І я не хочу мати з нею нічого спільного. Вона мені не мати!
Стояв ранній ранок. Аня чекала на електричку, щоб їхати на роботу. Вона переїхала, як і збиралася. Все вийшло вдало та досить швидко.
Квартира однокімнатна, по метражу така ж, правда без того поділу на дві крихітні кімнати, які колись спорудив батько, Ганні вона здавалася величезною.
Молодій жінці на новому місці подобалося. А головне, вона нарешті остаточно звільнилася від минулого, яке довго не хотіло її відпускати.
Іноді Аня думала про те, як там мати, чи жива? Але вона смикала себе і розуміла, що навіть цього невеликого занепокоєння та жінка не достойна.
Ганна більше не спілкувалася з тіткою Марією та Ольгою і тому не знала, що «жалісливі» родичі, які нещодавно сумно голосили та тиснули, як тільки втратили з нею зв’язок, тут же, об’єднавши зусилля, змогли визначити Ніну в державний інтернат і забути про неї.
Там, лежачи без руху на казенному ліжку, Ніна мала багато часу подумати про своє життя. Та тільки ці думки вже марні. Як кажуть, кожному повернеться за діяння свої…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
