– Ось, тримай.
Зім’ята тисячна купюра летить на кухонний стіл і завмирає біля самого краю, ніби роздумуючи, чи не впасти на підлогу.
Я дивлюся на неї, а потім на Стаса. Він уже застібає свої бездоганні запонки, які відбиваються у глянцевому фасаді гарнітуру.
– Думаю, на кілька днів тобі вистачить. Сильно не шикуй.
Він не дивиться на мене. Його увага прикута до свого відображення. Він милується собою – успішним, щедрим, поблажливим. Чоловіком, який утримує свою недолугу дружину.
Я мовчки беру купюру. Папір тонкий, майже невагомий. У його світі це – пилюка. У моєму, який він мені визначив, – міра мого існування на найближчі сорок вісім годин.
– Дякую, – мій голос рівний, майже беззвучний.
Стас посміхається, нарешті відірвавшись від запонок.
– Ти б хоч раз щось інше сказала. Здивувала б. Хоча, про що я.
Він підходить, цілує мене у скроню. Заступний, холодний поцілунок. Від нього пахне дорогим парфумом та владою.
Тією владою, яку він має над своєю компанією, над підлеглими, наді мною.
– Я пізно, – кидає він уже від дверей. – Вечерю можеш не готувати, я поїм із партнерами.
Двері зачиняються. Я стою посеред величезної кухні, де пахне тільки лимонним засобом для прибирання. Тисяча гривень лежить у моїй долоні.
Я підходжу до вікна. Внизу на парковці його чорний «мерседес» повільно виїжджає за ворота. Поїхав.
Мої плечі розпрямляються. Вираз покірності повільно сповзає з обличчя, як театральна маска. Я кидаю купюру назад на стіл. Нехай лежить.
Я йду до кабінету – єдиної кімнати, куди Стас майже ніколи не заходить, вважаючи її «моїм бабським хобі». Відчиняю ноутбук. На екрані не сайти із рецептами. На екрані – графіки.
Пульсуючі зелені і червоні лінії, стовпці цифр, біжить рядок котирування акцій. Це не хаос.
Це поезія. Математична поезія, яку я розумію краще, ніж слова кохання, яких ніколи не чула.
Акції його «Буд-Імперіалу» сьогодні просіли на 0,7%. Небагато для нього. Він навіть не помітить. Швидше за все, спише на ринкову волатильність та забуде до обіду.
Але я знаю причину. Я її прорахувала ще тиждень тому, аналізуючи звітність їхнього нового підрядника. Діра у балансі, яку ніхто не побачив. Поки що не побачив.
Мої пальці літають над клавіатурою. Я відчиняю свій брокерський рахунок. Цифри на ньому змусили б Стаса похлинутися його ранковим еспресо.
Я виставляю ордер на покупку. Великий. Досить великий, щоб моя частка в його компанії перетнула черговий знаковий відсоток.
“Купити”.
Кнопка натиснута. Угода виконана.
Я відкидаюсь на спинку крісла. На іншому кінці міста мій чоловік зараз обговорюватиме мільйонні контракти, не підозрюючи, що найбільший його актив – його власна імперія – повільно, але вірно змінює власника.
А я піду в крамницю. Куплю собі на його тисячу найдорожче тістечко та каву в паперовій склянці. І з’їм прямо на вулиці, дивлячись на метушню міста. Це моя маленька іронічна нагорода. За добре виконану роботу.
Стас повернувся раніше, ніж зазвичай. Я почула, як він з силою кинув ключі на скляну полицю в передпокої – вірна ознака поганого настрою.
Я вийшла з кабінету, на ходу набуваючи звичного вигляду сірої мишки. Він стояв біля панорамного вікна у вітальні, розпустивши вузол краватки.
– Щось сталося?
Він різко обернувся. Погляд важкий, злий.
– Сталося. Партнери сьогодні весь мозок винесли через якусь дрібницю. Акції наші трохи просіли. Нервові всі стали.
Він говорив це мені, але дивився крізь мене. Я була лише зручною поверхнею, яку можна було стукнути кулаком емоцій.
– Може, це просто ринкові вагання? – М’яко припустила я.
– Та що ти розумієш? – відрізав він. – У своїх графіках сидиш цілими днями, як павук. Хоч би сенс який був.
Я промовчала. То була частина гри. Дати йому випустити пару.
– До речі, про це, – він пройшовся по кімнаті. – Час зараз не простий. Доведеться урізати витрати. Твої насамперед. Із завтрашнього дня на господарство отримуватимеш удвічі менше.
Він зупинився, чекаючи на мою реакцію. Бунту, сліз, благання. Усього того, що підтвердило б його владу.
Я зробила паузу, старанно підбираючи слова.
– Стасе, я не про це. Я просто подумала… може, справа не на ринку? Я випадково бачила звіти щодо нового підрядника, «Вертикалі».
– Мені здається, вони можуть мати проблеми з ліквідністю. Це може створити ризик для всього проєкту.
Він завмер на півслові. А потім засміявся. Гучно, знущально.
– Ти? Бачила звіти? І що ти там зрозуміла, геній фінансовий? Цифри гарні? Не лізь не в свою справу, Аня. Ніколи!
– Твоє діло – будинок, і щоб мене не чіпали, коли я приходжу. Ти навіть із цим не справляєшся!
Він підійшов до мене впритул.
– Ще раз почую від тебе про «ліквідність» чи іншу нісенітницю, яку ти вичитала у своїх безглуздих статтях, – я заберу в тебе і ноутбук. Будеш кулінарні книги вивчати. Це твій рівень. Зрозуміла?
Він не чекав на відповідь. Розвернувся і пішов у спальню, грюкнувши дверима так, що здригнулися шибки в серванті.
Я залишилася одна посеред величезної вітальні. Приниження не було гарячим, воно було крижаним. Воно не обпалювало, а заморожувало, перетворюючи емоції на чистий, гострий кристал холодного розрахунку.
Він сам щойно дав мені карт-бланш. Він не просто не слухає мене. Він мене не бачить. Я для нього предмет меблів. А меблі не можуть керувати корпораціями.
Я повернулася до свого кабінету. На цей раз я відкрила не лише брокерський термінал. Я відкрила закриті форуми інвесторів, почала шукати контакти міноритаріїв «Буд-Імперіалу», копати під його раду директорів.
Просто скуповувати акції – це довго. Це гра у обороні. Він дав мені привід перейти у наступ.
За дві години пошуків я знайшла те, що шукала. Прізвище одного зі старих партнерів його батька, якого Стас кілька років тому грубо видавив із бізнесу, відібравши частку за безцінь.
Ця людина причаїла образу. І, зважаючи на все, у нього залишився невеликий, але дуже важливий пакет акцій. Пакет, який міг стати золотим.
Я знайшла його номер. Мої пальці завмерли над кнопкою виклику. То був новий рівень. Ризикований. Але сміх Стаса все ще лунав у мене у вухах.
Я натиснула на дзвінок.
– Вікторе Івановичу? – Мій голос звучав незвично твердо. – Мене звуть Ганна. Я дзвоню з приводу активів компанії «Буд-Імперіал». Впевнена, ми маємо спільні інтереси.
На тому кінці дроту помовчали. Я чула тільки подих літньої, обережної людини.
– Я вас слухаю, – сказав він нарешті.
Ми домовилися про зустріч наступного дня. У безликій кав’ярні у центрі, де ніхто не зверне на нас уваги.
Весь вечір і половину ночі я готувалася. Я переносила ключові дані на зашифровану флешку, робила резервні копії у хмарі.
Я готувала не просто розмову, а готувала презентацію поглинання. З цифрами, прогнозами та чітким планом дій.
Стас розлютився. Проблеми з «Вертикаллю», які я передбачала, розкрилися. Контракт був під загрозою зриву, інвестори панікували. Акції звалилися вже на п’ять відсотків.
Він не кричав. Він увійшов до квартири з лякаючим спокоєм.
– Де ти була? — спитав він, хоч я нікуди не виходила.
– Вдома, як завжди.
– Не бреши мені! – його голос зірвався на вереск. – Від тебе пахне кавою. Ти десь вешталася!
Він шукав логіки. Він шукав винного. Його погляд метнувся по кімнаті і зупинився на дверях до мого кабінету. Він рвонув її на себе.
Я завмерла. Я вперше бачила його таким – на межі повного зриву.
Він підійшов до мого столу та побачив відкритий ноутбук. На екрані застиг графік падіння його акцій. Він не зрозумів деталей, не побачив цифр мого рахунку. Він побачив лише сам факт – я стежу. Я знаю.
– Ах ти… – прошипів він. – Павучиха. Сидиш тут, радієш моїм проблемам? Вирішила, що найрозумніша?
Він схопив ноутбук.
– Стасе, не треба, – сказала я холодно. Усередині все стислося, але не від страху. Від розуміння, що це кінець. Крапка неповернення.
– Я навчу тебе, чим займатися дружині! – заревів він і з розмаху вдарив ноутбуком по краю столу.
Пролунав тріск пластику. Екран згас. Він кинув те, що залишилося від мого робочого інструменту, на підлогу і з силою наступив на нього. Знову хрускіт.
– Ось твій рівень! – виплюнув він, важко дихаючи. – Зрозуміла?
Він стояв навпроти мене, величезний, розлючений, чекаючи побачити сльози, істерику. Але він їх не побачив.
Я поволі опустила погляд на уламки на підлозі. А потім підняла його і подивилася просто йому у вічі. В моїх очах нічого не було. Ні страху, ні образи. Тільки крига.
– Так, – сказала я дуже тихо і виразно. – Тепер зрозуміла.
Він відсахнувся від мого погляду, наче від стусана. Щось у моєму спокої налякало його більше, ніж будь-який крик. Він розвернувся і вибіг із квартири.
Я постояла ще хвилину. Потім акуратно переступила через уламки, взяла з вішалки плащ та сумочку, в якій лежала маленька флешка.
Усе. Досить. Гра в хованки закінчена. Починається баталія.
Позачергові збори ради директорів проходили у головному конференц-залі «Буд-Імперіалу».
Стас сидів на чолі столу. Він уже трохи опам’ятався після вчорашнього зриву і тепер випромінював звичну самовпевненість. Він вважав, що зможе зам’яти скандал із підрядником, заспокоїти раду, та знову все взяти під контроль.
Двері відчинилися. До зали увійшов Віктор Іванович. Стас трохи напружився, побачивши старого недруга.
– Якими долями, Вікторе? – процідив він. – Вирішив пригадати молодість?
– Вирішив подбати про майбутнє своїх активів, Станіславе, – спокійно відповів старий.
А потім у зал увійшла я.
На мені був суворий брючний костюм. Волосся зібране в тугий вузол. Жодної сірої мишки. Тільки холодна, ділова впевненість.
Стас застиг. Він дивився на мене так, ніби побачив привид. Його обличчя повільно заливала фарба – суміш люті та здивування.
– Аня? Ти що тут робиш? Йди геть звідси! Охорона!
Ніхто не зрушив із місця. Члени ради директорів дивилися то на мене, то на нього, не розуміючи, що відбувається.
Я мовчки підійшла до столу і поклала перед ним тонку теку.
– Тут документи, які б підтверджували мої права, як акціонера. А також доручення від Віктора Івановича та ще трьох міноритаріїв. У сукупності ми контролюємо 52% акцій компанії «Буд-Імперіал».
Я говорила рівним, спокійним голосом, який луною розносився по залі.
– Що?.. – прошепотів Стас. Він відкрив теку, і його руки затремтіли. Він дивився на цифри, на підписи, і його обличчя ставало сірим. – Як?.. Звідки?
– Ти сам усе сказав учора, – відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. – Ти навчив мене, чим має займатися дружина. Я й зайнялася. Захист своїх активів.
Я повернулася до приголомшеної ради директорів.
– Панове, зважаючи на некомпетентне управління, яке призвело компанію до багатомільйонних збитків і репутаційних втрат, ми, як мажоритарні акціонери, виносимо на голосування питання про негайне усунення Станіслава Ігоровича з посади генерального директора.
– Ти не можеш! – верескнув він, підхоплюючись. – Це моя компанія! Моя!
– Вона ніколи не була твоєю, – відрізала я. – Вона була компанією твого батька. А тепер це просто бізнес. І ти з ним не впорався.
Голосування було формальністю. Руки піднімалися одна за одною. Зрада, як він її бачив, була тотальною.
Коли все було скінчено, він сидів у своєму кріслі. Зруйнований. Знищений.
Я підійшла до нього.
– Тобі дадуть дві години, щоб зібрати особисті речі. Служба безпеки простежить.
Він підійняв на мене порожній погляд.
– За що?.. Я ж тобі все давав.
– Ти видавав мені по тисячі на продукти, – сказала я без жодного виразу. – А я за твоєю спиною скуповувала акції твоєї компанії.
Я розвернулась і пішла до виходу, не обертаючись. Я не відчувала перемоги. Не було радості помсти.
Було лише відчуття правильно розставлених фігур на дошці. Холодне задоволення математика, який вирішив складне рівняння.
Я вийшла з будівлі та вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Мої маневри скінчилися.
Але не для того, щоб здобути свободу. Свобода – надто абстрактне поняття.
Я знайшла контроль. Над своїм життям, над своїм майбутнім, над своєю імперією. І це було набагато реальніше і цінніше…
Ставте вподобайки. Пишіть в коментарях свої в
