– Артем, я не можу… Ця квартира – останнє, що залишилося від батьків, – Анастасія ледь чутно вимовила слова, ніби боялася, що з ними зірветься весь світ.
Вона стояла біля вікна, притискаючи пальці до підвіконня, наче той міг її втримати. За склом ліниво шуміло місто, проїжджали машини, блимали світлофори, пливли вогні вітрин.
А у квартирі – дзвінка порожнеча. Навіть повітря здавалося застиглим, як перед бурею.
Артем – високий, стриманий, у сорочці, що сиділа на ньому, як влита – стояв позаду, спершись на одвірок. Його обличчя не виражало нічого, крім втомленого терпіння. Але в глибині очей мерехтіла крига.
– Настя, скільки можна відкладати? – Голос пролунав, як команда. – Ми це вже обговорили тисячу разів.
Вона повільно обернулася. У її погляді було все: біль, образа, страх і тиха, чіпка впертість.
– Ми нічого не обговорювали. Ти оголосив – я слухала. Це – різні речі.
– Ох, починається… – Артем випростався, провів долонею по волоссю. – Настя, зрозумій. Продамо твою квартиру, вкладемо мої накопичення – і в нас буде будинок.
– Справжній. Із садом, з каміном, з простором. Без сусідів за стіною.
– А ще – без минулого, – відповіла вона. – Без мого дитинства. Без маминих мереживних серветок. Без батьківських міток на одвірку. Без усього, що нагадує мені хто я.
– Ти ще живеш у минулому, – хмикнув він. – А я хочу жити у майбутньому. З тобою. Але ти ніби застрягла в цій хрущовці, як привид.
– Іноді будинок – це не цегла. Це спогади, запах борщу, скрип підлоги, нічні розмови із мамою на кухні. І якщо забрати це, ти забираєш не стіни. Ти забираєш життя.
Анастасія відійшла від вікна і сіла на край дивана.
– Ти пам’ятаєш, як я погодилася продати батьківську дачу? – спитала вона, дивлячись у підлогу. – Я пішла на це заради тебе. І що? Де ті гроші?
– Ти знаєш, де. Я вклав їх у бізнес, – різко відповів Артем. – Не вийшло. Таке буває.
– А відпустка в Туреччині на тиждень після провалу – це теж бізнес?
– Що ти мені в обличчя все сунеш?! – голос зірвався, крига перетворилася на сталь. – Ти мені не довіряєш? Я, між іншим, на тебе життя поклав!
Анастасія підвела голову.
– Ти поклав на мене плани. Не життя. А коли я припиняю вписуватись – починаєш злитися.
Він мовчки підійшов ближче, майже навис.
– Ти зобов’язана враховувати мою думку. Ми сім’я! Я твій чоловік!
– А ти мені хто? Контролер? Інвестор? Чи просто людина, якій треба зручне житло з чиєюсь історією на додачу?
Деякі чоловіки не хочуть партнерства. Вони хочуть активу. А ти – або рентабельна, або ні.
– Гаразд, – процідив крізь зуби Артем. – Значить, не хочеш продавати, не треба. Тільки не дивуйся, якщо одного разу прокинешся сама. У своїй дорогоцінній коробці.
– Краще у коробці, ніж у клітці.
Він пішов. Не грюкнув дверима – не з поваги, а з принципу. З принципу, що він завжди виходить гарно.
Вона лишилася. З тишею. З фотографіями. Із запахом татових старих книг.
Телефон завібрував. Допис від Інни, її подруги:
– Ти жива?
Вона відповіла:
– Напевно. Щойно пішов.
– Щастить. Я їду.
І через пів години Інна була в неї – з пляшкою, з обіймами, з черговим:
– Ну давай, розповідай.
Анастасія розповідала. Про те, як Артем почав умовляти її продати квартиру. Спочатку м’яко, потім жорсткіше. Як переконував, тиснув, висміював.
– Чому ти мовчала? – спитала Інна, коли вона закінчила. – Я відчувала, що він маніпулятор.
– Я боялася залишитися самотньою. Мені сорок років, а я одна. Без дітей, без сім’ї…
– Слухай. Ти не одна. Ти з собою. А він… він хотів від тебе лише ресурс.
Ніколи не соромно бути одній. Соромно бути з тим, хто тебе ламає.
Того вечора вони смакували ігристим. Сміялися, плакали. Обговорювали, які шпалери переклеїти. Як перетворити цю “хрущовку” на замок для Насті.
Вранці, коли сонце осяяло запилений куточок під вікном, Настя відчула – дихати стало легше. Навіть спати – легше.
За тиждень вона подала на розлучення.
За два – зняла обручку.
За місяць – замовила нові штори. Яскраві, як у дитинстві.
І в кожну кімнату поставила по горщику з м’ятою. Тому що мама завжди говорила: “Будинок без запаху м’яти – не будинок”.
Артем написав їй ще кілька разів. Спочатку – з каяттям. Потім – із погрозами. Потім – тиша.
Але вона не здригнулася.
А ввечері, розпиваючи чай з Інною на кухні, сказала:
– Знаєш, він мав рацію. Ця квартира про минуле. Але тепер вона – і про майбутнє. Моє.
І якщо одного разу в її житті з’явиться хтось новий, він увійде не в порожню коробку. А в наповнений, живий будинок.
Де на підвіконні – м’ята. Десь у повітрі – пам’ять. Де господиня – вона. Як кажуть, краще нині горобець, як узавтра голубець…
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
