Я обурювалася, намагаючись з’ясувати у чоловіка справжню причину його поведінки.
– Ні, я хочу знати, з чого раптом наша дитина, яку свекруха ніколи за онука не рахувала, має стирчати в неї все літо?
– Я вже сто разів сказав, що мама хоче налагодити з Сашком контакт. Що незрозуміло у цій фразі? – насупився Валерій.
Я закотила очі та підійшла до вікна. Чоловік дратував мене своєю нетямущістю.
– Десять років! Десять років, а не два та не три! Цілих десять років вона не згадувала про Сашка, а тут раптом покохала онука? Вибач, але я не вірю! – Я повільно повернулася до чоловіка.
Валерій зітхнув і похитав головою. Було очевидно, що він не згоден зі мною.
– На твою думку, у мами є якийсь зловісний план? – припустив чоловік і голосно засміявся.
– Не знаю, – я відвела очі убік.
Я справді не могла зрозуміти, що найшло на Антоніну Федорівну. Чому свекруха раптом змінила своє ставлення до онука?
Не можна було сказати, що стосунки у нас були погані, швидше, ми з байдужістю ставилися одна до одної.
Я вважала це нормальним, але злилася на неї за те, що вона була байдужа до Сашка. Саме тому мені зараз важко вірилося в добрі наміри матері чоловіка.
І, як виявилось, я не дарма сумнівалася. Антоніна Федорівна справді не горіла бажанням спілкуватися з онуком.
Вона погодилася взяти його на літо лише тому, що на цьому наполягав Валерій. Йому раптом вдарило в голову, що треба терміново “змусити” матір покохати Сашка.
Мати до моєї витівки поставилася не дуже добре, і я чудово це зрозумів за її голосом.
Проте, я був упевнений, що мати, поспілкувавшись з онуком, сама захоче частіше з ним бачитися. Моя мама була літньою жінкою. Їй зовсім недавно виповнилося сімдесят три роки.
Я у неї з’явився у сорок п’ять років і, коли ми зі Світланою одружилися, вона одразу повідомила нам, щоб ми на неї не розраховували.
Але я чомусь вирішив, що мати так говорить, бо ще не побачила онука. Але та й після знайомства з ним не виявила бажання спілкуватися.
Десять років вона бачила Сашка лише декілька разів на рік, переважно на літніх канікулах. Для неї було достатньо цього спілкування з онуком. Більшого вона й сама не хотіла.
Проте, я саме цього року вирішив змусити матір змінити своє ставлення до Сашка. Вона вислухала мене, та погодилася на те, щоб хлопчик приїхав до неї на все літо.
Через тиждень після розмови ми відвезли Сашка до бабусі в село. Вона зустріла нас біля хвіртки з паличкою в руках. Спираючись на неї, вона кивнула головою на знак вітання.
– Сумок скільки набрали, ніби на все життя його до мене привезли, – пробурчала вона, ковзнувши поглядом по речах, які я витяг з машини.
– Мені точно треба все літо тут стирчати? – запитав у нас Саша засмученим голосом.
– До тата всі питання, – знизала плечима Світлана і відвернулася.
– Хоч подихаєш свіжим повітрям, побігаєш з іншими дітьми, а не будеш стирчати вдома в телефоні, – незворушно пробурчав я.
Сашко ще зробив кілька спроб переконати нас не залишати його надовго в селі, проте його прохання не мали успіху, і йому довелося змиритися.
– Подзвонимо через пару днів, – на прощання промовив я синові, і ми поїхали додому.
Я був упевнений, що мати з онуком обов’язково порозуміються. Однак усі мої надії зруйнувалися, коли мені зателефонувала мати.
– Забирай онука і більше не привозь! – гаркнула вона у слухавку і скинула дзвінок.
Здивований, я спробував додзвонитися до матері, але та мені так і не відповіла.
Після роботи, нічого не кажучи дружині, я поїхав до села, щоб дізнатися, що сталося.
Мати сиділа на лавці під вікнами будинку і, побачивши мою машину, хвацько схопилася і побігла назустріч.
Я ледве встиг загальмувати, щоб не зачепити матір. Розгублений, я вискочив з автомобіля.
– Твій синок – злодій! Щоб він нічого більше не спер, я зачинила його у лазні! – гнівно промовила вона.
– Злодій? Що він украв? – недовірливо посміхнувся я.
– Чого ти смієшся? Думаєш, я брешу?! Він спер мій значок ветерана праці! – Мати кинула паличку на землю і грізно узялася в боки. – Речі я всі зібрала. Сумки на ґанку!
– Чому ти вирішила, що він украв значок? – безглуздо посміхаючись, спитав я.
-Тому, що його нема на місці! Він хоч і каже, що не брав, але більше нема кому! – вороже промовила мати. – Я обшукала його, але впевнена, що твій син проковтнув значок!
Я спантеличено зітхнув: причина, через яку мати вимагала забрати онука, здавалася мені дурною.
– Давай я куплю тобі інший значок. Вони продаються, – запропонував я.
– Ні! То був мій, мені іншого не треба! Може, ти й матір іншу собі купиш? А взагалі, краще сина купи іншого, який не крастиме! – підсумувала вона.
Я спробував переконати матір, але вона вимагала негайно забрати Сашка із її будинку. Мені нічого не залишалося, як піти за сином і разом із речами, відвезти його додому.
Як тільки ми з сином сіли в машину, хлопчик гірко заплакав і тихо промовив:
– Я нічого не брав! Я в очі не бачив значок і тим більше не ковтав його. Хіба я схожий на дурня?
Я підбадьорив сина та заявив, що вірю йому. Дорогою я думав про те, як пояснити дружині повернення Сашка.
Світлана здивувалася, коли побачила, що син повернувся додому. Вона здивовано подивилася на мене і напівпошепки запитала:
– Бабуся награлася?
– Та там така історія, – відвів я очі у бік, не наважуючись розповісти дружині про причину повернення сина.
– У мене є час, я нікуди не поспішаю, – Світлана схрестила руки на грудях.
Я коротко розповів їй про те, що саме сталося і в чому Сашка звинуватила матір.
Вислухавши історію до кінця, Світлана голосно розсміялася. Вона була впевнена, що син повернеться від свекрухи набагато раніше, ніж було заплановано, але не думала, що гостюватиме він лише кілька днів.
– Сподіваюся, більше тобі ніколи на думку не спаде подібна маячня, – розсміялася вона. – Я ось на сто відсотків впевнена, що поїздка на літо була твоєю ідеєю! Так? – додала вона і запитливо подивилася на мене.
Я винувато опустив очі у підлогу. Я не хотів зізнаватись їй в тому, що мати не збиралася брати онука на літо, і тільки моя наполегливість змусила її піти на поступки.
– Ну? – Знову перепитала Світлана.
– Так, я сподівався, що мама звикне до Сашка і захоче проводити з ним більше часу.
– На жаль і ах! Антоніна Федорівна ще десять років тому сказала нам про те, що не возитиметься з онуками, і вона своє слово тримає.
– Тут я на її боці! Нема чого до неї лізти! – Не хоче, і не треба!
Я важко зітхнув у відповідь. Я розумів, що дружина виявилася в усьому права.
Більше я не робив спроб нав’язати матері онука, та не наполягав на їхньому спілкуванні. Але мені дуже прикро від того, що маючи живу – здорову бабусю, мій син не має змоги з нею спілкуватися!
А як же, бабусині пиріжки, та смаколики, попри заборону батьків, як це можуть робити тільки люблячі бабусі? Не дарма кажуть, що силою, не будеш милою!
Що я маю зробити, щоб бабуся з онуком потоваришували? Дайте слушну пораду!
