– Захопила чуже житло? Добре влаштувалася!
Наталя Миколаївна ввалилася до передпокою, навіть не знявши вуличних черевиків. Брудні сліди потяглися по світлому лінолеуму.
Марія завмерла з пакетами в руках – молоко, хліб, дитячий парацетамол з аптеки. Ключі все ще стирчали із замкової щілини.
– Наталю Миколаївно, Ліза хворіє, у неї температура…
– Хворіє, значить? – колишня свекруха пройшла далі, окинувши кухню поглядом. – А чайник новий. Звідки гроші?
Марія поставила пакети на підлогу. Плечі ломило після зміни в крамниці, ноги гули. З дитячої долинув слабкий кашель.
– Мамо, ти прийшла? – хрипко покликала Ліза.
– Зараз, сонечко, – обізвалась Марія й обернулася до непроханої гості. – Що вам потрібне?
– Що потрібно? – Наталя Миколаївна посміхнулася. – Поговорити про квартиру. Віктору гроші потрібні, а ти тут засіла!
Після короткої розмови на стару тему Наталя Миколаївна пішла, грюкнувши дверима. Марія притулилася до стіни в передпокої, заплющила очі. Тиша тривала недовго – із кімнати знову закашляла Ліза.
– Мамо, хто приходив?
– Ніхто, люба. Спи.
Марія розібрала пакети, поставила чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала з аптечної упаковки градусник. Тридцять вісім та три. Треба збивати.
Цю двокімнатну квартиру вони з Віктором купили сім років тому. Збирали, брали іпотеку. Марія працювала на двох роботах, доки він «розкручував бізнес».
Перший проєкт провалився. Потім другий. «Стартапи», – поважно казав Віктор друзям за пінним. Після розлучення він зник. Жодних аліментів, тільки рідкісні дзвінки дочці на день народження.
А місяць тому з’явився. Спершу СМС: «Треба поговорити про квартиру». Потім дзвінки. Тепер матір прислав.
– Віктору гроші потрібні на новий проєкт, – говорила сьогодні Наталя Миколаївна, сівши на кухні без запрошення. – Інвестори чекають. Або викупай його половину за мільйон, або продавайте. Це законно, між іншим.
Мільйон. Марія подумки перерахувала свою зарплату продавчині – вісімнадцять тисяч. Якщо не їсти, не платити за світло і воду, збирати можна… років сорок п’ять.
– У мене дитина хворіє, – спробувала вона пояснити. – У крамниці скорочення намічаються. Звідки я візьму гроші?
– Це твої проблеми, – відрізала колишня свекруха. – Даю місяць на роздуми. Віктор юриста уже знайшов.
Ліза заснула після ліків. Марія сиділа на кухні, дивилася у вікно на вечірнє подвір’я. Десь там Віктор будує нові плани збагачення. А тут їхній будинок. Єдиний будинок її дочки.
Телефон завібрував. СМС з невідомого номера: “Це Віктор. Новий номер. Мама з тобою говорила? Чекаю на відповідь.”
Марія видалила повідомлення.
Минув тиждень. Марія мила посуд після сніданку, коли пролунав дзвінок у двері.
– Агенція «Експерт-оцінка», – представився чоловік у костюмі. За ним маячив другий, молодший, із планшетом. – Віктор Сергійович замовив оцінку квартири.
– Я не давала згоди.
– У нього частка у власності. Має право.
Вони ходили кімнатами, фотографували, заміряли. Ліза злякано виглядала з дитячої. Сусідка з майданчика, тітка Валя, потім розповіла: «Бачила твого колишнього біля під’їзду. У машині сидів, чекав на когось».
Того ж вечора Марія викликала слюсаря.
– Замок міняємо? – уточнив дід Михайлович, роздивляючись двері. – Правильно робиш. Нині такий поставимо – не підбереш.
Спати перестала на третю ніч. Сиділа на кухні з блокнотом, записувала все: дати дзвінків, слова Наталії Миколаївни, візит оцінювачів. Рука виводила нерівні рядки: «15 жовтня, 21:30 – СМС із погрозами».
– Мамо, ти чого не спиш? – Ліза стояла у дверях.
– Роботу додому взяла, сонечко. Іди спати.
На сходах почався гомін. Гучний чоловічий голос, жіночий, що зривається на крик. Марія впізнала Наталю Миколаївну: «Не твоя річ! Сама розбереться!»
– Та я просто запитав, навіщо ви до неї ломитеся вночі!
Двері нагорі грюкнули. За хвилину – обережний стукіт.
– Вибачте, – на порозі стояв сусід зверху. Марія бачила його кілька разів – молодий хлопець із великим рюкзаком кур’єрської служби. – Я Микола. З п’ятого поверху. Чув, як ця жінка кричала на вас.
– Все нормально.
– Ні, не нормально, – він пом’явся. – У мене є маленька камера. Можу встановити над вашими дверима. Безплатно. Просто… щоб спокійніше було.
Марія дивилася на нього, не вірячи.
– Навіщо це вам?
– Не люблю, коли кривдять. Давайте завтра встановлю?
Вперше за останні тижні вона відчула, що не одна.
Микола встановив камеру вранці, доки Ліза була у школі. Маленька, непомітна – над дверним вічком.
– Все записується на карту пам’яті, – пояснював він, стоячи на табуреті. – Якщо що – одразу дзвоніть.
Через три дні прийшла повістка. Марія розписалася, не дивлячись на листоношу. Руки не тремтіли — вона чекала на це.
“Позовна заява про виділення частки…” Віктор не блефував.
– Приїдь до мене в офіс, – сказала телефоном Світлана, інститутська подруга, тепер юрист. – І всі документи захопи.
Кабінет Світлани розташовувався у бізнес-центрі. На столі – теки, ноутбук, фото дочок у кадрі.
– Так, – Світлана пробігла очима по позові. – Формально він має рацію. Частка його. Але… – вона звела погляд, – а аліменти він платить?
– Два роки – жодної гривні.
– Чудово. Тобто для нас чудово. Подаємо зустрічний позов. Борг з аліментів зараз скільки? Тисяч сто накапало? Це є серйозним аргументом.
– Збирай усі чеки – на ліки, школу, гуртки. Довідку із роботи про зарплату. Виписки з рахунків покажемо, що він не переказував нічого.
Марія кивала, записуючи в блокнот. Вдома розклала на столі теки: медкарта Лізи, квитанції за квартиру, чеки з аптек. Усе акуратно сортувала, підписувала.
Телефон вибухнув повідомленнями близько опівночі.
“Останній шанс домовитися по-доброму”
«Підписуй довіреність, продам свою частку інвесторам»
“Там взагалі жити буде неможливо, зрозуміла?”
«Завтра чекай»
Вранці він справді прийшов. Марія ввімкнула диктофон у телефоні, засунула в кишеню халата.
– Ну, готова підписати? – Віктор стояв у дверях, не заходячи.
– Ні.
– Даремно. Я знайду найгіршого покупця. Заробітчан якихось поселю.
– Це незаконно, Вікторе.
– А ти доведи, – посміхнувся він. – Підписуй, поки я добрий.
– Спочатку поверни борг з аліментів. Сто двадцять тисяч.
Обличчя Віктора змінилося.
– Звідки такі цифри?
– Порахувала. До зустрічі у суді, Вікторе.
Вона зачинила двері. У кишені тихо працював диктофон. Тепер вона була готова боротися.
Зал суду виявився меншим, ніж уявляла Марія. Дерев’яні лави, потертий лінолеум, суддя – втомлена жінка в окулярах.
– За зустрічним позовом про стягнення аліментів… – суддя гортала документи. – Заборгованість складає сто двадцять три тисячі гривень. Відповідач, що скажете?
Віктор мовчав, його адвокат щось швидко шепотів йому на вухо.
– Мій клієнт зазнавав фінансових труднощів…
– Труднощів? – Суддя підійняла папір. – Бачу витяг про покупку автомобіля за п’ятсот тридцять тисяч. Це в період «труднощів»?
Світлана стиснула руку Марії під столом.
– Рішення суду: стягнути з Віктора Сергійовича заборгованість з аліментів у повному обсязі. За основним позовом – відкласти до погашення боргу перед дитиною.
Надворі Марія глибоко вдихнула морозне повітря.
– Це не кінець, – попередила Світлана, застібаючи пальто. – Але вже маленька перемога. Тепер у нього заарештують рахунки, якщо не сплатить.
Вдома чекав Микола – допомагав Лізі з математикою на кухні. На плиті булькав суп.
– Мамо! – Ліза кинулася обіймати. – Дядько Коля суп зварив!
– Сподіваюся, ти не проти, – зніяковів Микола. – Ліза сказала, ви в суді. Подумав, що їсти захочете.
Марія сіла за стіл, зненацька відчувши, як відпускає напругу останніх тижнів.
– Виграли? – тихо спитав Микола, розливаючи суп.
– Так. Поки що так.
Увечері вона перевірила телефон – жодного повідомлення від Віктора. Наталя Миколаївна теж мовчала. У квартирі було тепло, пахло домашньою вечерею. Ліза сміялася з мультика.
Марія відкрила блокнот із записами, перекреслила рядок «Боятися» та написала: «Жити далі».
Минув місяць після суду. Марія поверталася з роботи пізніше за звичайне – інвентаризація затяглася. У під’їзді зустріла тітку Валю.
– Марино, твій колишній приходив годину тому. Ліза впустила, він хвилин десять побув і пішов.
Марія вибігла на третій поверх. Ліза сиділа на дивані, поруч велика коробка з лялькою і пакет із солодощами.
– Тато приходив, – тихо промовила дочка. – Подарунки приніс. І це залишив.
Конверт лежав на столі. Марія розкрила його, пробігла очима.
«Я програв. Квартира лишається вам. Більше претендувати не буду. Не тримай зла. Віктор».
До листа додавався другий аркуш – відмова від частки, написана від руки.
– Мамо, це правда? Ми залишимося вдома?
– Подивимося, сонечко.
Марія набрала Світлану.
– Папірець від руки? – пирхнула подруга. – Це фальшивка. Завтра їдемо до нотаріуса, хай офіційно оформляє відмову. І відразу в реєстрі, і на опіку – зафіксувати, що він відмовляється на користь дитини.
За тиждень усі документи були готові. Нотаріус, повна жінка у суворому костюмі, перевірила паспорти, зачитала текст.
– Ви розумієте, що відмовляєтесь безповоротно? – Запитала вона Віктора.
– Розумію.
– Підписуйте тут, тут і тут.
Віктор підписав, не дивлячись на Марію. Підвівся, кивнув і вийшов.
Надвечір Марія на руках мала повний пакет документів.
Вдома вона дістала зі скриньки зв’язку нових ключів, поклала поруч свідоцтво про право власності. Все. Крапка.
– Мамо, чи можна дядька Колю на вечерю покликати? – Запитала Ліза. – Він пельмені обіцяв навчити ліпити.
– Можна, – посміхнулася Марія.
Питання було вирішено остаточно.
Через пів року. Марія та Микола підіймалися сходами, завантажені пакетами з супермаркету. Субота, Ліза на дні народження в однокласниці.
– Давай я кавун понесу, – Микола перехопив важкий пакет. – Навіщо стільки купили?
– Завтра ж твої батьки приїжджають. Вперше, щоб познайомитися.
– Мама обіцяла не допитувати, – посміхнувся він.
У квартирі пахло випічкою – зранку Марія спекла шарлотку. На холодильнику висіли нові магніти з поїздки в Карпати, малюнки Лізи, розклад гуртків.
Микола розбирав пакети, розкладав продукти на місця – уже знав, де що лежить. Марія заварювала чай, діставала кухлі – ті самі, із синіми квітами, які колись ховала від Віктора.
– Все, я піду, – Микола одягнув куртку. – Кур’єрська зміна за годину.
Біля дверей Марія затримала його, поклала руку на плече.
– Колю, дякую. За все.
– Та гаразд тобі.
– Ні, правда. Знаєш, що найголовніше? – Вона посміхнулася. – У цьому будинку більше нема чужих.
Микола поцілував її в скроню.
– До вечора?
– До вечора.
Двері зачинилися. Марія дослухалася – у квартирі було тихо. Але ця тиша більше не лякала. Вона була наповнена спокоєм та відчуттям затишку. Справжнього родинного затишку…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
