У шлюбі 30 років. Мені 51 рік, чоловікові 58. Двоє дітей – дочка 28 років та сину 18. Як жили? Не знаю. Здавалося, що не гірше за інших, тільки було відчуття, що чогось не вистачає. Обидва працюємо. Він людина хороша, добра, розумна.
Чоловік завжди був на роботі. Вихідні – хобі поза домом. Зізнаюся, хобі я його не поділяла, тому що він цим захоплений із головою, йому там не до мене, а мені це не цікаво. Вихідні, які проводив удома, присвячував телевізору, якимось поїздкам у справах.
Чи зраджував? Не знаю. Але наше особисте життя швидко зійшло нанівець. На мої прохання більше приділяти уваги гігієні тіла не реагував. І якось став сам від цього йти. Можливо, я повинна була застосовувати жіночі хитрощі, але не зовсім розуміла навіщо, якщо він показує, що це йому не потрібно.
Шлюб тримався на тому, що чоловік хороша людина і дуже любить мене (за його словами). Перша думка, що він мене не любить, прийшла після того, як під час того, як я носила дитину, у мене трапилася загроза викидня, а він поїхав, попри прохання залишитись (поїхав не по роботі і не по термінових справах, він міг залишитися).
Після, вже бувши з двома дітьми, хотіла розлучитися, але чоловік був проти. Та й з’явилася можливість покращити житлові умови. Вирішили спробувати наново. Згодом ми все більше віддалялися, обговорювали тільки нагальні питання, і то не довго, тому що не могли до ладу домовитися. Починали скандалити.
Він казав, що не вміє говорити, хоча чудово спілкується з іншими чоловіками та жінками. У чоловіка було дуже насичене та активне життя: робота, риболовля, полювання, дача (він її дуже любить), спорт молодшого сина. Треба віддати належне, що синові він присвячував багато часу щодо спорту, харчування.
У мене були обов’язки – прибирання, приготування, побут, робота. В іншому повна свобода дій. Став пропадати сенс життя. Не хотілося ні вбрання, ні спілкування з подругами (благо, вони в мене є).
Здавалося, що я живу чиїмось чужим життям. З цією гарною людиною, з якою ми так і не змогли стати близькими, хоча б друзями. Реально ми підтримували одне одного лише у найтяжчі та найважчі моменти.
Загалом кілька років тому чоловіка позбавили прав на 3 роки. На цьому ґрунті у нього трапилася справжня клінічна депресія, оскільки він продовжував їздити за кермом щодня, ризикуючи бути зупиненим. Це, зрозуміло, стрес.
На той момент у мене сильно хворіла мама, були великі проблеми на роботі. Я його підтримувала, але по-справжньому не змогла відчути його хворобу. Тільки спитала, що може, якщо ми налагодимо стосунки і, відновимо інтим, якого не було багато років, йому стане краще.
На це він відповів, що цей бік питання його взагалі не цікавить, і йому потрібно знайти собі ще заняття. Загалом лежав у лікарні і його там трохи підлікували.
Півтора року тому я зустрілася випадково з другом, який доглядав мене в юності. Ми просто дружили, потім він поїхав за кордон, там живе, одружився, розлучився. Пів року після зустрічі ми листувалися, потім зустрілися і тепер бачимося кожні два місяці.
Ми дуже добре розуміємо одне одного. Ми не лише коханці, а ще й друзі. Він кличе мене заміж. За цей час від нервів (провина перед чоловіком, страх залишитися з розбитим серцем, переїзд в іншу країну) я сама пережила справжню депресію з безсонням, втратою 10 кг ваги. Пройшла курс лікування.
Зараз прийшла до тями, живу в окремій квартирі. Але у чоловіка загострилася хвороба, кинув усі свої захоплення, благає залишитись і жити без мене не хоче. Обіцяє жити лише для мене. Я вагаюся. Не знаю, що каже в мені – жалість, звичка підтримувати його чи страх переїзду? Голова йде обертом. Може, хто мав таку історію?
