Розлучаюся з дружиною. Жити почали дуже рано – мені 19 було, а їй 18, діти майже. Через два роки син народився, мої батьки допомогли квартиру купити, облаштуватися, перший час матеріально допомагали, а потім ми й самі почали працювати, встали на ноги.
Прожили 7 років в хорошому, щасливому шлюбі, але далі не склалося. Любов пройшла, розуміли це обидва. У мене інші жінки з’являлися періодично, у неї – інші чоловіки. Ховалися, скандалили, бо дратувати стали одне одного страшно.
І ось тільки в цьому році сіли, спокійно поговорили й вирішили, що час настав. Поки молоді, поки ще є можливість спокійно розійтися, не псувати одне одному більше нерви й зустріти ще свою любов. Та й на дитині всі наші скандали відбивалися не кращим чином.
Коли розходилися, я відразу сказав – квартиру їй залишаю, тому що з нею залишається син. У мене навіть не було інших варіантів, я вважав це правильним. Любов пройшла, але поважати колишню дружину я не перестав, піклуватися про неї – теж.
Вона залишилася мені близькою людиною, і я для них з сином готовий був на таке піти. Та й не знаю я, як можна інакше. Коротше, залишив квартиру, з’їхав на іншу, і почалося.
Спочатку батьки: вона винна, зрадниця, вона тебе кинула (хоча розлучилися мирно), вона іншого мужика знайшла, прибрала все до рук і так далі. Потім друзі почали дивитися косо, мовляв, розвела мене дружина, як лоха. Містечко у нас маленьке: один сказав іншому, пішло-поїхало. А я намагаюся пояснити людям, що не можу я свою дитину та жінку, яка народила, виховала його, дбала про мене багато років – на вулицю вигнати. Але ні. Підкаблучник. Ганчірка. Не мужик.
Що не так у нас з поняттями про мужність? Чому сьогодні для людей “мужик” – це той, хто від жінки більше забрав, а, розлучившись з нею, все говорить про те, якою поганою вона була? Невже так вважає більшість? Невже у мене щось не так з поняттями?
Від принципу свого не відмовлюсь. Їм не подобається думати, що я квартиру колишній дружині залишив? Добре, нехай це буде подарунок синові. Подарунок навіть не від мене, а від бабусі та дідуся.
Катя хотіла просте весілля. Гостей на двадцять найближчих, скромна вечеря в кафе, біла сукня без…
— Ах, ось воно що! Майно! — він злісно розсміявся, коротким, гавкітливим смішком. — Я…
– Оля, моя мама сказала, що ти зовсім не вмієш готувати, – заявив своїй дружині…
Життя Вовки Кузнєцова почалося з того, що в ньому йому відмовили. Так просто. Без жодного…
– Здрастуйте! Я по оголошенню прийшла… Щодо кімнати! На порозі квартири, де жила Жанна Ігорівна,…
Щоранку Юлія прокидалася під звуки крапель, що стукали по підвіконню, і бачила сірі хмари за…