– Слухай, не знаєш, як там у Кіри справи? – ніби ненароком запитав Діма, і уточнив: – Маю на увазі – глобально, не в дрібницях. Проблеми, може, які?
– Та начебто нормально все, – трохи знітився Микита. – Торік мама в неї захворіла, щось серйозне, гроші на лікування шукали. У мене, до речі, в жодну не взяла.
– Боялася, що ти їй мої гроші пропонуєш? – гірко посміхнувся друг.
– Може бути й так, – знизав плечима Микита. – У будь-якому разі, втручання, наскільки я знаю, зробили, і твоя колишня теща наче на поправку пішла. Інших новин не чув.
Дмитро насупився:
– Дивно.
– Щось сталося?
– Не знаю. Донька вчора написала, просить терміново приїхати, Кірі нічого не повідомляти. Хоча знає, що я і без попереджень нічого не повідомляв би.
– Може у неї особисті проблеми які? Справа молода, – припустив Микита.
– Ні, – впевнено відповів Діма. – Свої питання вона з мамою вирішує, а ось зі мною, повір, без особливої потреби спілкуватися не буде. Щось серйозне сталося.
– Ну, так разом і поїхали? – друг зрадів приємній компанії. – Ти на батьківщині коли був? Скучив хоч трохи?
– Та не пам’ятаю, вже давно. Відвик. Як згадаю дев’ять місяців без сонця, вся туга минає.
– Розумію. Я теж люблю в теплих краях погостювати, але додому завжди з радістю повертаюся, – раптом зізнався Микита, і відразу затнувся, згадавши привід для розлучення Дмитра з Кірою: – Вибач, вибач, не хотів…
– Та гаразд, кожен вибирає для себе – країну, жінку, погоду, – відповів той. – Я давно вже громадянин світу, за минулим не сумую.
Було у цій відповіді деяке лукавство, і Микита, з яким вони товаришували зі шкільної лави, добре це знав. По країні Діма, може, і справді не сумував. А ось колишню дружину забути не міг.
…Так вийшло, що з юного віку Дмитро вмів заробляти добрі гроші. Точніше, не так. Йому фантастично вдавалася торгівля. Вже в школі він щось комусь продавав і на цьому наварював свій маленький прибуток.
Потім, поки однокашники намагалися усвідомити, що всі розоряються, він з головою пірнув у каламутні бізнес-води 1990-х. Багато хто тоді зробив на торгівлі величезні статки.
Мільярдів Дмитро не заробив, але безбідне життя собі та нащадкам забезпечив. Він ніколи нікому не говорив, звідки у ньому виникла пристрасть до накопичення капіталу. Напівголодне дитинство породило в ньому купу комплексів, та вічний страх злиднів.
Матеріальний добробут, хоч як парадоксально, згодом теж перетворився на сильну тривогу про майбутнє. І виплавився у цілком відчутну мету – виїхати з країни назовсім.
Незадовго до того він познайомився з Кірою.
Дівчина вразила не зовнішністю. Не потворна, не красуня – звичайна у всіх сенсах. На вулиці він точно пройшов би повз.
Але у спілкуванні, коли вони опинилися в гостях в одній компанії – Кіра засяяла своєю щирістю та безпосередністю.
Навколо неї було світло та тепло. Дмитро, здається, вперше побачив, точніше відчув – цій дівчині зовсім нічого не потрібне для того, щоб бути щасливою. Вона вже щаслива!
При цьому жила Кіра у скромній квартирі з мамою, заробляла якісь смішні гроші, жодного разу не літала на море, але завжди посміхалася.
Дмитро закохався без пам’яті.
Цей стан неможливо забути. Поруч із Кірою йому, нарешті, не треба було вдавати, тримати обличчя, кимось здаватися, він просто міг бути самим собою.
Він хотів одягнути Кіру в шовк та хутра, скупити їй усе золото, а та тільки посміхалася і казала:
– Ну навіщо? Куди стільки?
Така сама історія була і з мандрівками.
Кіра жодного разу не запропонувала поїхати кудись за кордон. Коли Діма питав, де б їй хотілося провести відпустку, відповідала, що їй буде добре поряд із ним скрізь. Навіть у глухому селі.
За два роки після весілля у них з’явилася донька, назвали Дар’я. Вже тоді Дмитро один із зимових місяців проводив на півдні, а на той час, коли дівчинка пішла до школи, він задумав зовсім переїхати на південь Італії.
Все це було не просто, вимагало часу та грошей. Діма займався оформленням документів та організацією їхнього майбутнього життя з таким натхненням, що не помітив – Кіра від ідеї еміграції не в захваті.
Вона знала про мрію чоловіка, тому й не форсувала події, тим більше, що вони домовилися про те, що спочатку поїдуть жити до моря на кілька місяців. Заодно й розв’яжуть питання з влаштуванням доньки, а поки що Даша поживе з бабусею.
Ті пів року для Дмитра стали найкращим часом його життя. Він почував себе так, ніби з ним стався нескінченний медовий місяць.
І коли після повернення на Батьківщину Кіра зізналася, що не зможе бути щасливою далеко від рідних і друзів – був шокований.
Все вирішено, все готове, і тут на тобі: кохана вибирає не його, а свій любий Київ. Життя біля Середземного моря, її, бачите, обтяжує!
Дмитро розлютився не на жарт.
Головне, він начисто забув, за що полюбив свою дружину. Саме тому поводився, як … людина з грошима.
Впевнений, що зможе продавити своє рішення, наговорив та наробив такого, чого сам собі потім не міг вибачити.
Але на всі його погрози та спроби довести дружині, що без його грошей та його заступництва вона не проживе, Кіра мовчала і сумно посміхалася.
У результаті Дмитро одразу після розлучення повернувся до Італії, а Кіра з донькою – у двокімнатну до матері. Він надсилав для дитини адекватні гроші. Спілкування з колишньою дружиною поступово зійшло нанівець.
– Загалом усе погано, – закінчила розповідь Даша. – А мама, знаєш, у тебе ніколи нічого не попросить.
Вони сиділи в київському кафе і вже допивали каву. Дмитро перетравлював новини, які дочка насилу – він це бачив – наважилася йому довірити.
Відносини з Дашею він зумів зберегти, вона навіть приїжджала до нього на канікули. Але допомоги не просила жодного разу. Мамине виховання.
А тут…
Виявилося, що гроші на операцію Кіра взяла в кредит на якихось кабальних умовах. Зважаючи на те, що Дар’ї виповнилося вісімнадцять, до них заявилися колектори з погрозами. Мовляв, переселивши їхню родину в якусь будку, вони нарешті заберуть свої гроші.
– Ти все правильно зробила, – підбадьорив доньку Дмитро. – Не хвилюйся, ніхто до вас більше не прийде.
Даша принесла договір, і вже за кілька годин борг було закрито.
Стоячи на пероні, Дмитро спіймав себе на тому, що настрій у нього, відповідно до похмурої погоди, огидний.
Напевно, варто було таки побачитися з коханою дружиною, хай і колишньою. Коли ще вдасться? Але сил на таку зустріч він не мав.
Він уже готувався до посадки, коли пролунав дзвінок:
– Ти не повинен був цього робити, – почув він голос Кіри. – Ми все тобі повернемо, поступово.
У Дмитра защеміло в грудях:
– Повинен, – твердо сказав він. – Навіть завдячую. Ти подарувала мені набагато більше за ці гроші. А я тоді ставився до тебе, як до власності. Вибач мені, хоча б зараз вибач.
Кіра мовчала. Не було вже чого прощати. Але, нічого вже не можна й повернути. Все минуло, залишилися лише приємні спогади, та туга про той час.
А чи було це кохання, яке звалилося при перших складностях – судити вам. Що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
