Заміж я вийшла не за коханням і не по зальоту, – а на зло.
Коли я навчалася на четвертому курсі, на стажування приїхали до нас іноземні студенти. Його звали Ганс, прямо як у дитячій книжці, і був він втіленням усіх дівочих мрій.
Звичайно ж, всі в нього одразу закохалися – він був найсимпатичнішим, найвищим і грав на гітарі.
Не знаю, чому Ганс вибрав саме мене, швидше за все, це вийшло випадково – заграла пісня Limp Bizkit «Behind Blue Eyes», і я виявилася найближчою до нього, ось він і запросив мене танцювати.
А я того вечора рясно набризкалася діоровським Поізоном, який стягла у сусідки по кімнаті, і, здається, ці духи й звели його з розуму. Весь вечір ми цілувалися, як божевільні, і з того дня почали зустрічатися.
Я закохалася, як кішка, бігала за ним хвостиком. Але ніхто з мене не сміявся, навіть заздрили – з того вечора він проводив весь вільний час тільки зі мною, моногамний дістався мені німець.
Ми гуляли в парку, ходили в кіно, де він спочатку намагався хоча б щось зрозуміти, але потім швидко здавався і переходив до поцілунків.
Одного разу він навіть напросився на сімейний обід з нагоди сімдесятиріччя моєї бабусі, і дві з половиною години їхав зі мною електричкою. Там же їхав мій однокласник, Назар, і коли він привітався зі мною, Ганс помітив:
– Який типовий українець, я саме так їх собі й уявляв.
Чомусь мені стало прикро і за Назара, і за українців, але заперечувати я не наважилася. Для мене тоді знайомство з батьками означало багато, я відчувала себе практично нареченою.
Чи треба говорити, що коли закінчилося його стажування, він зібрав свої дрібнички й повернувся до Німеччини, навіть адресу мені не залишив. Коли я несміливо сказала, що думала, що у нас все серйозно, він засміявся.
– Ти гарна, – пояснив він. – Але одружуватися треба не серцем, а розумом.
Я схудла кілограм на десять, якщо не більше – три тижні лежала на ліжку у гуртожитку та ревіла, завалила сесію, мало не вилетіла з університету.
Не знаю, яким дивом я прийшла до тями, напевно, спрацювало почуття самозбереження. Правда, коли я чула пісню Limp Bizkit, переді мною, як наяву, вставали його блакитні очі, і грудка відразу підступала до горла.
На літніх канікулах я випадково зустрілася з Назаром. І відразу згадала ту безглузду фразу про типового українця. І вже за рік я вийшла за нього заміж.
Диплом захищала вже з пузом, і замість казок розповідала старшому синові про філософію Гегеля, треба було хоча б десь застосовувати отримані знання.
Я не розуміла, чому Ганс назвав Назара типовим українцем? Що такого помітив він, чого не бачила я?.
Але чомусь мені з ним було нудно і душно, шалено хотілося іншого життя – красивого і яскравого, з розумними розмовами та вечірками, що іскряться. Але натомість ми народ.или другого сина, і зовсім застрягла у нашому селищі.
А потім з’явився інтернет. Для мене це був якийсь новий світ, життя, про яке я мріяла і за яким можна було хоча б підглядати.
Я сиділа на форумах, захопилася печворкінгом, знайшла одногрупників. Жити полегшало, але чоловік все одно викликав у мене суцільне роздратування.
Дивно, але я ніколи не намагалася шукати Ганса. Доки на моє тридцятип’ятиріччя молодший син під керівництвом чоловіка не зробив для мене презентацію.
Презентація звичайнісінька – різні мої фотографії, милі написи, на тлі грає пісня. Це була “Behind Blue Eyes”, і раптово я розплакалася, відразу згадавши, як я сильно любила Ганса, любила й досі.
Добре, що чоловік і син подумали, ніби це я так зворушилася.
– У тебе завжди таке обличчя, коли грає ця пісня, – сказав Назар. – Я подумав, що тобі буде приємно.
Того ж вечора я зробила запит у гуглі, де написала ім’я та прізвище мого німецького коханого, його рідне місто. За третім посиланням інтернет видав мені сторінку німецького університету.
На ній красувалася фотографія абсолютно не схожого на Ганса чоловіка з його ім’ям та прізвищем. В описі говорилося, що Ганс вивчав українську та французьку філософію і зараз викладає в університеті.
Я придивилася – якщо додати моєму Гансу двадцять кілограмів, прорідити його шикарне біляве волосся, то вийде цей самий дядько.
З серцем, що завмерло, я скопіювала його електронну адресу і за допомогою гугл-перекладача написала йому листа.
На це у мене пішло п’ять годин, я писала його знову і знову, видаляла, потім знову писала. У результаті залишила наступний варіант:
…- Здрастуй, Гансе! Нещодавно перебирала старі фотографії та згадала про тебе (перша брехня). Вирішила знайти тебе і дізнатися, як склалося твоє життя.
– У мене все добре (друга брехня), одружена, два сини. Працюю перекладачем (третя брехня). Буду рада дізнатися, як у тебе справи.
Цілий тиждень я чекала відповіді, з маніакальною наполегливістю перевіряючи свою електронну пошту.
Я думала про те, що, мабуть, мій лист потрапив у спам, або що він складає довгий лист для мене, в якому пише, як любив мене все життя та любить і досі. Загалом, що я тільки не вигадувала.
Відповідь прийшла коротка і бентежлива.
– Привіт! Так, я пам’ятаю, що їздив на стажування в Україну, але, на жаль, тебе не пам’ятаю. У нас був роман, я вірно розумію? Сподіваюся, я був ввічливий з тобою.
Спершу я подумала, що помилилася, і це не мій Ганс. Я просканувала фотографії та відправила йому. Цього разу відповідь надійшла за три дні.
– Так, це я. Прикольно, я такий молодий.
І все. Я дивилася на ці слова, ніби на моніторі могли з’явитися якісь інші, немов шкідливий вірус просто сховав від мене продовження листа.
Але ні, це було все, чим він мене вшанував. Від образи та розчарування в мене палало обличчя.
***
– Так, під півонії клумбу я скопав. Покажи, де ти троянди зібралася садити.
Це Назар прийшов із вулиці, рум’яний, просочений потом та сонцем. Вперше за всі ці роки я по-справжньому подивилася на свого чоловіка.
Високий, жилястий, з обвітреним добрим обличчям, він ніколи не був красенем, але зараз на тлі зморшкуватого Ганса виглядав набагато виграшніше.
А ще він пам’ятав про мої троянди й помічав, які пісні я люблю. Очі в мене защипало, я встала та обійняла його.
– Аню, ну я ж брудний, забрудниш сукню. А пам’ятаєш, у тебе була така сама, ти тоді з франтом якимсь із міста їхала, а я тоді й вирішив, що зроблю що завгодно, а одружуся з тобою!
Дивно, але я зовсім не пам’ятала ту сукню. Увечері я переглянула фотографії та знайшла його – так, справді схоже. На душі стало легко-легко.
– Назаре … – Протягнула я. – А може, народ имо з тобою дівчинку, га?
Звісно, він погодився – ми завжди мріяли про доньку. Щоправда, з’явився у нас третій син, але це нас не дуже засмутило. І тепер у мене справді все добре.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
