– Заради своєї племінниці ти не можеш узяти іпотеку? У голові не вкладається, як рідня може вчинити таке! Дівчина молода, студентка, в положенні, а ти хочеш залишити її на вулиці! – обурилася сестра дружини

Мене дуже дратувала сестра дружини. Вона жила від нас через дві вулиці, й вважала своїм обов’язком щодня після роботи забігати до нас поговорити.

Проте, я одразу зрозумів, що приходила Віка не лише для того, щоб перемивати кістки близьким та знайомим, своячка забігала поїсти.

Причому вминала вона вечерю за обидві щоки, а потім ще просила добавки. Через тиждень таких візитів я почав злитися на неї. Її присутність бентежила мене і не давала розслабитися.

– Ти вирішила Віку до пенсії годувати? – обурено спитав я у дружини.

– Ти хочеш, щоб я сестру виставила за двері? – здивовано спитала Єлизавета.

– Але щодня годувати її – перебір! Їсть вона, дай Боже, не прогодуєш, – похитав я головою.

– Давай ти їй скажеш і зіпсуєш стосунки не тільки з нею, але з моєю мамою, своєю тещею, – багатозначно промовила дружина.

Застереження Єлизавети змусили мене замислитися, чи варто через їжу псувати стосунки із родичами дружини.

Зваживши всі “за” та “проти”, я вирішив рівно о шостій годині вечора йти в парк бігати, щоб не зустрічатися з Вікою.

Не стикаючись з нею, я став набагато спокійнішим. Якось у парку я зустрівся з чоловіком Вікторії, Яковом. Він сидів на лавці й жував бутерброд. Побачивши родича, я помахав йому рукою.

Яків від моєї присутності зніяковів, тому у мене склалося відчуття, що він зовсім був не радий нашій зустрічі.

Я підійшов привітатись, і Яків поспішно сховав у пакет недоїдений бутерброд.

– Тільки Лізі нічого не кажи, щоб вона моїй не проговорилась, – запобігливо мовив Яків.

Від слів зятя я втратив мову і здивовано подивився на родича.

– Віка забороняє тобі їсти? – Я незрозуміло дивився на Якова.

– Не те що, але вона посадила всю сім’ю на дієту. Тільки салатами тепер харчуємось, – важко зітхнув чоловік. – Я вже вию від цієї зелені…

Слухаючи слова Якова, я трохи офігів. Я-то добре знав, як своячка дотримується дієти.

Бажаючи помститися Вікторії, я розповів родичу, що його жінка щодня після роботи приходить до нас їсти, причому уплітає за обидві щоки все поспіль.

– Оце так! – здивовано вигукнув Яків і, діставши з пакета недоїдений бутерброд, почав його їсти.

Посидівши трохи із зятем, я поспішив додому, бо знав, що Вікторії вже не повинно бути.

Я не помилився, проте вже через годину Єлизаветі зателефонувала сестра і розповіла про те, що я базікаю, як баба.

– Побачив десь мого мужика і зруйнував усю нашу дієту, здав мене з тельбухами, – збуджено промовила Вікторія. – Місяць коту під хвіст!

– Треба було попередити нас, – дружина стала на мій захист. – Хто ж знав, що у вас там дієта?

На мій подив жінка погодилася з моєю дружиною і навіть визнала свою помилку. Однак це не вплинуло на те, щоб вона відмовилася від ідеї заходити до нас на вечерю щовечора.

Мало цього, тепер своячка стала приходити не одна, а з зятем. Я сто разів пошкодував про те, що зустрів Якова у парку і проговорився йому про Віку.

Терпіти двох нахлібників для мене було важко. Їх прихід зводив мене з розуму, і я почав думати, як позбутися надокучливої ​​парочки.

Мені на думку приходило багато чого, але всі варіанти здавались мені не робочими. Якось я навіть підсипав у їжу проносне, але на родичів це не справило жодного ефекту.

– Лізо, може вистачить годувати цих двох здорованів? – Знову завів я розмову з дружиною.

– Виганяти їх, чи не відчиняти двері? Вдавати, що нас немає вдома? Ні, мені тридцять років, я не стану ні від кого ховатися, – заперечила Єлизавета.

– Хіба вони тобі ще не набридли?

– Набридли, але це ж родичі, їх, хочеш чи не хочеш, але доводиться терпіти, – знизала вона плечима.

Я став із нею сперечатися і спробував довести, що навіть перед родичами не варто схилятися. Однак Єлизавета продовжувала стояти на своєму. Вона казала, що інакше й бути не може.

– Сестра образиться, і ми перестанемо спілкуватися, – пояснила свої слова дружина. – Потім доведеться вислуховувати охи та зітхання мами. Вона почне нервувати, я теж почну. Загалом, простіше терпіти.

Я вислухав дружину і зрозумів, що немає сенсу з нею розмовляти на цю тему. Розв’язання проблеми з набридливими родичами прийшло само собою. В черговий раз на вечерю до нас знову з’явилися родичі.

По обличчю Вікторії було видно, що вона заведена, та перебуває на емоціях.

– Лєнка наша в положенні! – З порогу випалила сестра. – На третьому курсі ж всього. Тепер не розумію, що робити. Звісно, буде шлюб, це ​​навіть не обговорюється.

– Однак, там такий наречений, що взяти нема чого. Знайшла, з ким зв’язатися. Був би хоч успішний, а тут… злидень…

Вікторія сумно зітхнула і навіть пустила скупу сльозу.

– Думаю, треба буде брати їй квартиру, – зволікаючи пару хвилин, промовила вона.

– Де гроші взяти? – здивувався Яків, який, здавалося, сам уперше чув про квартиру для дочки.

– На початковий внесок знайдемо, – холодно промовила Вікторія.

– Іпотеку беріть, – залізла в розмову Єлизавета.

– Хто б нам її лише дав. В нас офіційні зарплати мізерні. Все ж в конверті йде, – невдоволено пробурчала сестра. – От знайти б нам того, хто взяв би цю іпотеку на себе, а ми платили б.

На кухні запанувала тиша. Я одразу зрозумів, що зараз своячка почне тиснути на дружину, та просити взяти на себе іпотеку.

Я уже хотів першим заговорити й заперечити, але Вікторія мене випередила.

– Валеро, ми хочемо попросити тебе взяти для своєї племінниці іпотеку на квартиру, – приголомшила вона мене.

Я видавив із себе посмішку і впевнено відповів:

– Ні, я не зв’язуватимуся ні з якою іпотекою.

– Ми ж самі платитимемо, – нагадала Вікторія, вирішивши, що я її не почув. – Ти взагалі нічим не ризикуєш. Якщо ми не зможемо платити, то…

Договорити вона не встигла, бо я її різко перебив.

– У мене спишуть із карти. Я це знаю!

– Ой, ніхто нічого не спише, – скривилася Вікторія. – Це ми ризикуємо опинитися без квартири.

– Ну так, ну так, – усміхнувся я. – Ні, і ще раз ні!

Вікторія змінилася в обличчі. Вона різко схопилася з місця і поставила руки в боки.

– Заради своєї племінниці ти не можеш узяти іпотеку? У голові не вкладається, як рідня може вчинити таке! Дівчина молода, студентка, в положенні, а ти хочеш залишити її на вулиці! – обурилася вона і заплакала.

– Твої сльози на мене не подіють, – знизав я плечима і покинув кухню.

Я чув, як голосно кричала й обурювалася Вікторія, якими словами поливала мене і як з нею сперечалася дружина, намагаючись відстояти мою думку.

Через десять хвилин грюкнули вхідні двері, а це означало, що своячка з зятем пішли. Єлизавета зачинила за ними двері й, увійшовши до зали, присіла на диван поряд зі мною.

– Віка взагалі цього разу перегнула палицю, – обурено пробурчала вона. – Навіть я не змогла стриматися! Напевно, тепер вони перестануть ходити до нас на вечерю.

– І це вже великий плюс, – підхопив я слова дружини.

Справді, рідня, отримавши відмову, тут же забула дорогу до нашої квартири, що не могло не потішити мене. Але, все одно я не розумію, що може коїтися в цих недолугих в голові?!

Оце б я прийшов до них, та почав наполягати, щоб своячка взяла нам іпотеку на роки! Впевнений на сто відсотків, послали б мене далеко і на довго!

З мене вистачило, що жерти до нас кожен день ходили, і навіть нікому на думку не спало, що можливо це когось вже задовбало?

Немає совісті у людей, на базарі не купиш! Я слушно вчинив, що відмовив в допомозі, як ви вважаєте?