Зараз я перебуваю на межі нервового та фізичного виснаження. А все тому, що обрала у супутники життя пасивного альфонса. Жаль тільки, що я пізно його роздивилася. З Андрієм ми одружені чотири роки. Поки я працювала, жодних особливих проблем в нас не виникало. Так, ми не шикували, але на мінімальні потреби (продукти, комуналку та одяг) нам вистачало. Бюджет у нас був загальний, і я якось не звертала уваги на те, що все частіше я одна поповнюю наш “ящичок”. Мої очі розплющились після появи сина Максима

Мій чоловік Андрій майже нічого не заробляє. Його, так званого, доходу ледве вистачає на оплату комунальних послуг та пакет продуктів. При цьому чоловік і не думає про те, щоби змінити роботу або знайти додаткове джерело грошей.

Та й навіщо, адже у нього є дружина, що працює? Точніше, була, доки не вийшла у декретну відпустку. Я вже серйозно думаю про те, щоб подати на розлучення. Зате моя мама категорично проти, бо вважає, що й такий чоловік у хаті знадобиться.

Зараз я перебуваю на межі нервового та фізичного виснаження. А все тому, що обрала у супутники життя пасивного альфонса. Жаль тільки, що я пізно його роздивилася.

З Андрієм ми одружені чотири роки. Поки я працювала, жодних особливих проблем в нас не виникало. Так, ми не шикували, але на мінімальні потреби (продукти, комуналку та одяг) нам вистачало.
Бюджет у нас був загальний, і я якось не звертала уваги на те, що все частіше я одна поповнюю наш “ящичок”. Мої очі розплющились після появи сина Максима.

Пелюшки, підгузки, присипки, повзунки, а потім і суміші (у два місяці у мене пропало молоко) коштують грошей. А чоловік принесе за місяць 10 тисяч гривень – і поділи їх як хочеш.

Зараз Максу 6 місяців. Останнім часом я сильно схудла. Знайомі, які мене бачать, дивуються, як мені так швидко вдалося прийти у форму. А секрет простий: я дуже мало їм, максимум – голу вівсянку чи пшеничну кашку із сосискою.

Про те, щоб купити м’ясо чи рибу, зазвичай не йдеться. Фрукти із цукерками взагалі стали дефіцитом у нашому будинку. Натомість Андрія все влаштовує: він запарить собі напівфабрикатної вермішелі та сідає з одноразовою тарілкою перед телевізором.

А найчастіше він опівночі просиджує перед монітором, граючи з віртуальними друзями у танки. Зате наступного дня чоловік скаржиться, що не має сил йти на роботу, не те, що шукати додатковий заробіток.

Звичайно, бідненький виснажився! Якось я не витримала і висловила чоловікові все, що я думаю про його поведінку:

– Андрію, тобі не здається, що настав час почати вже бути мужиком і знайти нормальну роботу? Ми котрий місяць позичаємо гроші у моїх батьків. Коли та чим ми їх віддаватимемо?

– Ой, Алло, що ти розпереживалася? Адже нормально живемо, – відповів мені чоловік.
– І це ти називаєш «нормально»? Коли закінчується остання баночка суміші, на нову у нас немає грошей. У холодильнику миша повісилася, а мені на зиму чоботи купити нема на що. Зате тебе все влаштовує! – вихлюпнула я на Андрія своє обурення.

– Ну, ось, завелася електропилка. Піду я з хлопцями поспілкуюсь, доки ти охолонеш – сказав мені чоловік.

– Та ти й так ніч безперервно з ними граєш! Зайвого разу дитину на руки не візьмеш, тому що від мишки вже руку зводить. Краще б ділом зайнявся, тюлень! – кинула я йому слідом, поки він не зачинив двері.

Треба віддати належне Андрієві. Наступного ранку він все ж таки «зайнявся справою» – влаштувався на підробіток у таксі та навіть пару годин повозив людей по місту.

Зате ввечері він стільки плакав про те, як втомився через додаткову тисячу гривень, що я зрозуміла: «подія» була одноразовою. Більше чоловік не відривав своєї тушки з дивану.

Бачачи, до чого ми котимося, я стала не лише позичати гроші у батьків, а й скаржитися їм на своє сімейне життя. Мені здається, так близько до голодування я не була навіть у студентські роки. Натомість мама у відповідь на мої скарги сказала:

– Мила моя, цінуй те, що маєш. Андрій не п’є, не палить і тобі не зраджує. Багато жінок такого мужика на руках носили б!

– Ага, у мене, дякувати Богу, є, кого носити. Максу прикорм вводити потрібно, а я не можу ні яблучка йому купити, ні курочки для цього, – відповіла я матері.

– Ти просто не вмієш економити, – не вгамувалася мати.
– Мамо, та я вже давно на всьому заощаджую! Просто неможливо десять гривень розтягнути на тиждень!

Але мати слухати мої аргументи не стала. Її вже до мене «обробила» свекруха. Тож батьки вважають, що я елементарно «зажерлася». Начебто вони не бачать мої боки, що впали, і потьмянілі очі.

Що ж, якщо все було добре, поки я заробляла, то треба повертатися до цього. Найближчим часом я планую віддати Максима у ясла, а сама вийду на роботу. Так я зможу нас двох утримувати, а нахлібника-чоловіка – вигнати. Меблів у нашій квартирі й так достатньо.