Зараз я сиджу п’ю чай, слухаю музику, плачу і цілую його фотографію, ще шкільну. Я ніколи не дозволю собі стати на його шляху

З кожним роком це все більше і більше мучить мене. Я нікому не можу розповісти, тому вирішила написати тут. Банальна історія – разом навчалися, іноді він довше затримував на ній свій погляд, іноді вона сумувала за ним під час літніх канікул.

На випускному він був у білому костюмі, вона у білому платті. Але, мабуть, ангели вирішили “нехай усе буде, як буде”. Ненадовго їхні шляхи розійшлися.

У її житті був не найкращий період, і було Різдво. Він приїхав з іншого міста, а далі все як у пісні “Через стільки днів, зустрілися ми, і очі наші знову, стільки за нас, все сказали без слів”.

Однокласники сиділи за столом, а вони не могли відійти одне від одного, танцюючи одні. Потім він провів її до дому, на прощання вона нахилилася і поцілувала його.

Кілька місяців тому вона позбулася дитини, а перед Новим роком розлучилася з хлопцем, за якого збиралася заміж. Тоді вона вирішила, що недостойна його. Він поїхав, але сказав, що дзвонитиме. Перед весняними святами був дзвінок і питання “Скажи я потрібний тобі? Якщо так, то я приїду”.

“Не знаю” відповіла вона. Він не приїхав, і тоді схаменулися ангели, щоб допомогти їй дурепі, але нічого вже не можна було змінити. “Приїжджай” прошепотіла вона у слухавку, але тепер він відповів “Не знаю”.

“Він одружився” з усмішкою сказала подруга-однокласниця за кілька місяців. Я намагалася замінити його, шукала втіху у чоловіках. Через рік нарешті зрозуміла, що зруйнувала своє щастя, своїми руками. Я не бачила його всі ці майже 20 років.

Якщо я приїжджаю на зустріч однокласників, то нема його. Якщо я не можу, то приїжджає він. У мене чоловік та двоє дітей. Я люблю чоловіка, але це інше кохання. Не знаю яке, але інше. Чоловік часто їде у відрядження.

Зараз я сиджу п’ю чай, слухаю музику, плачу і цілую його фотографію, ще шкільну. Я ніколи не дозволю собі стати на його шляху. Улюблений чоловік має бути щасливим з тим, кого він сам обрав.

Хоча іноді я тішу себе думкою, що він одружився зі зла, або через дитину (незабаром у них народилася донька).

Але потім жену від себе ці думки, адже тоді виходить, що я винна з усіх боків. Перед своїм чоловіком, перед своїми дітьми, перед його дружиною та донькою, і перед ним. Коли зовсім погано, говорю собі, що він давно вже не згадує про мене. Найгірше буває, коли в голові крутяться ті самі думки “А якби…”.

Уві сні я живу іншим життям, разом з ним. Якось він сказав мені “Я люблю тебе! “. Там, уві сні… Сподіваюся, все це не дуже скидається на марення божевільної. Знаю багато слів. Але так хотілося виговоритися.