– Нічого не можна вирішити в один момент, потрібно все робити поступово… Підготуватися, щоб не втратити половину всього нажитого.
Я йшла додому, а в сумці лежала маленька коробочка. Усередині знаходився годинник для Кості – елегантний, дорогий, який я вибирала з особливим трепетом.
Довгі місяці я відкладала гроші з кожної зарплати, щоб зробити особливий подарунок.
Завтра у чоловіка день народження. Сорок два роки – дата не кругла, але мені хотілося перетворити цей день на щось, що запам’ятовується. Ми разом уже п’ятнадцять років.
Пам’ятаю, як зустрілися на святі у спільного друга, як розмовляли й проговорили до глибокої ночі, стоячи біля під’їзду.
Ліфт у нашому будинку завжди був примхливим. Старий, ще радянських часів, із фанерними стінками, списаними графіті.
Я натиснула кнопку виклику. Кабіна повільно спускалася, рипаючи так, ніби їй було важко виконувати свою роботу.
Нарешті двері відчинилися, світло всередині блимнуло. Я увійшла і натиснула на потерту кнопку із цифрою «8».
Двері зачинилися, ліфт повільно поповз угору. Я уявляла, як завтра проведу весь день із чоловіком. Увечері зберуться друзі та батьки.
Раптом ліфт різко смикнувся і зупинився. Я знову натиснула на вісімку. Потім спробувала інші кнопки. Безрезультатно.
– Тільки цього не вистачало! – пробурмотіла я, зітхнувши. – От невдача.
Натиснула кнопку зв’язку із диспетчером. З динаміка почулося шипіння, а потім пролунав молодий жіночий голос:
– Диспетчер слухає.
– Я застрягла у ліфті між першим та другим поверхом.
– Повідомила майстру. Чекайте, скоро прийде допомога.
– А коли саме? – Запитала я, але у відповідь почула лише тишу. Зв’язок обірвався.
Я дістала телефон. Мережа ловила погано – одна поділка.
Подзвонила Кості, але він не відповів. Мабуть, був зайнятий на нараді, чи їхав в метро. Зазвичай він саме повертався додому.
Минуло близько двадцяти хвилин. Я сиділа навпочіпки, притулившись до стінки ліфта. Телефон майже розрядився, і я вирішила його вимкнути.
Раптом почула голоси за дверима. Жіночий, дзвінкий, з легкою хрипотою.
То була Інна – сусідка з другого поверху. Молода, ефектна, завжди на високих підборах. Ми віталися під час зустрічей, але близькими знайомими не були.
Одного разу я допомогла їй донести пакети, і вона пригостила мене чаєм, проте далі наші стосунки не просунулися.
– Ти обіцяв! – говорила вона з натиском. – Скільки можна відкладати? Я більше не можу терпіти!
Чоловічий голос щось відповів, але надто тихо. Я не розібрала слів, тільки інтонацію – виправдну, трохи роздратовану.
– Твої обіцянки нічого не варті! – продовжила Інна. – У мене більше нема сил це слухати! Ти ж доросла людина, а поводишся, як дитина!
Я мимоволі дослухалася. Сімейний конфлікт?
В іншій ситуації мені стало б ніяково підслуховувати, але зараз через нудьгу і безвихідь я мимоволі стала свідком чужої розмови.
– Що ти від мене хочеш, Інно?
Чоловічий голос став гучнішим, і я застигла.
Тембр, інтонації… То був Костя?
Я притулилася до дверей ліфта. Не може бути!
Костя має бути на роботі. Або вдома. Але не у квартирі нашої сусідки!
– Я хочу, щоб ти нарешті сказав їй правду, – голос Інни тремтів від обурення. – Ти повинен розлучитися. Скільки це ще триватиме? Скільки можна зволікати?
– Нічого не можна вирішити відразу, зрозумій, – тепер я точно впізнала голос чоловіка. – Треба підготуватися. При розлученні я втрачу половину майна: квартиру, машину, дачу.
– А як же наш син? Ти про нього подумав хоч трохи?
Світ довкола мене захитався, ніби я втратила опору. Син? Про що вона каже?
– Йому незабаром рік, – продовжила Інна з явним докором у голосі. – Він бачить батька тільки у вихідні, та й то не завжди. Як ти можеш називати себе батьком, якщо тебе ніколи немає поряд?
Я хотіла кричати, бити у двері ліфта щосили. Хотіла закричати, що чую кожне слово. Але тіло ніби скам’яніло, не бажаючи слухатися.
Я завмерла, ніби провалилася в крижану прірву. У голові металися уривки думок, спогадів, питань.
– Почекай ще трохи, – голос Кості звучав стомлено і втрачено. – Я вже все продумав. Скоро все вирішиться.
– Що ти продумав? – Інна пирхнула недовірливо. – Ти завжди кажеш одне й те саме. У тебе завжди є відмовки.
– Я почав переказувати гроші на інший рахунок, – відповів він діловим тоном. – Машину оформив на брата. Скоро скажу, що їду у відрядження, а сам подам на розлучення. Так буде найпростіше для всіх.
– Чому не зараз? – У її голосі звучала явна недовіра.
Я повільно опустилася на підлогу ліфта, стискаючи коробочку з годинником так міцно, ніби це могло утримати мене від падіння в прірву.
Думки плуталися, стикалися, рвалися одна за одною. Як це сталося? Коли? Адже ми були такі щасливі! Навіть будували плани звести нову лазню на дачі цього літа.
Костя завжди здавався таким уважним, таким дбайливим. Невже все це було лише маскою?
І тут згадалися слова матері. Перед весіллям вона взяла мене за руки й серйозно сказала:
«Костя – чоловік видний. За такими завжди дівчата ватагами ходять. Будь обережна, щоб не зруйнував ваш шлюб».
Я тоді тільки засміялася. Її попередження здалося мені смішним та недоречним. Як я помилялася …
Голоси за дверима стихли. Здавалося, весь цей величезний будинок поринув у тишу, залишивши мене одну.
У голові крутилися тисячі запитань: як це давно почалося? Чи знають інші сусіди? І найголовніше – що мені тепер робити?
Якщо Костя задумав так вчинити зі мною, то я зроблю крок першою. Вирішила розкрити все у його день народження. Нехай дізнається, чим обійдеться його брехня.
Через кілька хвилин пролунав стукіт у двері ліфта.
– Гей, там хтось є? – почувся чоловічий голос.
– Так, я тут! – обізвалась я, насилу підводячись. Ноги заклякли від довгого сидіння навпочіпки.
– Зараз відчиню, не хвилюйтесь!
Почувся скрегіт інструментів, і через пару хвилин двері ліфта нарешті відчинилися.
На майданчику стояв літній майстер у синьому комбінезоні з емблемою компанії, що управляє. Сиве волосся, зморшкувате обличчя, грубі руки.
– Ну от, – він усміхнувся, – свобода! Давно сидите?
– Не знаю точно. Телефон розрядився, а годинника у мене немає, – відповіла я, виходячи з ліфта.
З полегшенням випросталась, відчуваючи, як напруга покидає тіло.
– Ці старі ліфти зовсім не годяться, – зітхнув майстер. – Але міняти їх ніхто не поспішає. Грошей немає, кажуть.
Я кивнула, подякувала йому і повільно піднялася пішки на восьмий поверх.
Відчинила двері квартири. Костя вже був удома, сидів у вітальні з ноутбуком на колінах. Окуляри сповзли на кінчик носа, волосся розпатлане – він завжди так робив, коли зосереджувався.
– О, ти повернулася! – Він усміхнувся своєю знайомою теплою усмішкою. – Я дзвонив тобі, але ти не відповіла.
– Застрягла в ліфті, – відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав звичайно. – Телефон майже сів.
– Знову цей ліфт, – похитав головою Костя. – Потрібно вже писати колективну скаргу. Скільки можна терпіти?
Я дивилася на нього і не розуміла, як він навчився так майстерно брехати. Кожен його жест, кожна інтонація здавалися тепер фальшивими, награними.
– Будеш вечеряти? – Запитала я, прямуючи на кухню. – Приготую пасту.
– Звичайно, – озвався він. – Допомогти?
– Ні, впораюся, – відмахнулася я і почала діставати продукти з холодильника.
Вечір пройшов, як завжди. Ми вечеряли, обговорювали новини, дивилися серіал. Костя розповідав про робочі моменти, я уважно слухала, кивала, сміялася з його жартів.
А всередині визрівав мій план.
Ранок наступного дня почався з мого навмисне бадьорого:
– З днем народження, любий!
Костя розплющив очі, потягнувся і посміхнувся.
– Дякую, кохана.
– У мене для тебе сюрприз, – загадково посміхнулася я. – Але спочатку тобі доведеться заплющити очі.
– Що ти задумала?
– Побачиш, – я дістала з шафи його темно-синю краватку. – Повернись, зав’яжу тобі очі.
Костя слухняно обернувся. Я акуратно зав’язала краватку на його очах, перевіривши, щоб він нічого не бачив.
– Куди ти мене ведеш? – Запитав він, коли я вивела його з квартири.
У його голосі чулася цікавість і легка тривога.
– Сподіваюся, не на стрибок із парашутом? Я ж висоти боюсь, ти знаєш.
– Скоро дізнаєшся, – відповіла я, спрямовуючи його до ліфта. – Просто довірся мені.
Ми спустилися на другий поверх. Я вивела Костю з ліфта та підвела до дверей квартири Інни, і натиснула на кнопку дзвінка.
Кожна секунда очікування тривала нескінченно.
У голові малювалися картини: ось двері відчиняються, і на обличчі Інни з’являється вираз шоку. Я уявляла її замішання.
Нарешті двері прочинилися. На порозі стояла сусідка в домашньому халаті, з рушником на ще мокрому волоссі. Її обличчя виражало лише легке здивування.
– Забирай його, – сказала я і трохи підштовхнула Костю вперед.
– Що? – Інна дивилася на нас із явним нерозумінням.
Я провела чоловіка усередину квартири. Він все ще нічого не розумів, але слухняно рухався за мною.
– Можеш зняти пов’язку, – впевнено сказала я.
Костя зняв краватку з очей, моргнув і почав оглядатися.
– Де ми? Що відбувається? – Він переводив погляд з мене на Інну, явно знітившись. – Чия це квартира?
Я схрестила руки на грудях, готуючись до розв’язки.
– Запитай у своєї Інни, – холодно кинула я.
Костя дивився на сусідку з таким щирим подивом, що на мить я засумнівалася.
– Про що ти взагалі говориш? – він запитливо дивився то на мене, то на Інну. – Віка, поясни, будь ласка.
Інна теж виглядала спантеличеною.
– Ви що, зовсім збожеволіли? – спитала вона.
– Досить прикидатись, – процідила я. – Я все чула вчора. Ваша розмова біля ліфта.
Інна насупилася.
– Яка ще розмова? Вчора я цілий день була на роботі. Повернулася лише до дев’ятої вечора. У мене зміна у крамниці до восьми.
Я відкрила рота, щоб відповісти, але тут з кухні вийшов чоловік.
На руках у нього сидів маленький хлопчик, який з апетитом гриз печиво.
– Що тут відбувається? – Запитав він, і я застигла.
Його голос… Цей тембр, ці інтонації… Майже точна копія голосу Кості.
Мені стало ніяково. Чоловік зовсім не був схожий на Костю зовні, але їхні голоси… Вони були майже ідентичні.
Я засміялася, взяла Костю за руку та потягла до виходу.
– Вибачте, будь ласка, – звернулась я до сусідки. – Це непорозуміння.
Вдома я розповіла чоловікові всю історію.
Він похитав головою та обійняв мене.
– Віка, як ти могла подумати, що я здатен на таке?.. Після п’ятнадцяти років разом?
– Повіриш, коли сам опинишся в такій ситуації, – усміхнулася я.
– Нічого страшного, – усміхнувся Костя у відповідь. – Тепер у нас є кумедна історія для сімейних вечорів.
Нарешті я дістала з шафи коробочку і простягла йому.
Костя був у захваті від подарунка, одягнув годинника відразу ж, і весь день милувався ними. А я була щасливою, що помилилася, хоч і відчувала себе ніяково через недовіру.
Не дарма ж кажуть, довіряй, але перевіряй. А ще мене бентежив той факт, що чоловік Інни готує підступний план.
Чи потрібно втручатися, чи нехай самі розуміються? А що, як я знову помилилася, звинувачуючи саме його? Як ви вважаєте, потрібно пхати свого носа в чужі стосунки?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
