Втомилася я жити у завтрашньому дні. Він, безперечно, прекрасний, але хочеться зараз жити, смачно їсти, гарно відпочивати, подорожувати та насолоджуватися кожним моментом. Тільки з моїм чоловіком таке мені навряд чи вдасться, ось у кого синдром відкладеного життя у всій красі.
Коли ми з чоловіком розписалися, у нас не було нічого, крім перспектив і бажання всього досягти. Я дуже тішилася з того, що чоловік вміє планувати, ставити перед собою цілі та до них йти, сама я більше звикла жити сьогоденням, так що навички чоловіка знадобилися.
Ми стали заробляти на квартиру, відкладаючи кожну копійчину і відмовляючи собі у всьому. Жодної зайвої цукерки за п’ять років, жодного дня, щоб чоловік не заощадив на чомусь. Мені це не подобалося, але я розуміла, що це на благо нашої родини без своєї квартири жити погано.
– Нічого, зараз ми трохи ще утиснемося, зате потім купимо квартиру і заживемо, як нормальні люди, – заспокоював мене чоловік.
Доводилося терпіти, адже я бачила сенс у такому житті. Це просто такий період, потім стане легше – вмовляла себе я.
Зрештою, ми все-таки взяли квартиру без кредитів. Вбита однокімнатна, яку треба упорядковувати, зате своя. Тепер ми вже відкладали кожну копійчину на ремонт та облаштування. Знову ні відпусток, ні якихось спонтанних покупок все точно за розрахунками чоловіка.
Зробили ремонт, купили меблі, тепер би починати жити. Але на пропозицію з’їздити у відпустку, де ми вже сім років не були, чоловік похитав головою – ну яка відпустка, якщо нам пора вже збирати на двокімнатну.
– А ти як думала? Нам дитину треба планувати, не будемо ж ми всі в однокімнатній тіснитися. Ось розширимо житлову площу, тоді й про відпустку подумаємо.
І тут зерно істини є. Хоча мене вже неабияк втомила необхідність постійно економити, харчуватися несмачною, але дешевою та ситною їжею, одягатися у секондах та відмовляти собі у всьому. Але це заради майбутньої дитини.
Ще три роки ми збирали гроші на двокімнатну квартиру. Нарешті продали однокімнатну, купили двушку з ще нормальним ремонтом. Я видихнула, бо боялася, що чоловік знову почне розповідати про ремонт.
Коли я завела знов завела розмову про відпустку, чоловік округлив очі та заявив, що про відпустку і мови бути не може. Нам зараз треба відкладати гроші на декрет.
Ситуація у світі нестабільна, буде чергова криза, залишиться чоловік без роботи, на що ми житимемо?
Але я вже підняла бунт. Сказала, що спочатку ми їдемо у відпустку на море, відпочиваємо за всі роки економії та вимушеного аскетизму, а потім вже думаємо про декрет та все інше.
Чоловік був незадоволений, але суперечити мені не став. Ми поїхали на море, але навіть там він постійно намагався заощадити та кривився, коли це не виходило. Зрештою і сам не відпочив, і мені відпочинок зіпсував. Але хоч би в морі поплавала, на пляжі полежала.
Після повернення почали збирати на декрет, на що пішов ще рік. Це було дивно – дитини немає, ще навіть у проєкті, а ми відкладаємо гроші на декрет. Робити спроби зачаття було вирішено, коли чоловік вважав суму достатньою на час, поки він шукатиме роботу у разі звільнення.
Я чекала дитину, пішла в декрет не як належить за законом, а на останньому тижні, щоб встигнути більше заробити. Зʼявилася дитина, з якою я відсиділа декрет від дзвінка до дзвінка. У садок син пішов у два роки та десять місяців, а я повернулася на роботу.
У декреті, як ви розумієте, треба було також у всьому утискатися та економити, адже працює лише чоловік. Є ще подушка безпеки, але її чіпати не можна було. Чоловік і далі б її плекав, якби я не змусила її випатрати перед моїм виходом з декрету.
– Я все одно через місяць виходжу на роботу, тож ми можемо витратити частину грошей на відпустку. Потім ще невідомо, коли зможемо поїхати, – доводила я чоловікові, а він хмурився і казав, що це небезпечно.
У результаті мені вдалося його вмовити, ми всією родиною з’їздили та відпочили на морі. Син хоч у морській воді поплескався. Хоча крики чайок і торговців перекривали зітхання нашого тата, який сумно проводжав кожну витрачену копійчину.
Син пішов у садок, здавалося б можна видихнути та жити на повну силу, але ні. Тепер нам треба збирати на дачу, яка в перспективі стане нашим заміським будинком.
– Зате потім житимемо приспівуючи, треба тільки трохи зараз утиснутися, – каже мені чоловік.
А я вже задовбалася утискатися, у всьому собі відмовляти та дивитися у світле завтра. Хочеться сьогодні купити сину фруктів, не вислуховуючи про те, що у нас взагалі є план, а я все руйную.
Я хочу не сама собі манікюр робити, а ходити до салону. Та просто хочу жити. Випити каву не замислюючись, що я витрачаю гроші, які можна відкласти!
Чоловік ображається і не розуміє, чому я не дотримуюсь його планів, адже ми так гарно живемо – у нас немає кредитів, але вже є квартира і скоро буде дача. З чоловіком розлучатись не хочу, але жити постійно так теж не можу. А до нього пояснення, що це не життя, а існування, не доходять.
Як мені знайти потрібні слова, щоб переконати його, що життя це тут і зараз, а не колись у світлому майбутньому? Чи може я дійсно не права, та так і треба? Загалом я заплуталася…
