– У тебе що є син? Чому ти ніколи цього не казав?
– Мамо, відчепися, я не знаю нічого, сам перший раз про це чую!
– Так може вона все бреше, хоче тебе використати, ти тільки скажи правду, синочку!
– Та хто її знає, правду твою, мені на роботу час збиратися, не знаю я нічого!
Рано-вранці несподівано в їхні двері подзвонили. Мати пішла відчиняти, а Микита лежав і ліниво потягувався.
Матері він сказав, що працює, але насправді днями його знову звільнили. Він і не пам’ятає, скільки вже робіт поміняв. та й на що їх пам’ятати?
Вчора він матері частину зарплатні віддав, мати з батьком були раді, що у сина наче все добре. Ну так і нехай вони радіють, а він пару-трійку днів передихне, а потім знайде іншу роботу.
На останній роботі, він матраци пакував та відправляв на продаж, а до цього дивани продавав у меблевому, навіть менеджером був!
Мати свого часу змусила його коледж закінчити, батька змушувала його туди возити та контролювати, так що у Микити навіть диплом є про освіту!
Батьки в нього вже пенсіонери, майже в сорок років його народили й трясуться над ним, як невідомо над ким.
Усі щось хочуть від нього, жити не дають спокійно! Іноді це дуже дратує, але взагалі Микита їх любить. Матері завжди посуд мити допомагає, та й батькові, якщо що, завжди готовий допомогти.
Не такий він і поганий, навіть в чарку не заглядає, як сусідський Антон. Просто йому нудно.
… – Ви помилилися, дівчино! Який ще синочок? Наш Микита не одружений, і дівчини в нього немає, що ви таке кажете? – Мама говорила голосно, голос її зривався, вона помітно нервувала.
Потім вона крикнула ще голосніше, хотіла, щоб він почув, – Микито, синку, та скажи ти цій дівчині, що помилилася вона, ну що це за неподобство?
Микита ще раз потягнувся, підвівся, натягнув треники та футболку і вийшов у передпокій. На порозі стояла худорлява дівчина, коротко стрижена, з якимсь маленьким хлопчиком.
– Микито, я вчора тобі писала і дзвонила, у мене така ситуація. Я в лікарню лягаю надовго на лікування, а крім тебе у нас немає нікого.
– Ти ж знаєш, я зовсім одна, мені від тебе не треба було нічого, я сама сина виховаю, але зараз дуже потрібна допомога!
Микита протер очі, спочатку навіть не зрозумів, що це Таня. Ось хто йому вчора дзвонив і СМС слав, а він їх навіть не прочитав.
Та сама Танька, весела, галаслива та заводна, душа їхньої компанії. Вони гасили разом років шість тому, по молодості. А зараз Микиті вже й не хочеться з компашкою мотатися. Але дивно, чого це вона прийшла до нього?
– Це твій син, я ж тобі казала тоді, що ти не зрозумів тоді? – Тихо запитала Таня. – Ну так, ти видно думав, що я жартую, повернути тебе хочу, ми ж тоді розбіглися і все. Та мені не треба нічого від тебе, ти не на мій смак, просто така ось ситуація…
– Мій син? – До Микити нарешті дійшло.
Хлопці тоді й справді казали, що народ ила Танька, і що від нього. Потім чутка пройшла, що вона заміж вийшла і поїхала, та він і не обіцяв їй нічого.
Таня була дівчина з іншого товариства, старша за нього на сім років, у неї ніби тато був крутий, а мати пішла із життя, вона університет закінчила і вже працювала.
Микита тоді думав, що це просто примха багатої дівчини – з ним разом тусити.
– Про батька я тоді набрехала, я з дитбудинку, – ніби прочитала його думки Таня, – решта правда, ти вибач, що так вийшло, я його потім заберу, гаразд? Мені бігти треба, без лікування я точно не виживу, допоможи, ти ж був добрий, я пам’ятаю?
Микита стояв і очманіло дивився на Таню, а вона поставила на підлогу сумку і поцілувала хлопчика.
– Тут його документи, поліс та гроші, а тут одяг, садок його на вулиці Миру 15, я їх попередила. Я побігла, вибачте мені!
– Так, його звуть Славко, не бійся, він у мене самостійний, – Таня вкотре поцілувала сина, різко розвернулась і вибігла з квартири.
Було чути, як вона бігла сходами, потім грюкнула дверима під’їзду. Микита так і стояв мовчки приголомшений, та й мама його теж не знала, що й сказати.
– Тату, а де я спатиму? – Хлопчик підтягнув до себе сумку і смикнув Микиту за футболку.
Валентина Іванівна теж розгубилася і мовчки дивилася то на сина, то на… онука?
Микита скуйовдив долонею волосся, ніби хотів від усього цього прокинутися, як від поганого сну, подивився на хлопця і приречено вирішив:
– Зі мною в кімнаті спати будеш, ну де ж ще, пішли покажу…
– Ти що, правда думаєш, що вона не бреше? – нарешті вийшла із заціпеніння Валентина Іванівна.
– Розберемося, мамо, ну не виставляти ж хлопця на вулицю, – буркнув у відповідь Микита.
Хоча сам він гадки не мав, що з ним робити, ніколи серйозно не думав, що в нього і справді є син.
Вночі Микита ніяк не міг заснути. Поруч, на розкладному кріслі, солодко спав його син, це ніяк не вкладалося в його голові.
На ранок Славик підвівся рано, вмився, зуби почистив і розштовхав Микиту:
– Тату, вставай, на роботу запізнишся! А я в садок.
– На яку роботу? – спросоння сказав Микита.
– На звичайну, ти ж дорослий. Будеш омлет? Я вмію готувати, одягайся швидше, – суворо сказав Славко, і Микиті реально стало соромно перед хлопцем.
За тиждень Микита влаштувався на роботу, надто вже серйозно його Славка про роботу розпитував. Він взагалі раптом відчув себе дорослим, навіть майже старим, і злякався, що й не жив навіть до ладу!
Як він жив? Мов у сні, нічого не розумів, а якби Славко ніколи не з’явився?
А одного разу вночі Микита прокинувся від того, що хтось рюмсав під ковдрою. Виявилося Слава плакав, він раптом подумав, що мама не виживе і він її більше ніколи не побачить?
– Вилікують її, не бійся, я завтра з лікарем поговорю, хочеш? – Запропонував Микита. Тільки тоді Слава заснув, схлипуючи уві сні.
За три тижні Микита різко змінився. Він же дорослий чоловік, на нього син дивиться.
І взагалі, раптом і справді Тані не стане, тоді доведеться тест зробити, щоб Славку собі залишити. Адже він уже став звикати до нього, дивно як вийшло, що він стільки років не знав, що в нього є син.
Таня вийшла з лікарні ще більше схудла, але дуже енергійна.
– Микито, ти мені вибач, я дуже злякалася. Мені здалося, що я не виживу, так мені було погано. А синові я давно вже твоє фото показала і розповіла, що ти не знаєш, що він є, що я його для себе народила, бо недолуга була.
– Вважала, що тобі про нього необов’язково знати, а мені лікарі сказали, що я довго не проживу. Я егоїстка, хотіла пізнати радість материнства, свиня просто!
– Загалом, Микито, я заміж виходжу за свого лікаря. Я тепер здорова, мене вилікували, і все буде добре. Нехай Славко збирається, ми додому поїдемо.
– А як же я? Як Славко? Мої батьки до нього тільки почали звикати, ти що знову за мене все вирішила? – здивувався Микита.
– А ти подорослішав, треба ж, я думала так і проживеш маминим синочком, – усміхнулася Таня, – втім ми обидва гарні, кожен по-своєму виявився егоїстом…
Тепер Слава часто у тата залишається.
Таня заміж вийшла, у неї незабаром дочка буде. Чоловік її хороша людина, але рідний батько Слави – Микита.
Одружуватися Микита поки не збирається, надто ця справа відповідальна. Хіба можна одружуватися, а раптом вона до його сина погано ставитиметься? Цього Микита не може допустити, син у нього на першому місці.
У четвертому класі Славко зовсім несподівано розхворівся, застуда за застудою! А нещодавно знову температура ні з того ні з цього.
– Тату, я нашу класну Марину Михайлівну попросив зі мною позайматися. Поки мені лікарі не дозволять до школи ходити, вона сама погодилася до нас заходити ввечері, гаразд? Ну, поки я в тебе живу, можна?
Микита погодився, хоча дуже йому це здалося підозрілим.
Марина Михайлівна щовечора до них заходить. Червоніє, коли з Микитою поглядом зустрічається, але Славка хвалить, каже, що він дуже кмітливий, напевно, є в кого.
Симпатична виявляється у сина вчителька.
Коли Славі дозволили ходити до школи, вона продовжила вечорами займатися з ним. Микита після роботи за сином до школи заходить і вони разом потім Марину Михайлівну до дому проводжають.
А нещодавно Славко йому сказав:
– Тату, уявляєш, наша вчителька така розумна і добра, а живе одна, дивно правда?
– І не кажи, і справді дивно! – То може ми в кіно її покличемо, га тату? – наполегливо продовжив він.
Микита розсміявся і погодився.
Йому й самому давно Марина Михайлівна подобалася. Ну а якщо вона і синові подобається, чому ж її не запросити?
Все сталося саме так, як Славко задумав. Не дарма він морозивом об’їдався і хворів, тато тепер залицяється до Марини Михайлівни. І на сина запитливо поглядає, мабуть, щось запитати хоче.
Славко дуже сподівається, що тато нарешті вирішить одружитися. Тепер він точно готовий до сімейного життя. Адже люди не повинні бути самотніми, тоді вони нещасні – так мама завжди каже.
Що ж робити, якщо його батьки не хочуть бути разом, нехай хоч окремо вони будуть щасливі.
А Валентина Іванівна взагалі вважає, що Славка їм ангел послав, адже Микита лише завдяки йому зрозумів, що він уже дорослий чоловік.
А скільки таких хлопців, горе мужиків, так і не змогли стати дорослими…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
