Ліда з цвинтаря повернулася в будинок матері. Вчора весь день лив проливний дощ, багато хто попрощався в хаті, на цвинтар не поїхали. Погода не покращала. Дощ, хоч і став трохи меншим, йшов без перерви.
Ліда зняла дощовик, стягла чоботи. У хаті було тепло, пічку ще вранці витопила. Вона оглянула кухню, пройшла до кімнати. Потрібно було розібрати папери, речі, але нічого не хотілося.
Речей у матері було не дуже багато, не любила вона складати непотріб. Купить нове, старе на звалище. Це була не та бабуся, коли під старість й іржавий цвях в пригоді.
Не було у ній міщанської жилки. Адже багато хто в її віці має шафи білизни, купу кришталю та посуду. Деяким старі фіранки викинути шкода, діряві шкарпетки зашити не один раз.
Спадщини тут практично немає, хоча Ліда про це й не думала. Будинок невеликий, три кімнатки, та ділянка, от і вся спадщина.
Три місяці тому мати Ліди застудилася та лягла. Спочатку лікували у лікарні, потім удома. Ліда, єдина дочка, переїхала до матері, залишивши чоловіка вдома одного.
Син жив давно окремо. На похорон жоден із них не приїхав. Не підтримали Ліду. Сина не відпустили, служба, а в чоловіка завал на роботі.
Ліда вирішила з’їздити додому, подивитися, як справляється чоловік. Зателефонувала, але він не відповів, телефон недоступний. Середина тижня, може просто сіла батарея, адже на роботі завал.
Вона встигала на електричку, приїде після обіду, і вечерю встигне приготувати. Ліда зайшла в магазин, вдома, напевно, нічого немає. Звичайно, Микола готувати вмів, але це нічого не означає. Може їсти одні пельмені та яйця, те, що швидше.
…Вечеря була готова. Вхідні двері відчинилися, з передпокою почулася метушня, та голоси.
– Як смачно пахне, – жіночий голос прозвучав чітко і ясно, – ти мене дивуєш. М’ясо… Коли ти встиг? Мультиварку ставив? Я вранці й не помітила.
– Яка мультиварка? Здається, тобі треба терміново піти, – шепотів Микола.
Він ледве виштовхав свою супутницю за двері. Та так нічого й не зрозумівши постукала знову. А я не стерпівши, вийшла з кухні, й привалившись до одвірка, схрестила руки на грудях.
– Лідо, а чому ти приїхала? – Ошелешено мимрив він, судомно намагаючись стягнути черевик. Ти ж сказала, що там будеш до дев’ятого дня. Чому не подзвонила, я зустрів би тебе.
– Дзвонила. У тебе телефон вимкнено.
– Точно, на нараді вимкнув! Зараз увімкну.
– А це в тебе що було? Продовження наради?
– Що було? – здивовано спитав Микола.
– Ти все зрозумів! Хто то був? Твоя секретарка?
– Лідо, мені було нудно, ми просто зайшли по келиху пропустити.
– Вчора зайшли, сьогодні вийшли, знову зайти хотіли.
– Лідо, ти не так все зрозуміла. Не так! Давай будемо вечеряти. Я такий радий, що ти повернулася. Як усе пройшло?
– Пройшло! Дякую за підтримку.
За цю коротку розмову на телефон чоловіка надійшло кілька повідомлень. Потім почалися дзвінки.
– Відповідай! Там же переживають!
Микола нервувався, але щось написав.
– А тепер збирай речі!
– Лідо! Куди ж я піду, нам по п’ятдесят років. Не варто так категорично, так радикально, поспішно.
– У тебе ж є квартира.
– Лідочко, там мешканці, та й перебуває вона у біса на паличках.
– Мене це мало хвилює. Не підеш сьогодні з речами, значить завтра вже не потрапиш сюди.
– А як ти житимеш сама, без мене? Я тебе забезпечував усе життя.
– Справді? Дивна заява! Я теж працювала, і зараз працюю. У тебе грошей не просила, та й не прошу. Жила без них і проживу.
– Ти ще про це пошкодуєш! Я піду! Й один не залишусь, а ось ти кому така потрібна!
– Та ти на себе подивися, чим ти кращий за мене? З речами на вихід!
Ліда заварила чай та сіла за стіл. Їсти не хотіла, хоча м’ясо було дуже смачне. Микола хотів їсти, але довелося піти.
Вже вранці Ліда викликала слюсаря та поміняла замки. Речей чоловіка було багато. Звідки стільки накопичилося? П’ять величезних мішків та дві сумки стояли у передпокої.
– За речами приїжджай увечері, інакше всі твої костюми та черевики підуть на звалище до місцевих безхатьків. – Зателефонувала чоловікові Ліда. – На розлучення я подала.
‐ Лідо! Не треба так, дай мені час! Я все виправлю. Це помилка, моя помилка.
– Це я зараз виправляю свою помилку! Це не перший випадок, правда? А я тобі вірила. Все, розмови більше не буде.
Микола злякався, що всі його речі підуть місцевим безхатченкам, приїхав та забрав.
Місця побільшало, квартира спорожніла. У передпокої не стояло п’ять пар взуття чоловіка, не висіло три куртки на вішалці. Не треба було прасувати сім сорочок на тиждень.
І нарешті не було купи шкарпеток. Усю брудну білизну Микола повіз із собою в мішках, не буде ж Ліда її прати, як зразкова дружина.
Декілька разів Микола приходив і намагався відчинити двері своїм ключем, не міг повірити, що замки вже не ті.
Ліда вступила у спадок і продала будинок. Перед продажем вона звільняла його від речей. Щось віддала сусідам, щось просто спалила.
У найдальшому кутку комори, за ящиком з батьковими інструментами, вона знайшла пухкий конверт загорнутий у чистий рушник.
– Лідочко, це ми ще з батьком почали накопичувати для тебе. Гроші завжди у нас із пенсії залишалися, нам багато не треба. Потім я одна залишилася, але продовжила відкладати.
– Це тобі. Чому не віддали? Це ми тобі на ювілей готували подарунок. Але якщо ти його знайшла, значить нас з тобою вже немає.
Ювілей! Справді, ювілей. Ліді скоро п’ятдесят. Оце подарунок! Від усіх подарунки отримала.
На ювілей приїхав син, зненацька, без попередження. Вони разом з’їздили на могилу його бабусі. Поїхав він теж швидко, – служба. Відпустка невелика, але треба ще й до сім’ї встигнути.
Ліда живе сама. Микола теж, у старій квартирі у чорта на паличках. Своїй дівці він не потрібен, вона молода, а з нього навіть взяти нічого, та й “інструмент” вже не той, – старуватий…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
