Я змалку не любила старшого брата Павла. Він ріс егоїстичною і розпещеною дитиною. Батьки всіляко балували первістка, який дуже скоро перестав вважати їх за людей.
Павло тільки міг вимагати в матері та батька то одне, то інше, а ті з легкістю виконували всі його забаганки.
У результаті він виріс непристосованим до життя, без освіти, та бажання працювати. Він вважав, що в нього є батьки, які мають забезпечувати його, бо приводити його на світ божий, він їх не просив.
Я росла зовсім по-іншому. На мене перекладали всі обов’язки по дому, і постійно вимагали виконувати їх накази, а також “служити” Павлові.
Я з нетерпінням чекала, коли виросту і нарешті покину батьківську хату. Після одинадцятого класу я поїхала в місто, де вступила до педагогічного університету і, закінчивши його, вийшла заміж за однокурсника Івана.
Батьки не схвалили моє одруження, бо щиро вважали, що я з дипломом маю повернутися додому, та піти працювати до сільської школи.
Через рік після весілля у нас з’явилася донька. Дізнавшись про це, мої батьки, Геннадій Миколайович та Тамара Андріївна, пом’якшали.
Вони почали напрошуватись до мене в гості, і я погодилася на їхній візит, попри те, що в період, коли я була в положенні, у нас трапилася велика сварка.
У всьому винний був старший брат, який намагався простягати до мене руки, бо не сподобалося йому, що я його критикувала.
Тоді батьки знову стали на захист старшого сина, звинувативши мене в тому, що я сама його спровокувала своїми словами.
Я у сльозах поїхала з батьківського дому і близько пів року не спілкувалася з ними, та Павлом.
Але моє серце пом’якшало, коли у нас з’явилася донька, тому щойно батьки привітали мене з донечкою, вся моя образа випарувалася.
На мій подив, у вихідний день батьки приїхали не одні. Разом із ними примчав і Павло, якого я хотіла бачити найменше у світі. Того дня чоловік був на підробітку, тому я обід не готувала, плануючи смачну вечерю.
З порога брат повідомив мені, що приїхав лише тому, що сподівався на святковий стіл.
– Ти думаєш, я мала час готувати? – Усміхнулася я. – Мені нема чим вас годувати.
Після цих слів Павло ображено надув губи, у нього одразу ж зник гарний настрій.
– Поліна, може ти замовиш їжу на замовлення? У вас же в місті можна так зробити, – повчально промовила мати. – Паша хоче їсти…
– Піцу давайте, – байдуже позіхнув брат, – а краще взагалі одразу дві. Я хочу з сиром та шинкою.
Я скористалася зручним моментом, поки донька спала, і зробила замовлення. Кур’єр досить швидко зателефонував і повідомив про те, що його не пропускає консьєрж, тому він чекає на мене внизу.
Від дзвінка прокинулася маленька Діана. Я, не бажаючи залишати дитину, попросила брата спуститися за піцою.
– Ні, сама йди, тим більше, що у вас ліфт не працює, – роздратовано пробурчав Павло.
– Ми за Діаною доглянемо, – запевнила мати, проте, щойно я пішла, мабуть, геть-чисто забула про свою обіцянку.
Плач доньки я почула ще на третьому поверсі. Я додала кроку й буквально влетіла у квартиру.
– Що трапилося? – перелякано спитала я. – Чому Діана плаче? – запитала я, побачивши, що доньку тримав Павло.
– Просто, мабуть, хоче до тебе, – він засунув дитину в мої руки, й швидко вихопив у мене піцу. – Налюбувалися онукою? Тепер поїхали додому, я дорогою поїм.
Дуже швидко батьки з братом зазбиралися додому. Мені здалося таке швидке відвідування досить дивним, але я не надала цьому значення, бо почала перейматися плачем доньки.
Родичі пішли, а я ще довго не могла заспокоїти доньку. Я не розуміла, чому дівчинка не припиняє плакати, й поводиться неспокійно.
Дочекавшись чоловіка з роботи, ми повезли маленьку доньку до приймального відділення. Там з’ясувалося зовсім несподіване. У Діани був струс мозку, та пошкоджені ребра.
– Як таке взагалі може бути? – Зблідла я, але не відразу згадала про те, що залишала дочку на пару хвилин з батьками та братом.
Що могло статися в ті декілька хвилин, я навіть не могла уявити! Не навмисно ж вони таке вчинили? Мені дуже хотілося в це вірити. У мене було лише одне пояснення – не втримали, і випадково впустили її…
За підсумком, нам довелося на кілька днів затриматись у лікарні. Після виписки, коли Діані стало краще, я зателефонувала матері, та зажадала пояснити, що сталося з моєю дитиною.
– Не знаю, – промовила Тамара Андріївна, вислухавши мої претензії. – Коли ми їхали, все було нормально. Швидше за все, ти сама не встежила за нею, а валиш все на нас!
Я оторопіла від слів матерів. Я була впевнена, що вона почне плакати та перепрошувати. Натомість мати стала в позу і заявила, що не потерпить, щоб рідна дочка їх оббрехала.
– Значить, ви свою провину визнавати не збираєтесь? – злісно запитала у матері я.
-Тому, що її й немає, – висловила у відповідь мати, яка чудово знала, що трапилося. – Бач, ти, яка хитра, сама десь упустила внучку і на нас все вирішила звалити! Здається, я зрозуміла! Ти, мабуть, грошей хотіла з нас зірвати? – додала вона.
– Мамо, ти серйозно вважаєш, що я ризикувала б дитиною, щоб зірвати з вас гроші? – з образою спитала я.
– У вас, у молоді, взагалі незрозуміло, що на думці, – зневажливо пирхнула Тамара Андріївна. – Ви готові піти на що завгодно, аби грошей урвати. Думаєш, я не дивлюся програми?
Зрозумівши, що сперечатися і доводити матері щось марно, я закінчила розмову і для себе вирішила, що більше не спілкуватимуся з родичами, з якими й не варто було починати спілкування.
Бридко ставилися до мене – я вибачала, до моєї доньки – не пробачу ніколи! У них є син, нехай і опікають його до старості, а я умиваю руки!
А ви як вважаєте, те що сталося, це випадковість? Бо це питання й досі мене дуже бентежить!
