Я нормально ставився до жінок, у яких є діти. Ніколи не вважав дітей “Причепами”.
А в цьому році сам познайомився з самотньою жінкою, у якої вже був 6-річний син.
Перший “дзвіночок” пролунав тоді, коли жінка познайомила сина зі мною. Пацанчик на мене вовком дивився.
Якщо ви запитаєте, чи може маленький хлопчик ревнувати, то я відповім, що ще як може.
Таких ревнощів у дорослих не часто зустрінеш. Думаю, від цього були всі проблеми: хлопчисько чого тільки не витворяв, щоб мама залишилася вдома, але ні в якому разі не пішла на побачення зі мною: вдавав погане самопочуття, влаштовував істерики, брехав.
Я вважав, що пройде час – хлопчик переказиться.
Намагався з ним налагодити відносини: дарував іграшки, водили його в кафе, купував цікаві книжки. Мої іграшки “жили” десь добу-дві, потім виявлялися зламаними, книжки “губилися”.
Ми з жінкою пробували жити разом. Тоді все стало ще гірше: пацан істерик, до мене ставився як до ворога, не давав нам залишитися наодинці.
Мене хлопчик не слухав зовсім. Хоча слухав, але робив все наперекір. Якось вранці мою вигладжену сорочку забруднив чорнилом: ручкою списав її по повній. Я хотів його поставити за це в кут, але мати на мене накричав, сказала, що я не маю права карати її дитину.
На її думку карати дитину не можна ні в якому разі, потрібно тільки з ласкою і любов’ю.
Через пару днів ми розлучилися остаточно. Мені набридло. Життя втрьох – це безпросвітний кошмар.
Для себе я остаточно вирішив, що краще бути одному, ніж намагатися стати в родині третім зайвим.