Вісімнадцята тридцять. В офісі вже нікого немає, а прибиральниці ще не прийшли.
Ліля та Марк вийшли з кімнати відпочинку у порожній коридор. Вони затрималися не тому, що були дуже зайняті роботою.
Навпаки, ще годину тому обидва залишили робоче місце, вирішивши, що на сьогодні трудового героїзму достатньо, а час до кінця робочого дня можна провести за філіжанкою кави. Тим більше, що два тижні тому шеф розщедрився на нову кавоварку.
Слово за слово, і молоді люди не помітили, як минула година.
– Марку, почекай, мені треба у Людочки з холодильника торт забрати, – несподівано згадала Ліля.
– Який торт? – здивувався Марк.
– У мами сьогодні день народження. Гості прийдуть у суботу, а я в обід збігала до сусідньої кондитерської та купила торт на вечір. А щоб він не зіпсувався, попросила Людочку поставити його у приймальні у холодильник.
– Так вона вже, мабуть, пішла.
– Ходімо, подивимося, якщо приймальня зачинена, мені доведеться ще один торт купувати, – зітхнула Ліля.
Двері до приймальні виявилися відчиненими, щоправда, всередині було темно. Ліля хотіла ввімкнути світло, але Марк обійняв її, притяг до себе і поцілував.
Минуло кілька хвилин, Ліля відсунула хлопця:
– Ну, годі, мені вже час, – сказала вона, – увімкни світло.
Але в цей час у коридорі почулися кроки та голоси. Один із них Ліля одразу впізнала – це був Георгій Борисович, або Жора, як усі звали його за очі. Він був начальником одного з відділів, і це у його приймальні вони зараз перебували.
– Марку, він сюди йде, що робити? – Злякано запитала Ліля.
– Без паніки, – хлопець узяв її за руку і потягнув усередину кабінету.
Вони тільки встигли сховатися за великим столом-тумбою, на якому стояв принтер, як двері до приймальні відчинилися і ввійшли двоє людей – Жора і ще один, голос якого був їм не знайомий.
Ситуація була ще та: начальник відділу стояв у приймальні біля дверей свого кабінету, а вони сиділи на підлозі за три метри від нього.
Жора зупинився і почав шукати в кишені ключа від кабінету:
– Чорт, я, здається, ключі в машині залишив, – сказав він.
– Гаразд, – відповів йому другий чоловік, – папери мені завтра з кур’єром надішлеш. Слухай, а твій родич уже вирішив, кому віддасть замовлення? Там начебто два претенденти залишилося: Орлов та Семен Кожин.
– Думає ще, – відповів Жора. – Мені Семен вже телефон обірвав, так йому хочеться самому цей об’єкт будувати.
– Ще б пак! Багате замовлення! А скільки різних можливостей… Він тобі ще нічого не обіцяв, якщо ти на свого родича вплинеш і схилиш його на потрібний бік? – посміхнувся незнайомець.
Жора був начальником одного з відділів, але не був власником компанії. Вона належала Іллі Крилову та його сестрі – Надії. Жора був одружений з Надією.
Вона, до речі, справами компанії особливо не цікавилася, їй було достатньо того, що брат регулярно переводив на банківський рахунок її частку прибутку.
Всі знали, що Жора мріяв опинитися біля керма компанії, але швагер всі рішення приймав сам, а Жору просто терпів заради сестри.
– Я так зрозумів, що він Орлову замовлення віддасть. Але є в мене одна думка, – тихо сказав Жора. – Якщо він Орлова вибере, той має принести Іллі всі документи, щоб він їх ще раз перевірив.
– Папка там пристойна, за день все не прочитаєш, додому він її не потягне, отже, залишить на столі або в шухляду покладе. Ось я ввечері в неї пару зелених пачок підсуну. Тисяч п’ять.
– Не шкода?
– Мені Семен більше дасть. І ще: як ти думаєш, якщо у відділ, який протидіє корупції, надійде сигнал про те, що «хтось десь у нас часом чесно жити не хоче», вони швидко відреагують?
– Якщо все вийде, то й Орлов повз замовлення пролетить, і Іллюші довго виправдовуватися доведеться. А якщо й виправдається, то в усякім разі з ним більше ніхто не матиме справи.
– Щоб урятувати компанію, доведеться змінити керівництво. А кому довірити сімейне підприємство як не родичу?
– Щось надто багато припущень, – засумнівався співрозмовник Жори. – Думаєш, вийде?
– Не вийде це, вигадаємо інше.
– А “сигнал” хто подасть?
– Я й подам. Ось із комп’ютера Людмили й відправлю. Дуже правдоподібно: проста секретарка бореться за справедливість.
– То її ж потім звільнити можуть, – сказав чоловік.
– А тобі її шкода? – посміхнувся Жора. – Гаразд, пішли.
– Приймальню відчиненою залишиш?
– Зараз прибиральниця прийде, вона й зачинить.
Чоловіки вийшли. Ліля та Марк нарешті видихнули.
– Нічого собі! – сказала Ліля. – Який гад! Він, значить, хоче Іллю Євгеновича підставити й компанію собі заграбастати? Потрібно з цим щось робити!
– А що ти зробиш? Досвід людства нагадує: не треба лізти в битву титанів. Ціліше будеш, – сказав Марк.
– Як ти можеш так спокійно говорити? – обурилася Ліля. Ілля Євгенович – порядна людина, а цей Жора – просто колорадський жук!
– І що ти пропонуєш? – Запитав Марк.
– Треба попередити Іллю Євгеновича.
– Два питання: по-перше, – як? І по-друге, – а якщо він тобі не повірить?
– Треба щось придумати. І швидше, – сказала Ліля.
– Гаразд, тільки давай спочатку звідси виберемося, діставай свій торт, зараз уже прибиральниці прийдуть.
Перш ніж вийти з приймальні, Марко обережно визирнув у коридор – там було порожньо. Він кивнув Лілі, і вони швидко попрямували до виходу.
На вулиці розмова продовжилася.
– Можна Іллі Євгеновичу повідомлення на пошту надіслати. Або просто листа анонімного відправити, – припустила Ліля.
– Зрозуміло, ти вирішила будь-що врятувати шефа. Тоді я допоможу тобі. Я записав їхню розмову. Потрібно лише подивитися, що з якістю запису, – повідомив Марк.
– Записав?! Всю? – Зраділа Ліля.
– З того моменту, як вони про замовлення та Семена говорити стали.
– Ну, то тепер треба просто надіслати цей запис Іллі Євгеновичу.
– Ти зі свого телефону відправлятимеш? – Запитав Марк. – Мені не хотілося б світитися. Почнуть запитувати, звідки запис та інше.
– А ми й не засвітимося. Ти мені цей запис скинь, а я попрошу свого брата – він у мене комп’ютерний геній, так зашифрує, що ніхто нічого не зрозуміє, – сказала Ліля. – Давай, бо мене вдома вже зачекалися. Мама святкову вечерю обіцяла.
Запис розмови Жори з його знайомим було доставлено шефу о двадцять другій сорок.
Наступного дня, у середу, офіс компанії працював як завжди, а в четвер, ближче до обіду, на вході з’явилися троє незнайомих чоловіків, яких начальнику охорони наказали провести до кабінету Іллі Євгеновича. Туди запросили й Георгія Борисовича.
Решту дізналися зі слів секретарки шефа – Тамари Миколаївни.
– Спочатку було тихо. Розмовляли, але про що я не чула. Потім Жора як закричить:
– І ти цьому віриш? Мене підставили! Потім мене та Ірину Юріївну покликали до кабінету та сказали, що ми будемо пойнятими. Зі столу дістали чорну папку, а з неї – дві пачки доларів.
– Потім запитали Іллю Євгеновича та Жору, чи бачили вони ці гроші раніше. Жора одразу сказав, що не бачив.
– А Ілля Євгенович відповів, що він спостерігав, як Жора їх у цю папку кладе, і запропонував усім подивитися запис із камери.
– А я навіть не знала, що у нього в кабінеті є камера! А потім нас з Іриною відпустили, а самі ще майже годину розмовляли.
Про що говорили в кабінеті Іллі Євгеновича ніхто так і не дізнався. Але Жора в офісі більше не з’явився. На його місце за тиждень призначили Ольгу Юріївну – його заступника, яка й раніше за нього робила всю роботу.
А ще через місяць пройшла чутка, що сестра Іллі Євгеновича – Надія – з Жорою розлучилася. Не дарма кажуть, – не рий яму ближньому своєму, а то сам в неї потрапиш ненароком. Що й сталося з Жорою. Як кажуть, – за що боровся…
А як би ви вчинили в подібній ситуації? Поділіться своїми думками в коментарях!
