Рішення розлучитися через сорок років спільного життя було взаємним.
– Ти точно все заповнила? – Федір м’яв у руках заяву, ніби перевіряв не слова, а необхідність цього.
– Все, як у зразку. Я тричі звірила. – Валентина не дивилася на нього, очі дивились у пластикове вікно.
– Не поспішаємо ми?
– Ми вже сорок років, як поспішаємо, Федю. Просто повільно.
Він посміхнувся. Криво, безрадісно.
– Ну, так. Все робимо з розумом. Навіть розвалюємося культурно.
У кабінеті повисла тиша. Секретарка за столом гортала папери, вдаючи, що не чує.
– Якщо все вказано правильно, підписуйте, – сказала вона нарешті безбарвним голосом.
Вони підписали. Майже синхронно.
– Суд призначать приблизно за місяць. Вам прийде повідомлення. Є час, щоб передумати.
Валя піднялася першою. Пальто різко накинула, ніби скидала з себе минуле. На вулиці було похмуро, повітря було густе, як перед грозою.
– І все? – Федір зупинився на сходах.
– А що ти ще хочеш?
– Не знаю. Ти стоїш, ніби після візиту до стоматолога вийшла надвір.
– Як дотепно, якщо не знати, що ти був моїм стоматологом усі ці роки, – засміялася Валентина.
– Мене завжди турбувала твоя посмішка, – відповів Федір. Фраза вийшла двозначною. – Оскільки я сьогодні без машини, то ходімо на зупинку.
– Можна було замовити таксі.
– Так не цікаво. Мені подобається, як ти бурчиш. Та й часу разом проведемо більше.
Валя пирхнула, але нічого відповідати не стала. В очікуванні автобуса вони стояли, як чужі, яким раптом нема що обговорювати.
Додому повернулися швидко, бо не було заторів. Вхідні двері рипнули, як завжди. Федір пройшов уперед, звично кинув ключі на маленький столик у передпокої.
– Чай будеш? – спитала Валя.
– Давай, – кивнув він, знімаючи куртку.
Валентина наливала воду в чайник, Федя сів за стіл і взяв до рук газету. Все відбувалося так, ніби нічого не сталося.
– Я склала список, – сказала вона, дістаючи кухлі та ставлячи їх на стіл.
– Який?
– Речей. Ну, хто що забирає.
Він підняв брови.
– Так одразу?
– А навіщо зволікати?
Вона вийшла з кухні та повернулася з папером. Акуратно розклала перед чоловіком листи.
Федір читав списки, доки Валя заварювала чай. Новий комод, посуд, статуетки, вази – їй. Крісло, диван, інструменти, медичні довідники – йому. Холодильник залишається у квартирі, нехай вирішує донька. Книги поділять за абеткою.
Федір, ще раз пробігши очима по списках, свиснув:
– Кавомолка? – спитав він, дивлячись у рядок.
– Моя. Вона від моєї матері.
– Серйозно? Ми ж разом купували, коли вперше вирішили злітати до іншої країни. Ти знала, як я люблю каву і зробила мені тоді подарунок.
– Я вже забула. Тоді нехай буде твоя. Мені вона не потрібна.
Він дивився на неї, ніби вперше бачив. Вона стояла з кухлем, спокійно, стримано, і щось у цій рівності його дратувало.
– Ти хочеш зробити все правильно, так? По-чесному. Тільки ось чесно було б сісти та поговорити. А ці ось списки… Зрештою, ми не вулицю ділимо, а… життя виходить.
– Ми говоримо. Нині.
– Це не розмова. Це поділ.
– Залиш собі кавомолку, Федю. Хочеш? І все інше забирай.
Він узяв кухоль, який подала йому дружина, зробив ковток.
– А навіщо? Мені нічого не потрібне. Могла б не складати жодних списків. Сама знаєш, що тобі все віддам.
Вона не відповіла. Тільки повернулась і вийшла з кухні. Тихо, майже безшумно. Як і останні роки.
Федір залишився на кухні. Допив чай, поставив кухоль в раковину, не сполоснувши. Відчинив дверцята буфета. Взяв банку із гречкою. Зачинив. Відчинив знову, поставив назад.
Нервував, місця собі не знаходив, роблячи марні рухи. Сьогодні навіть газету не хотілося читати. Зазвичай, за читанням новин він забував про всі проблеми.
На полиці за чайними коробками він раптом побачив старий кухоль. Білий, з облупленою золотою облямівкою, з якого Валентина колись пила каву вранці.
Він зберігав його, хоча кухоль давно був тріснутий. Вона колись сказала: «Не викидай. Речі, які пережили тріщини, стають міцнішими».
Він тоді не зрозумів, що вона має на увазі, бо її фраза не мала логіки. А зараз сенс дійшов і стало лише гірше.
Федір сів за стіл. Йому було прикро – не на неї, не на себе. На те, що все це начебто вже було вирішено без нього.
Увечері зателефонувала дочка. Її голос був сухим та стриманим.
– Привіт, тату. Ви обіцяли посидіти завтра з онуком. Все в силі? Мама сказала, ви подали заяву?
– Так, – коротко відповів він. – Все в силі.
– Це жарт? Про розлучення…
– Ні.
– Тату, ви разом сорок років! У вас навіть у паспорті вже все стерлося. – Дочка тяжко зітхнула. Ви не повинні бути щасливими щодня, але ж це не привід…
– А може, ви просто не пробували по-справжньому поговорити? Як люди, котрі колись один одного обирали. А не, як сусіди.
Федір мовчав, не знав, що відповісти. Дочка продовжила:
– Я не лізу, – додала вона тихіше. – Просто… боляче. Все це… Ви для мене були прикладом щасливого сімейного життя.
– Нам теж боляче, – сказав він. – Мабуть, приклад виявився поганим.
Пізно ввечері вони знову опинилися на кухні. Валя приготувала вечерю. Їли мовчки.
– Сіль там.
– Угу. Дякую.
Федір посолив суп, але майже не їв. Було смачно, як завжди. Але апетиту зовсім не було.
– Я наступного тижня йду до терапевта, – тихо сказала Валя.
– Щось сталося?
– Ні. Просто давно треба було.
Він кивнув головою. Але не спитав навіщо, що болить, що турбує. Не з байдужості. Зі звички.
– Ще хочу піти на танці. Жінка із сусіднього під’їзду запросила. Для таких, як ми. Кому вже за п’ятдесят.
– Танці?
– Так.
Пауза. Він знизав плечима:
– Добре. Чому б і ні.
Валентина поклала ложку. Подивилася на нього уважно:
– Раніше ти хоча б спитав, що за танці. Або з ким. Або пішов би зі мною.
Він дивився у тарілку:
– Раніше ми були іншими.
– Так. А тепер я сама собі й чоловік, і співрозмовник і глядач. У цьому й проблема.
Він заплющив очі на секунду. Хотів заперечити, та не зміг. Вона мала рацію.
Він не ліг спати одразу. Валентина пішла до спальні, зачинивши за собою двері. Начебто це вже не їхня спільна спальня, а її особиста територія, куди входити не належить.
Федір залишився на кухні. Він відчинив вікно. Йому згадалася зима. Перша зима після весілля. Вони тоді переїхали до своєї квартири – подарунок батьків.
Всі свята тоді дивилися фільми, билися подушками, їли мандарини на кухні ще без меблів. І сміялися, бо все було попереду.
Згадалася і поїздка автобусом до столиці. Вона задрімала на його плечі, а він боявся поворухнутися, щоб не розбудити. Він тоді думав: “Так буде завжди. Я буду потрібний”.
А потім… Він не міг сказати, коли саме це зникло. Не одним днем, не одним вчинком. Це було, як повільне вивітрювання, спочатку припиняєш триматися за руку, потім дивитися в очі й питати: «А що ти хочеш на день народження?», «А як ти почуваєшся?», «Як проведемо вихідні?»
Він розплющив очі. Кухня та сама. Стіни ті самі. І він той самий, тільки ніхто більше не чекає, що він щось вирішить.
Валентині тієї ночі теж не спалося. Вона вимкнула світло, повернулася на бік, підклала долоню під щоку і завмерла.
Подушка пахла пральним порошком, трохи чоловічим одеколоном, яким Федір користувався десятиліттями. Він завжди пах однаково і цей запах уже став для неї рідним.
Спочатку у спогадах спливла зовсім дрібниця: як він підіймався на п’ятий поверх пішки, тому що ліфт зламався з ялинкою під пахвою, проклинаючи всіх на світі, але посміхаючись, як недолугий.
– Неси верхівку та іграшки! – гукнув він тоді, задихаючись. – Поставимо ялинку прямо в під’їзді. Святкуватимемо тут.
Коли він одного разу приготував борщ, по рецепту з книги, яку купив у магазині. Борщ вийшов смачним, хоч і був пересолений.
– Це я сам! Майже бездоганно, – усміхався Федько, як школяр.
А потім… їхній перший вечір на дачі. Без світла. З однією єдиною лампою. Вони тоді лише її купили. Меблі там були старі, фіранки – тимчасові. Валентина дуже боялася мишей, а він сказав:
– Дивись, якщо миша вийде – вона буде нашою першою гостею. Назвемо її Графинею.
– Чому Графинею?
– Щоб вона вселяла повагу. Раптом заведеться назавжди. Як представляти її родичам?
Вона тоді сміялася, як дівчисько. Довго. До сліз. Ніяк не могла зупинитись.
І раптом їй стало боляче. Не через те, що все скінчилося, а через те, що колись було так добре.
Вона зітхнула, натягла ковдру до підборіддя, але заснути так і не змогла.
На ранок Федя вийшов на кухню раніше за неї, варив яйця. Валентина увійшла в халаті, глянула на каструлю, підняла брову.
– Яйця?
– Ага.
– Ти ж їх терпіти не можеш.
Він знизав плечима:
– Захотілося. Раптом смак змінився за ніч.
– Або ти. Чудеса у решеті.
Він посміхнувся:
– А ти чого зла? Погано спалося?
– Чудово. Тому що тепер я встаю без відчуття, що я зобов’язана когось годувати.
– Ну так і не годуй. Тепер ми маємо свободу. Рівноправність.
Вона підійшла до холодильника.
– Цікаво, ти цю рівноправність помітиш, коли тобі доведеться самому шкарпетки штопати.
– Не ношу штопані. Викину, та куплю нові.
– Ось, ось. Викидаємо і все. Зручно! Не лагодити, не берегти.
– Зараз ти про шкарпетки, чи нас?
– А що, різниця є?
– Все у нас, значить, погано тому, що я яйця варю і шкарпетки не штопаю. Логіка геніальна.
– Ні. Все погано тому, що ти розучився питати, як у мене справи. І розповідати, як у тебе!
– А ти пробувала розповісти? Чи, як завжди, чекала, що я сам здогадаюся?
– Так! Я чекала!
Він стомлено посміхнувся. Вона подивилася на нього з тугою і промовчала.
– Дочка вчора просила приїхати посидіти з онуком. – Нарешті, порушив тишу Федя.
– Я пам’ятаю. Ми візьмемо фрукти, чи вперед ногами із порожніми руками? – буркнула Валентина, зачиняючи холодильник.
– Я думав, що ти вже все передбачила.
– Так, як завжди. Я планую, ти їдеш пасажиром.
– А я думав, ми розлучаємося. Хочеш – поїдь сама. Навіщо спільні візити до онука?
– Ми ж не на тому світі. Онук спільний, – із докором у голосі сказала Валя.
Машина стояла біля під’їзду, вкрита жовтим пилком та розводами. Федір протер переднє скло рукою.
– Хоч би раз ти сказала: «Дякую, що везеш». Або: «Добре, що не забув».
– Дякую, що не забув.
– Нещиро.
– А ти спробуй сприйняти, як є.
Вони їхали мовчки перші двадцять хвилин. Радіо заповнювало звукову порожнечу.
– А він уже каже “дєдя”, – сказала раптом Валя. – Не “дє-дє”, не “дюсь”.
– Правда?
Вона кивнула головою:
– Дочка позавчора розповіла.
Вони замовкли. На узбіччі промайнув старий кіоск.
– Пам’ятаєш, ти там упустила морозиво, і я тобі своє віддав.
– Ні.
– Ти брешеш. Ти його доїла, а потім сказала: “Хороші чоловіки діляться морозивом”.
– Розумна була жінка.
Він не відповів. І не треба було.
Дочка зустріла їх з онуком на руках. Передала матері. Та, підхопивши його, поцілувала в щоку.
– Бааабааа!- закричав він.
– Хто тебе так навчив кричати?
– А це хто?.. Хто такий серйозний?
– Дєдяяя!
– Оце я розумію.
Дочка дала вказівки й пішла у своїх справах.
Коли внук заснув, вони лишилися вдвох у тиші.
– Він дивиться на тебе, ніби ти центр Всесвіту, – тихо сказав Федір.
Валентина кивнула головою:
– Це все тому, що я дивлюся на нього так само.
Він поставив кухоль, сів поруч:
– Коли ми були молодшими, мені здавалося, що в нас буде п’ятеро таких.
Вона посміхнулася:
– Ти ледве з однією справлявся.
– Ну, так. Але я хотів. Дуже намагався. Хотів бути потрібним.
– Ти й був.
Вони поїхали назад пізно ввечері.
Валентина дивилася у вікно.
– Якщо хочеш, можеш залишитися в спальні, – сказала вона раптом. — Мені ти не заважаєш.
– Дякую.
– Подумай. Не поспішай.
Він кивнув головою.
З машини він вийшов першим, обійшов її, і відчинив їй дверцята.
– Стара школа?
– Ні. Просто згадав, що це приємно.
– Кому? Тобі, чи мені?
– Виявляється обом.
Вдома вона поставила чайник. Він мовчки вийняв два кухлі.
– Зелений?
– Нехай буде зелений.
– З медом?
– З медом.
Вони сиділи в кухні, як колись, за столом, не навпроти, а поряд. За вікном шумів весняний дощ.
– Я все ще не знаю, що з нами, – сказала вона. Але, поки ти поряд, можна зачекати.
Він глянув на неї:
– Я готовий почекати. Поговорити. Постояти на протязі, якщо потрібно. Тільки б не поодинці.
Вона не відповіла. Тільки трохи стиснула його руку на столі.
Наступного дня він знову прокинувся раніше. Тиша у квартирі була особливою. Він тихо зайшов на кухню, налив воду в чайник. Потім замислився, і поліз в шафу за сковорідкою.
Приготував яєчню. Він ніколи її не любив, але колись смажив для неї.
Коли Валентина вийшла у халаті, з розпатланим волоссям, сонна, Федір вже ставив тарілки на стіл.
– Це що? – Вона примружилася.
– Сніданок.
– Ти ж не їси яйця.
– А ти їси. У мене виникає почуття дежавю. Ми вчора це обговорювали.
Вона сіла за стіл. Учора відмовилася від яєць, сьогодні вирішила не шкодити.
– Ти забув посолити.
– Спеціально. Хотів, щоб ти хоч щось виправила сьогодні. і, звісно ж, щоб у тебе з’явився привід побурчати.
Вона посміхнулася:
– Молодець. Плануєш весь день бути таким чарівним?
– Ні, це хитрий план, щоб приспати твою пильність.
Коли Валентина доїла яєчню, раптом несподівано сказала:
– Я подумала… Може, поки що не поспішатимемо з розлученням? Просто… пожити. нарізно, але не нарізно.
Він кивнув головою.
– Наче ми на канікулах. Від шлюбу.
– Або у санаторії.
– Без путівки.
– З мінімальною культурною програмою.
Валентина засміялася. Взяла зі столу брудні тарілки та поклала до раковини.
– Давай кудись з’їздимо. Не до когось. Не з ввічливості. А просто вдвох, – запропонувала вона.
Він не обернувся, але губи його здригнулися.
– Я завжди хотів показати тобі Карпати. Пам’ятаєш говорив?
– Пам’ятаю, коли ти про них говорив, то ще не вмів бронювати квитків.
– А тепер вмію.
Вона повернулася до нього.
– Тільки, Федоре… якщо все піде не так, ми зупинимося. Ми не зобов’язані…
– Згоден. Не зобов’язані. Але, чесно? А не хочу руйнувати те, що ми маємо! Нісенітницею було подавати на розлучення.
Валя кивнула. І в цьому кивку було набагато більше кохання, ніж у десятках “Я тебе кохаю” у їхній молодості.
– Сходиш у крамницю за капустою? – Домивши посуд, спитала Валя. Хочу сьогодні приготувати голубці.
– Ти ж їх не любиш.
– Але ж їх любиш ти…
Не дарма кажуть – вік прожити, не поле перейти…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? ставте вподобайки.
