З дружиною познайомилися ще у школі, там же у старших класах із друзів стали парою. Все життя любили одне одного і жили один одним, а потім сталося те, що сталося, у нас народилася хвора дитина. П’ять років ми боролися, але хвороба перемогла, і малюка не стало.
А далі дружина зламалася. Я намагався її витягнути врятувати, а вона ніби спеціально втекла від мене, бігла в прірву. Вона стала божеволіти, разом з подругами пішла з головою у вечірки та пусте життя, пила до несвідомого стану, аби не пам’ятати свого горя. А я намагався її витягти з цього і повернути до життя. У результаті все закінчилося зрадою. Була майже непритомна, і нею скористався інший, а я приїхав у розпал цього. Його я побив.
З того часу минуло 6 років. З одного боку, все добре, ми живемо повним життям, відносини практично як раніше. З іншого — лихо залишилося лихом. Вона не може більше мати дітей, ми намагаємося жити та не думати про це, живемо повним життям та радіємо кожному дню.
Але тепер у мені щось зламалося. Я не зміг нічого цього пережити. Мені сняться кошмари, де я переживаю все це наново. Я щоразу дивлюся на неї і у думках одне запитання: «Чи любить? ». Головою я розумію, що така зрада за фактом не зрада, вона не розуміла і не могла нічого зробити, але та картинка в’їлася в мій мозок. Вона знову і знову ріже мені душу та серце, і я не можу її забути. Я відчайдушно хочу вірити, що все погане позаду, хочу жити, але щоразу дивлячись на неї знову лізуть у голову питання про її кохання, і знову і знову перед очима наша трагедія.
Я ніби завис над прірвою і не можу нічого вдіяти. Я не знаю, що робити, але й так жити не можу. Таке почуття, ніби життя розвалилося на шматки, а я відчайдушно намагаюся зібрати й утримати в руках все, що від нього залишилося.
