Ось уже не думала і не гадала, що про таке буду писати, але факт залишається фактом. Річ у тому, що люблячий і коханий юнак кличе жити до своїх батьків.
Познайомились ми приблизно рік тому. Жили в різних містах, я переїхала до нього, тому що його місто дає мені більший простір для роботи, і знаходиться ближче до Києва (де знову ж таки є можливість працювати).
Закохалися одне в одного, з’їхалися, а через деякий час почали планувати весілля і дітей, відкладати гроші на це. Аж тут ця пропозиція, як грім серед ясного неба. Несподівано він каже: «Давай заощадимо на оренді та поживемо з моїми батьками?».
Тут слід зазначити дві деталі. По-перше, половину будинку батьківського збудовано та оплачено хлопцем, по-друге, у тому ж населеному пункті куплено ділянку та почалося будівництво нашого окремого будинку. І, з усім тим, я в шоці, паніці та тремчу. Які батьки!
Я бачити їх, планувала у свята, і то через раз, а не через стінку в одному будинку. Плюс я чудово знаю, що таке будівництво приватного будинку/котеджу, це мінімум роки два, а то й три. І весь цей час треба буде постійно спостерігати та взаємодіяти з його мамою та татом. Моя “мрія” так жити.
Ще й почуття провини мене поглинає. Адже наші батьки (і його, і мої) вже у віці, якщо по-хорошому, то їм потрібна допомога від нас та спілкування у тому числі. І поки його батьки будуть у нас за стінкою, тобто поруч, у тісному спілкуванні з сином та його сім’єю (мною, а може і майбутніми онуками), мої батьки в цей час будуть за купу кілометрів кукувати на самоті. Мені така перспектива зовсім не подобається.
Ось сиджу і думаю, що є кохання, є коханий хлопець, практично моя половинка. Але я людина дуже прагматична, і якщо треба, то всю «любов і голубів» задавлю. І життя з його батьками, навіть якщо тільки на період будівництва будинку, не є особливо привабливою для мене перспективою. І що тепер робити?
