Ігор був закоханий по вуха: красива, стильна, з вищою освітою Віка просто зачарувала його. Він міг би кинути всі скарби світу до її ніг, але поки що не мав нічого, крім посади інженера-конструктора із зарплатою тридцять тисяч гривень.
Замість шикарних ресторанів він водив її в забігайлівки з шашликами та шаурмою, замість діамантів дарував смішні брелки та невеликі букетики, куплені у бабусь біля входу в метро.
Віка поблажливо приймала його залицяння, не обіцяючи нічого натомість, але й не відштовхувала, адже Ігор був непоганим хлопцем, добрим, уважним, дбайливим.
Він так дивився на неї, як ніхто і ніколи не дивився. До того ж він був симпатичним, зі спортивною фігурою, і з ним не соромно було з’явитися на людях.
Прокидаючись вранці, Віка навіть милувалась ним, коли Ігор після душу грав біцепсами.
«Ех, був би він ще такий же багатий, як гарний», – мріяла Віка.
Після року таких відносин Ігор все ж таки ризикнув зробити Вікі пропозицію.
– Ігорю, а ти не поспішаєш? – Вона здивовано підійняла брову.
– Ну, я, звісно, можу ще почекати, – зам’явся хлопець, – але що це змінить?
– Я хочу подумати, – викручувалася Віка, і Ігор терпляче чекав.
Якось, коли він повів Віку в кафе, перед ними різко загальмувала нова іномарка.
– Ігорьку, ти що, нас зі своєю дівчиною знайомити не збираєшся? – з машини визирнув чоловік, чимось схожий на Ігоря. – І мама теж була б рада!
Віка відразу оцінила і машину, і прикид водія, мовчки підраховуючи, скільки це в гривнях. Вийшло багато.
– О, тату, привіт! – Ігор радісно привітав батька та обійняв подругу. – Ну, знайомся, це Віка. Віка, це мій батько, Едуард Петрович.
– Так приходьте до нас додому, мати щось смачненьке приготує. Там і познайомимося!
– Добре, тату, – Ігор глянув на Віку, і вона закивала. – Звісно, ми прийдемо!
Коли машина батька зникла з поля зору, Віка з подивом завалила Ігоря питаннями:
– Це ваша машина? Скільки ж така коштує? У кредит? А в тебе є посвідчення водія?
– Це батько нещодавно купив, поміняв стару на цю. Не знаю, скільки коштує, якось не питав. Але понад мільйон. Здається, не кредит. У нього свій бізнес, непогана зарплата.
– Та й у мами теж. Вони можуть собі це дозволити, – послідовно відповідав він на запитання Вікторії. – У мене теж є права, але ще не заробив на машину.
– А що ж тобі батьки не подарують, якщо вони такі заможні? – посміхнулася подруга, дивлячись на нього.
– Я хочу сам всього досягти, без їхньої допомоги, – пояснив він їй, не звернувши уваги, як спалахнули в неї очі, коли вона розглядала машину його батька.
– Дуже хочу познайомитися з твоїми батьками, – заплескала вона в долоні, наче маленька дівчинка. Це так зворушило Ігоря, що він тут же зателефонував матері, щоб сказати про швидкий візит до них зі своєю дівчиною.
– Любий, я думаю, що вже дозріла для сім’ї, – подумавши, повідомила кавалеру Віка, – я згодна!
– На що? – не відразу зрозумів той.
– Заміж за тебе вийти, дурненький! – клацнула його по носі, весело й безтурботно засміявшись.
Увечері Едуард Петрович розповів дружині, що бачив сина із дівчиною.
– Панночка, скажу я тобі, не проста, – задумливо поділився він. – Красуня: стиль, лиск. Видно, що любить себе.
– А Ігоря? Його вона кохає? – це питання займало Аллу Федорівну більше, ніж лахміття та мейк дівчини.
– Ну, я не експерт, – розвів руками чоловік. – Ось прийдуть знайомитись, сама й подивишся.
Батько мав рацію, адже Віка приїхала у велике місто з маленького містечка, де вони з батьками жили від зарплати до зарплати.
Вирішивши, що таке життя собі вона не бажає, Віка дивом вирвалася з батьківської домівки і таким же дивом вступила в інститут.
Вона спостерігала, зауважувала, як поводяться столичні студентки, про що кажуть, що носять, чим живуть.
Їй довелося добре попрацювати, щоб бути схожою на них, і Віка вирішила, що такому алмазу потрібна відповідна оправа у вигляді заможного чоловіка.
Або його батьків на худий кінець, а зустрівши Ігоря і дізнавшись, хто його батьки, їй здалося, що вона нарешті витягла щасливий білет.
Віка з нетерпінням чекала зустрічі з майбутніми свекрами та щодня нагадувала нареченому:
– Ну Ігорю, ну, коли ми вже підемо знайомитись?
– Ще кілька днів і підемо. Батьки ремонт закінчують. Не зручно відривати їх, – заспокоїв він Віку.
Нарешті остання дошка паркету в будинку батьків була укладена, і Ігор повів Віку знайомитися.
Едуард Петрович зустрів дівчину привітно, а Алла Федорівна – насторожено. Все ж таки син вперше за двадцять п’ять років привів до них подружку.
– Мамо, тату, ми з Вікою вирішили одружитися, – з порога приголомшив батьків Ігор.
– Як, отак одразу? – сплеснула руками Алла Федорівна.
– Загалом, ми вже рік разом, – вставила своє слово Віка.
– А, ну тоді це все змінює, – майбутня свекруха іронізувала, але Віка, здається, цього не зрозуміла.
– Звичайно!
– І коли весілля? – поцікавилася вона.
– Ой, та я лише тиждень тому дала згоду, тож ми ще навіть заяви не подали. Але ми це скоро виправимо, справді, Ігорю? – Віка притулилася до нареченого і запобігливо зазирнула йому в очі.
– Звичайно, – підтвердив Ігор, який до цього мовчав.
– Який у вас великий та гарний будинок! – Перейшла до обговорення ремонту Віка, розглядаючи інтер’єр. – Мабуть, величезних грошей коштує?! Пощастило ж Ігорькові, що в нього такі батьки!
– А де ви житимете після весілля? – поставила логічне запитання Алла Федорівна. – У вас, Вікторіє?
– Звісно ж, ні! – Заперечила потенційна невістка. – Я ж винаймаю однушку. Там і одному повернутися ніде, а вдвох і поготів.
– А коли діти підуть, то будемо, як у клітці. І взагалі, житло – це турбота чоловіка. Думаю, ви не залишите сім’ю свого сина без житла?
Алла Федорівна та Едуард Петрович спантеличено переглянулися, а Віка, не звертаючи уваги на їх здивований вигляд, продовжувала:
– Та й з машиною Ігорю треба допомогти. Не обов’язково таку ж, як у вас, можна класом нижче, або старшим роком. Потрібно буде підтримувати статус Ігорка, адже він не простий роботяга.
– Віка, я звичайний інженер-конструктор, ти забула?! Який там статус – працівник циркуля та транспортира?! – намагався пожартувати Ігор, але Віка жарт не сприйняла.
– Ігорю, не скромничай! Ти гідний найкращого! Ви ж забезпечите молоду сім’ю квартирою? – обернулася вона до онімілих батьків нареченого.
– Спочатку ми згодні на двушку в центрі, а вже коли дитина зявиться, треба буде розширювати житлоплощу.
– Вибачте, Вікторіє, – нарешті знайшла дар мови Алла Федорівна, – а якби в Ігоря не було таких батьків, ви б вийшли за нього?
– Але ж вони є! – не полізла за словом у кишеню зухвала дівчина.
Ігор дивився на Віку, і йому здавалося, що це дурний сон. Ось він зараз прокинеться і нічого цього не буде, а будуть вони з Вікою в її маленькій квартирі вдвох, їсти китайську їжу із забігайлівки на першому поверсі, куплену ним на свої зароблені гроші.
Він завжди хотів щось будувати, креслити, винаходити, тому нічого кращого, ніж стати тим, ким він став, не хотів.
Звичайно, тридцять тисяч – зовсім невелика зарплата для молодого чоловіка, але він ще так мало працює, а йому вже запропонували підвищення та добавку до окладу. Ігор ніколи не хотів залежати від батьків, хоч вони з легкістю могли забезпечити його всім.
– Віка, обговоримо це пізніше, – намагаючись якось згладити незручність від цієї розмови, запропонував Ігор і звернувся до матері:
– Мамо, тато обіцяв, що ти приготуєш щось смачненьке. Чим це так божественно пахне?
– Це твій улюблений пиріг із грушею, – відповіла та.
– Ой, це я люблю! – Зраділа Віка. – Ми можемо після весілля часто заглядати до вас на вогник, якщо у вас завжди так готують.
– А ви, Віка, хіба не збираєтеся готувати, ставши дружиною? – тут уже не витримав батько Ігоря.
– Я ж не куховарка, – пирхнула Віка, – я можу замовити доставку.
Попри розгублених батьків нареченого, Віка продовжувала розглядати будинок. Її погляд зупинився на фотографіях: на них всю родину Ігоря було знято на тлі китайської пагоди.
– До речі, а куди ви відправите нас у весільну подорож? – нахабство Вікторії набувало все більших розмірів.
– Ну, у нас є варіанти, – Алла Федорівна ледве стримувалася, щоб не вигнати цю нахабну, – можна на дачу, можна в село до бабусі Ігоря.
– Там чудова природа та свіже повітря. А жити після весілля можете у квартирі моєї двоюрідної сестри. Трикімнатна в центрі.
Побачивши блискучі очі подружки сина, Ганна Федорівна продовжувала:
– Вона недієздатна, і їй потрібна доглядальниця. Доглядатимете за нею, а квартира потім вам дістанеться.
Віка змінилася в обличчі. Вона не очікувала такої підстави від родичів Ігоря, вважаючи, що вони забезпечать їхнє безбідне існування.
– Я не доглядальниця! – Процідила Віка.
– Тоді вам доведеться самим заробити на житло. І на машину, і на весілля… І загалом на все. Ми з татом не благодійна організація.
– Вибачте, мені треба йти, – почувши це, сердито підібгала губи Віка, – я згадала, що в мене справи.
Ігор не встиг схаменутися, як наречена вилетіла кулею з будинку. Він кинувся за нею.
– Віка, стривай! – наздогнав він. – Це ж гарний варіант.
– Що? – Вибухнула вона. – Виносити горщик з-під твоєї тітки? Я не санітарка! І у своєму селі сам відпустку проводь, з іншим наївними дурепами! Я думала, що витягла щасливий білет… А твої родичі просто скнари!
– Припини! – крізь зуби промовив Ігор. – Я не збираюся сидіти на шиї у них і домагатимусь всього сам. Якщо ти не готова чекати, то я тебе не тримаю, але ображати матір із батьком не дозволю!
– Можеш бути вільним! – верещала подружка. – Сам приповзеш!
Вона розвернулася на підборах і швидко пішла геть, сподіваючись, що Ігор побіжить за нею, але кроків за собою так і не почула.
Через пів року Ігор та Віка зустрілися у торговому центрі. Він йшов із дівчиною, а Віка зі старим «папіком». Побачивши Ігоря, Віка відвела очі та міцніше вчепилася в лікоть свого кавалера.
Кожен вибрав своє: хтось кохання, а хтось достаток…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
