– Альо, Павлуша … Павло, синку, ти коли приїдеш? Пічка задиміла, підмазати б, ти тоді так помазав, прямо всю зиму топилася, так добре, й не диміла і…
– Ну, що ти мамо, га? Ну, я ж був недавно, чому не сказала.
– Так, як недавно, Паша, місяць пройшов … А що ж ви, ось у Гаврилових були з Тетяною, мені Людка сказала, на сусідній вулиці був, а до матері не заїхав.
– Ну що ти, мамо, ну … Тетянина сестра ж Ірка там живе.
– Так ось, у Тетяни сестра, а в тебе мати, невже нічого не тьохнуло?
– Ну гаразд, мамо, я приїду потім, зараз нема коли мені.
– Що, мати твоя дзвонила? – узялася у боки Тетяна.
-Ну.
– Доповіли вже? Що приїжджали? Що, ниє?
– Ну.
– Кроку ступити без тебе не може, що в неї знову там?
– Пічка, каже, задиміла.
– Ой, то не диміла, а як дізналася, що ми до Ірки їздили, так одразу все в неї зламалося, мабуть, сама розколупала … Навіщо тільки їй телефон цей подарували? Ось і телефонує тепер цілими днями.
– Ну. Поїду з’їжджу.
– А вдома справ немає? А вдома нічого не треба робити, он, хоча… Я з тобою.
Ходить невдоволена по хаті, в усі кути зазирає, навіть не роззулася безсоромна, тільки вчора половики по снігу тягала, ледве розігнулася потім, руки вже, як гаки, двадцять років руками корів віддоїла.
Зіскочиш бувало на світанку, всі сплять, а тобі бігти на ферму треба, окраєць хліба сіллю присиплеш, і вперед.
А одного разу, якось, завела з вечора опару на хліб, замісила тісто, та не встигла зранку в піч поставити. Піч затопила, на роботу бігти треба, розбуркала Вірочку, веліла за вогнем і за тістом поглядати.
І бігом бігти, подоїла швидко, і додому на одній нозі… Піч прогоріла правда, мабуть, підкладала дрова, сама заснула бідна, на стіл голову поклала, а тісто на коси вилізло все…
Не лаяла, за що? Мала, спати хочеться, і так за грубкою дивилася.
Паша маленький був, Вірочці сім, а Катюші п’ять у ту пору було, діставалося дівчаткам, що вже там і казати.
Вона до них прийшла, коли молодша в пелюшках ще борсалася. Федір вдівцем був, дві дівчинки у нього було, Вірочка та Катя.
Сама кривувата трохи була, хлопці сильно й не дивилися на неї? Після Великої Вітчизняної, дівчаток більше на світ божий з’являлося, а хлопці на перелік були … Зоя косенька була, мало хто дивився в її бік, вже і не сподівалася, що щастя жіноче пізнає.
Тут Федір підвернувся, двоє дівчат у нього…
Не те щоб покохала дівчат, але й не ображала, а як Паша з’явився, так і зовсім, ніби й ріднішими стали, бо зрозуміла сама, як це матір’ю бути.
Вірочка, старша, як поїхала після восьмого класу, так і не приїжджає роками, листи шле, посилки, а так раз на п’ять, а може, й на десять років приїде.
Воно й зрозуміло, казала, родина в чоловіка хороша, три брати крім нього, свекруха за доньку прийняла.
Її, Зою, свекруха не любила, косою кликала. По селу тріпала, ніби Зоя дівчат ображає, голодом морить, сама, мовляв, тріскає, а сирітки стоять очима кліпають.
Федорові скаже Зоя, той відмахнеться, мовляв, стара мати, ніхто й не слухає її. А як не слухає, були й ті, хто вірив… натерпілася від них.
А як лягла, нікому не потрібна стала стара, донька на схід поїхала з чоловіком, старша невістка вмить хвора стала, залишилася тільки Зоя.
От і тягала за нею, пробач Господи, пелюшки… А вона до старості товста стала. Катерина скаже бувало, що б не тужилася, а як? Хто робитиме, що Федір бабську роботу виконуватиме?
Катюша, та завжди ближче за всіх до Зої була, як рідна. З першим чоловіком не пожилося Каті.
Вона така терпляча, Федора вже не було, приїхала якось у гості. Рукав задерся у сукні, а там все синє, а вона все думає, чого у неї сукня з рукавом, в спеку таку …
– Катя, він до тебе руки простягає? – Запитала в лоб Зоя.
Та й розплакалася, тіло показала в синцях.
– Не пущу, чуєш? Не пущу до нього!
– Та, як же, мамко. Соромно, що люди скажуть? Та й кому я з дитиною потрібна.
– Мені потрібна, зрозуміла.
– Живи вдома, Саньку в садок оформимо, не хочеш у садочок, вдома зі мною буде, сама он прибиральницею в контору підеш.
– Підеш?
– Піду. Так він, мамо…Життя не дасть…
– А ми це ще подивимося …
Приїхав зять на таксі – що ти! Вийшов із машини, ну куди подітися…
– Привіт, мати!
– І тобі не хворіти!
– А чого це моя загостювалася, додому час.
– А ну пішов звідси! А якщо хоч одним оком в бік Катерини глянеш, пошкодуєш. А сама з вилами на нього йде.
– Ти чого, стара? Що ти?
– А нічого, пішов геть звідси.
А в той момент Петя йшов, сусідський хлопчина, він на три роки за Катю молодший, та й сказав зятькові пару ласкавих. З того часу дуже він за Катериною побивався…
А та носа від нього відвертала, мовляв, навіщо мені малолітка. А він нічого, на своєму стояв, здалася Катя за кілька років.
Саньку, наче свого виростив, ще двоє у них в обласному центрі живуть, її стару не забувають.
Катюша дуже Зою поважає, вона теж Катю любить.
А ось Пашка… Виняньчили, виховали його, а він безвольний, якийсь. Шура в нього, перша дружина була, розійшлися чогось. Хлопчик там Семен, гарний такий був, так поїхала, повезла – ні слуху ні духу.
Зоя запитає коли, мовляв, хоч гривню послав би дитині. Мовчить, хмуриться. А Тетяна його, друга дружина, кричить, що ніхто її не змушував дитину відвозити.
Тетяна ця, залізла в сім’ю, як бичка на мотузку налигала, куди поведе, туди й піде. Взяв він її з двома дітьми, що поробиш, з ким не буває, живи.
Зоя, начебто дітей шанує, наче, як онучата. Та куди там…
– У них своя бабця є, – Тетяна кричати почала. Діти теж, як звірята, за матір’ю повторюють – ти нам чужа, плюються, бабою Ягою кличуть…
А Паша одне промовляє, у нього і слів інших немає:
“Ну що ти, мамо…”
Так і вийшло, що рідний один онук, і той невідомо де. Санька в неї Катеринин, втіха, той бабусин онучок. Він теж вчиться хлопчина, багато не наїздиш, але все одно приїжджає.
А Паша, ось, той ні в яку. І Катюша його лає, а йому, все байдуже. Вже більше як місяць носа не показував. Значить до Тетяниної рідні їздить, а до матері не заїжджає…
– Що там, Паша? Я от глини навела, замажеш?
– Ну …
Метушиться Зоя, на стіл збирає.
– Ні до чого це, самі їжте нам ніколи, ми зараз поїдемо.
– Як же це, Паша? Я й пирогів ось свіжих насмажила, як ти любиш.
– Дома поїсть! У нас що, нема чого їсти, чи що?
Не любить її невістка, Зоя знає.
-Так із собою може загорнути? Хлопці поїдять.
– Вони таке не будуть. Давай швидше, та їхати треба …
– Їдь.
– Що?
– Їдь, кажу. Я в матері залишусь, грубку дороблю, сніг розчищу, дрова переколю.
– Що? Як це? Ану, збирайся, швидко…
– Їдь, давай, автобус через десять хвилин, якраз, встигнеш.
– Якщо я сама поїду, краще не повертайся.
– Добре … їдь.
– Ох, Паша, та не можна ж так, – закрила рота руками Зоя, – от я недолуга, ти це, Пашо, їдь … Сашко приїде, доробить.
– Ну, що ти, мамо.
Тетяна за три дні приїхала, Паша на роботі був. Почала лаятись на Зою, мовляв, вижени його, навіщо привітала.
– Це як же вигнати, син він мені. І ти приїжджай, і тебе не вижену.
– Що ти в сім’ю лізеш? Далася тобі ця грубка,- кричить, лається Тетяна, а тут і Паша прийшов, Тетяну ту за руку, і направив у двері.
Вивів надвір, сказав щось. Та впала на сніг, за Пашею тягнеться, плаче.
– Паша, синку, – вибігла Зоя на вулицю, – не треба, в хату зайдіть.
І … впала … Лежить Зоя, стогне погано їй …
-Ну, що ти мамо … Що ти.
В лікарню забрали Зою, Катерина відвідує щодня, навіть Вірочка приїхала. Паша приходить після роботи, Тетяна теж буває…
– Ти, синку, дівчаток не ображай, Катю і Вірочку. Одні ви залишаєтеся.
– Ну, що ти, мамо…
– Дівчатка мої вибачте мені, якщо, що не так…
– Мамо, ти що?
Та не чує вже Зоя… Далеко вже твоя мама, Пашо.
Плаче Паша, докоряє собі, що мало матері приділяв увагу.
– Повернешся, Паша? – Тетяна запитує.
– Не зараз, Тань … Не зараз … Там піч димить у матері …
Виїхали дівчатка, як звала Пашиних сестер мати, Вірочка з нього слово честі взяла, що писатиме, хоч раз на місяць, і дзвонитиме.
– Мамки тепер немає, тепер я вам за старшу…
Живе Паша один, пробачити не може собі, що мало часу з матір’ю проводив. Та, на жаль, час не повернеш назад, і виправити вже нічого не можливо. Тож залишиться Паша з почуттям провини до кінця днів своїх…
