Спортивна сумка з глухим стукотом упала в траву, притиснувши собою старий плед, згорнутий у рулон.
– Живи тут, не заважай! – Денис грюкнув багажником і гидливо обтрусив руки. – Повітря чисте, сусідів немає. Відпочинеш від міста. Олені перед появою малюка потрібний спокій, а у нас ремонт, сама знаєш.
Стояв холодний квітень. Сніг зійшов лише тиждень тому, земля наситилася вологою і знехотя відтавала. Ночами температура опускалася до мінус трьох градусів – весняні заморозки давалися взнаки.
Галина дивилася на будинок, що покосився. Ґанок пішов у землю, нижня сходинка згнила зовсім. Вікна забиті сірими дошками.
Від хвіртки до дверей тяглася вузька стежка, заросла торішнім реп’яхом і блідо-зеленими паростками кропиви. До траси розбитою ґрунтовкою – п’ятнадцять кілометрів.
– Денис… – у неї пересохло в роті. – Ми цю квартиру з батьком купували разом. Я вам і так залу та лоджію віддала. Я можу взагалі зі своєї кімнати не виходити, доки робітники там.
Син шумно видихнув, закотив очі й натиснув кнопку склопідіймача. Вікно дорогого позашляховика поповзло вниз. Лєнка, поправивши сонцезахисні окуляри, що прикривали половину обличчя, скривилася.
– Галино Петрівно, ми це вже сто разів обговорювали. Ви завжди всім незадоволені! Денис знайшов цей будиночок, домовився з головою, а ви сцени влаштовуєте. Поїхали, Дене, у мене спину тягне.
Денис не глянув на матір. Обійшов машину, сів за кермо. Двигун заревів, колеса підім’яли пожухлу торішню траву, і чорний автомобіль поїхав геть.
Пил довго висів у повітрі, осідаючи на волоссі та плечах Галини. Вона залишилася стояти біля гнилої огорожі.
Десять років вона жила у власній квартирі, але почувала себе зручними меблями: готувала сніданки, прала, складала пенсію у спільну касу. Коли Денису знадобилася машина, вона продала дачу.
Галина нахилилася, розстебнула блискавку на сумці й, зазирнувши всередину, зрозуміла, що Денис збирав її поспіхом: запраний халат, шматок мила, дві пачки макаронів, чай.
І на самому дні її старий кнопковий телефон. Лєнка завжди просила його сховати, щоб не ганьбити перед друзями. Але батарея тримала заряд тиждень, а в телефонній книзі були номери людей, яких вона знала ще з роботи чоловіка.
Зв’язку не було. На екрані не спалахнуло жодної палички.
Темніло швидко. Довелося відірвати дошки від дверей – вони ледве трималися на іржавих цвяхах. Усередині пахло пилом та мишами. У кутку стояло продавлене залізне ліжко з голим матрацом.
Галина згорнулася калачиком, вкрилася пледом. Вночі температура знизилася до мінус п’яти. Вона лежала, дивлячись у чорну стелю, і слухала, як шкребуть миші. Саме в цей час прийшло розуміння: якщо вона зараз здасться, її залишать тут назавжди.
Вранці вона вийшла надвір з іржавим відром, знайденим у сінях. Біля паркану рипнули дошки. З кущів бузку вийшов високий худий старий у гумових чоботях.
– Чи мешканці з’явилися? – він уважно оглянув її. – Я, Федір Кузьмич. Третій будинок від криниці. Давай відро, там ланцюг обірваний, сама не дістанеш.
Він пішов і за десять хвилин повернувся з повним відром. Поставив на ґанок.
– Вчора машину бачив біля хвіртки, позашляховик? Рідні привезли?
– Так, – Галина опустила очі.
– Зрозуміло, – Федір Кузьмич не став лізти з розпитуваннями. Дістав із кишені коробок сірників, поклав на підвіконня. – Грубка тут гарна. Дрова в сараї сухі.
Галина подякувала, вмилася крижаною водою. Поклала телефон у кишеню і попленталася за городи. Там височів пагорб, порослий сосняком.
Вона насилу піднялася нагору, зупиняючись, хапаючись за стовбури, щоб перевести дух. На вершині валявся повалений стовбур старої сосни. Вона опустилася на нього, переводячи подих.
На вершині телефон ожив – з’явилася одна паличка мережі, але за хвилину знову зникла. Галина завмерла, піднявши слухавку над головою, ловлячи сигнал. Коли він повернувся, вона тремтячими пальцями набрала номер.
– Алло, – пролунав басовитий голос Віктора Степановича, старого товариша покійного чоловіка.
Зв’язок шипів і переривався. Галина говорила швидко, майже вигукуючи слова у слухавку:
– Вікторе Степановичу, це Галина. Відкликайте всі доручення на Дениса. Заблокуйте додаткові картки. Мою пенсію та залишки переведіть на той рахунок, який я просила приховати. Доступ лише за моїм паспортом.
– Галино? – голос ледь пробивався крізь гомін. – Впевнені? Син жодної гривні зняти не зможе.
– Так! Робіть!
Зв’язок обірвався. Галина знову зловила сигнал, переміщаючись схилом, і набрала юриста Андрія.
– Андрію, слухайте уважно. Зв’язок поганий. Перевірте мою квартиру по базі. Поставте заборону будь-яких угод без моєї особистої присутності. Я передзвоню, як тільки зможу.
– Галино Петрівно, я завтра все зроблю і передзвоню вам, коли буде готово, – відповів Андрій, і зв’язок знову зник.
Наступного дня Галина знову піднялася на пагорб. Телефон пискнув повідомленням. Вона передзвонила до Андрія.
– Галино Петрівно… – голос Андрія став серйозним. – Я відкрив виписку. Вашу квартиру заклали за підробленою угодою. Квартира у заставі у банку.
– Кредит на велику суму, оформлений вісім місяців тому. По ньому вже два тижні прострочення. Банк повідомив вас про борг і вимагає погашення, інакше зверне стягнення на квартиру.
Галина присіла на повалений стовбур. Вісім місяців тому. Вона тоді сильно хворіла, лежала з температурою під сорок, з ліжка підвестися не могла.
Лєнка раптом стала турботливою. Приносила чай, заварювала трави. А одного вечора, коли Галині стало зовсім погано, підсунула папери.
– Галино Петрівно, газовики прийдуть, лічильники перевіряють. Розпишіться тут, галочки стоять, бо штраф випишуть.
Вона розписалася, не читаючи. Просто, щоб їй дали спокій.
Вони не дбали про її здоров’я. Вони заклали її квартиру, а гроші витратили на свій ремонт, нову машину, шубу – на все, що хотіли. Коли банк надіслав папір про виселення, вони спішно сховали її тут, щоб вона не пішла у поліцію.
– Андрію, – Галина проковтнула грудку в горлі. – Я нічого не підписувала при здоровому глузді. Підіймайте медичні картки за листопад. Готуйте заяву в поліцію за ознаками шахрайства. Оскаржуватимемо угоду.
– Зрозумів. Займуся сьогодні.
Наступного дня телефон ожив. На екрані висвітлилося ім’я Дениса. Галина дала йому подзвонити тричі, перш ніж відповісти.
– Мати! Ти де тиняєшся?! – голос сина зривався на вереск.
– Я не тиняюся. Дихаю повітрям.
– Лєнка на касі у будівельному магазині пів години стояла! Карту не приймають! Я заходжу в додаток – пише відмова! Ти що наробила? Дзвони в банк зараз же!
На задньому тлі закричала невістка: «Скажи їй, нехай не дурить! У нас італійські шпалери відкладені! Мені нервувати не можна!»
– Нікуди я не подзвоню, Денисе.
– Ти вирішила нас у злидні загнати?!
– Ви самі себе загнали. Кредит, який ви взяли вісім місяців тому за моїми підробленими підписами, тепер ваша проблема. Юрист уже передав папери слідчому. За квартиру та за ваші махінації доведеться відповідати.
У слухавці повисла тиша. Галина натиснула відбій.
Вони з’явилися за п’ять днів. На подвір’я в’їхали дві машини. З першої вискочив пом’ятий Денис.
Лєнка вилізла слідом, демонстративно тримаючись за живіт, але очі у неї були злі, і вся турбота про себе миттю зникла, як тільки вона побачила матір на ґанку. З другої машини повільно вийшла її сестра Антоніна.
Галина сиділа на ґанку, чистила картоплю, яку приніс Федір Кузьмич. Денис став перед ґанком.
– Тітко Тоню, подивіться, – він зробив жалібне обличчя. – Зовсім у мами після тієї хвороби свідомість помутніла.
– Ми до неї з усією душею, а вона втекла в цю глушину. Вигадала кредити, слідчих, рахунки нам заблокувала. Треба її в лікарню визначити, хай лікарі подивляться.
Антоніна притиснула долоні до щік і ахнула:
– Галю… Господи, в яких умовах ти сидиш! Денис хвилюється, поїхали, тобі потрібна допомога.
План був простий та брудний: переконати сестру, що Галина неадекватна, відвезти її в лікарню, отримати довідку, а потім через суд оформити опікунство та взяти повний контроль над її діями, щоб відкликати заяву з поліції.
– Галино Петрівно, припиняйте цирк, – процідила Лєнка. – Пограли у самостійність – і годі.
Хвіртка з гуркотом ударилася об паркан. На подвір’я зайшов Федір Кузьмич.
– Ану зменшили звук, дорогі гості, – голосно сказав він. – Я тут поряд живу. За цією жінкою тиждень спостерігаю.
– Розум у неї світлий, з ранку до вечора по господарству клопочеться. Подвір’я очистила, у будинку порядок навела. Так нездорові люди не поводяться.
– Ти хто такий, діду? – верещала Лєнка. – Іди куди йшов!
– Я піду, – Федір Кузьмич насунув кепку. – А ви зараз сядете у свої вози й заберетеся! Я особисто бачив, як цей хлопець викинув матір із машини, як собаку, навіть води не залишив. А тепер ви з неї божевільну ліпите!
Антоніна повільно обернулася до Дениса.
– Денис … Це правда? Ти сам її сюди привіз? Ти ж сказав, вона з дому втекла.
– Тітко Тоню, він бреше! Цей старий місцевий, він кого хочеш обмовить!
Антоніна подивилася на сестру. Та мовчала, але в очах був такий біль, що Антоніна все зрозуміла без слів.
– Я ж тобі повірила, – сказала вона тихо. – Ти сказав, що мати сама пішла, що у неї провали в пам’яті. А ти її покинув тут. У цьому сараї!
– Тітко Тоню, ну послухайте …
– Мовчи! – Антоніна підійняла руку. – Я до тебе більше не прийду. Ніколи! Якщо ти спроможний на таке з матір’ю, що ти з чужими зробиш?
Лєнка спробувала вставити слово:
-Антоніно Юріївно, ви не розумієте…
– А ти взагалі мовчи! – відрізала Антоніна. – Це ти в усьому цьому замішана. Я знаю, як ти на Галю дивилася, як із нею розмовляла. Думала, я не бачила?
Лєнка відкрила рота, але нічого не сказала. Денис смикнувся було до машини, але Антоніна зробила крок навперейми.
– Ти, – вона тицьнула пальцем, — сьогодні ж привезеш сюди нормальну їжу, ковдри теплі й ліки, якщо вони їй потрібні. Зрозумів мене? У тебе час до вечора. Дорога не близька, я розумію. Але сьогодні щоб було.
– Та які ліки, тітко Тоню, вона здорова…
– Я сказала – привезеш! Інакше я сама в поліцію піду. Ти мене зрозумів?
Денис побілів, кивнув і швидко сів у машину. Лєнка, не оглядаючись, залізла слідом. Позашляховик вилетів із двору, розпушивши колесами бруд на дорозі.
Антоніна підійшла до ґанку, сіла поряд із сестрою, обійняла за плечі.
– Вибач мені, Галю. Я повелася. Повірила йому.
– Ти ж не знала, – тихо відповіла Галина.
– Але мала здогадатися. Він завжди був таким. Ти його розпестила, він і сів тобі на шию.
– Не буду більше, – сказала Галина. – Ніколи.
Федір Кузьмич приніс чайник, поставив на ґанок.
– Ось, попийте. Заспокойтесь.
Антоніна подивилася на нього, а потім на сестру.
– Гарний сусід у тебе, Галю. Добрий.
– Добрий, – кивнула Галина. – Людина.
Надвечір Денис привіз продукти, ковдри та коробку з ліками – Галина навіть не стала перевіряти, що там, просто поставила в сіни. Він мовчки розвернувся і поїхав. З того часу вони не з’являлися.
Суд тривав понад рік. Банк подав позов про звернення на квартиру, але за клопотанням слідчого провадження у справі призупинили до закінчення перевірки у кримінальній справі.
Коли всі документи зібрали, суд визнав угоду про заставу не дійсною. Медичні довідки з лікарні довели, що в момент підписання Галина не усвідомлювала своїх дій через високу температуру та тяжкий стан.
Усю заборгованість перевели на Дениса та Олену. На них порушили кримінальну справу за ознаками шахрайства.
Ту квартиру у місті Галина продала. Там не залишилося жодної світлої думки. На вторговані гроші вона викупила занедбаний зруб та найняла бригаду з райцентру.
Гнилу хату перебудували: зробили новий дах, встановили теплі вікна, склали піч із лежанкою. Взимку вона вже жила у своєму будинку, а наступного літа, теплого й сонячного, вони знову сиділи на ґанку.
Кіт відразу застрибнув до неї на коліна, згорнувся клубком і замуркотів.
– Ну що, сусідко, – сказав Федір Кузьмич, ставлячи кухлі на дощатий столик. – Як життя?
– Гаразд, – відповіла Галина, погладжуючи кота. – Вперше за довгі роки добре.
Вони пили чай із листям смородини, дивлячись, як за сосновим лісом сідає сонце.
Галина тепер достеменно знала, що повага до себе починається в той момент, коли перестаєш боятися втратити тих, хто давно втратив сумління.
Як вам вчинок сина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
