Знайти любов і назавжди її втратити
Чи можна любити людину все життя? І скажу відразу, що можна. Мені вчора виповнилося рівно 60. І я все також люблю людину, з якою мені не судилося бути разом.
Я познайомився з нею на виробничій практиці. Ми обидва працювали на консервному заводі. Я проходив практику від університету, а вона була школяркою п’ятнадцятирічною. Влітку підробляла. Так і познайомилися. Спілкувалися. Я намагався взяти таку роботу, щоб бути ближче до неї. Не завжди вдавалося, але все ж …
Тоді у нас не було телефонів, соціальних мереж. Після практики мене відправили по розподілу в Харків. Вона залишилася в Києві. Приблизно 2 місяці ми спілкувалися з нею за допомогою звичайних листів. За ці два місяці я отримав 34 листи. Майже кожен день і вона, і я слали одне одному звісточки.
Отримували з запізненням, звісно. А потім вона зникла. Припинилося будь-яке спілкування. Я слав один лист за іншим, але відповіді не було. А після листоноша мені повернула цілу купу моїх листів з позначкою “адресат не знайден”. Я не встиг відразу з’ясувати, що ж траплялося – пішов в армію. Коли повернувся, зайнявся її пошуками, але не зміг з’ясувати, куди ж вона переїхала.
Я шукав її без зупинки всі вісімдесяті та дев’яності. Але знайшла мене вона сама вже в 2009 році через соціальну мережу. Стали знову спілкуватися. У вісімдесятих вони переїхали в Монголію. Батько у неї був військовим. З якоїсь причини вона перестала мені писати. Я не знаю чому. Ймовірно, хтось з’явився … У неї ж була моя адреса! ..
Лише недавно дізнався, що вона за все своє життя так і не вийшла заміж. Чому вона не написала мені з Монголії? Я б кинув все і відправився за нею. Любив її більше життя. У підсумку я так і не зміг більше нікого іншого полюбити. Прожив усе життя один. А вчора її не стало. Її не стало на моє шістдесятиріччя.
І хоч її вже немає, але я все ще люблю … Це дуже дивне відчуття … Любити того, кого немає і відчувати спустошеність.
