– Зіно, ти сидиш? – Що сталося? – Злякалася я. – Та нічого страшного, – якось дивно сказала мама. – Просто зустріла вчора твою свекруху на ринку. Костя, виявляється, одружується. – Як одружується? Ми ж не розлучені!

– Зіно, а борщ у тебе сьогодні якийсь прісний вийшов, – Валентина Петрівна похитала головою і відсунула тарілку.

– Ось у моєї покійної свекрухи, царство їй небесне, борщ був! З пампушками, зі сметаною домашньою. А твій – вода червона! Ні, синку, я не можу це їсти, шлунок у мене слабкий, ти ж знаєш.

Я краєм ока помітила реакцію чоловіка, він почухав потилицю і сказав:

– Мамо, ну що ти, нормальний борщ. Зіна просто втомилася трохи. Робота у неї зараз напружена. Справді, зайчик, може, тобі відпустку взяти? Бо ти зовсім на себе не схожа стала.

Відпустку? Так! На які мані цікаво? З того часу, як місяць тому Костю попросили з його «чудової» контори з продажу чогось там комп’ютерного, бо я так і не зрозуміла, чим він займався ці три роки, ми живемо виключно на мою зарплату бухгалтера.

Сімнадцять тисяч на трьох. Так-так, на трьох, бо тиждень тому до нас приїхала свекруха «підтримати синочка у скрутну хвилину».

– Костю, яка відпустка? – я стиснула зі злості кулаки. – Ти взагалі знаєш, що у нас квартплата через три дні? І за твій улюблений інтернет теж платити треба, між іншим.

– Ну, Зіно, – чоловік ніяково скривився, ніби я його чимось образила зараз, – давай не при мамі, га? І взагалі, я ж шукаю роботу.

Насправді чоловік цілими днями грав у комп’ютерні ігри. Своє резюме він особливо нікому не розсилав, а Валентина Петрівна йому ще й підспівувала:

– Синочок, не хвилюйся, все налагодиться. От твій батько теж пів року без роботи сидів у дев’яності, – нічого, пережили. Правда, я тоді на трьох роботах орала, але ж я – це інша справа, на відміну від твоєї дружини.

Звісно, ​​інше. Там радянське загартування! А тут я, міська ніжна, яка сміє обурюватися, що її тридцятип’ятирічний чоловік перетворився на дорослого підлітка. Якого треба ще й утримувати!

– Зіночко, – свекруха встала з-за столу, – я піду приляжу. Щось голова розболілася від твого борщу. А ти посуд помий, будь ласка, по нормальному, і на кухні приберись. Я не можу перебувати в бруді, у мене алергія.

За словами свекрухи, алергія в неї була на все, на пилюку, на мийні засоби, на шум пральної машинки, на мій парфум, на сусідську кішку. Тільки на серіали та печиво алергії чомусь не було!

Я помила посуд, витерла стіл, підмела підлогу. Костя навіть не запропонував допомогти, він сидів у телефоні. Напевно, вивчав чергову вакансію чи відеоролики дивився, що найімовірніше.

Я впала на ліжко просто в одязі. Господи, як я втомилася. Я встаю о шостій ранку, щоб встигнути приготувати всім сніданок, потім мчуся на роботу, де вісім годин рахую чужі гроші.

Дорогою додому я забігаю в магазин, щоб було чим годувати Валентину Петрівну, адже її величність будь-що не їсть. Магазинними пельменями тут не обійдешся, а вдома ще чекають приготування, прибирання, прання. І так по колу.

А найприкріше – це ставлення до мене. Вчора ввечері я випадково почула розмову на кухні. Чоловік та свекруха думали, що я в душі.

– Мамо, може, Зінаїді й справді важко? – Сказав Костя.

– Костю, не сміши мене, – усміхнулася свекруха. – Я у її віці трьох дітей виховувала. Хата на мені була, город, худоба. І нічого, – не нила. А в неї що? Робота сидяча, дітей немає, готує абияк!

– Розпестив ти її, синку. Ось Лєнка, дружина твого брата, та справжня господиня. І борщі в неї, що треба. І пироги пече. І при цьому працює на двох роботах. А ця твоя що? Тільки нити вміє!

Я не стала далі слухати, яка я погана. Я пішла в спальню і проревіла пів години в подушку. Потім умилася холодною водою і пішла готувати їм вечерю. А що мені ще залишалося?

Наступного ранку мене викликав начальник.

– Зінаїдо, – Павло Сергійович був людиною прямою і діловою, – є пропозиція. Наша київська контора відкриває філію у Львові.

– Потрібен головбух на запуск. На пів року щонайменше. Оклад утричі більший, плюс добові, плюс житло, що оплачується на час запуску. Цікаво?

Це було дуже цікаво. Це була манна небесна, як виграш у лотерею, як здійснена мрія!

– А коли треба виїжджати? – Запитала я, ще не вірячи своєму щастю.

– За два тижні, – сказав шеф. – Вирішуйте швидше, Зінаїдо. Завтра чекаю на відповідь.

Я вийшла з кабінету та зрозуміла, що щаслива.

Вдома на мене чекала звична картина. Костя лежав на дивані із ноутбуком, Валентина Петрівна дивилася черговий серіал. На кухні, природно, нагромаджувалися гори посуду, мабуть, мати та син повечеряли без мене.

– Зіна прийшла! – констатував чоловік, не повертаючи голови в мій бік. – Мама знову зголодніла. Може, другу вечерю зробиш?

Я налила собі води, сіла поряд із чоловіком на диван і сказала:

– Мені запропонували відрядження. На пів року. У Львів.

Костя навіть ноутбук відклав і витріщився на мене.

– Що за відрядження? – свекруха перша прийшла до тями. – Куди це тебе понесе?

– Робота, Валентино Петрівно. Пам’ятаєте, що це таке? А понесе мене головним бухгалтером на відкриття філії.

– Зіна, ти що, з глузду з’їхала? – Костя схопився з дивана. – Який Львів? А я? А мати?

– А що ви? Ви ж чудово справляєтеся без мене! – Усміхнулася я. – Ти поки що шукай роботу, а мама тебе підтримає.

– Зінаїдо, – свекруха грізно зсунула брови, – порядна дружина не кидає чоловіка у скрутну хвилину. Що люди скажуть?

– Які люди, Валентино Петрівно? Ті, яким я винна за продукти в магазині біля будинку? – Розсміялася я. – Чи компанія, яка втретє попередження надсилає за заборгованість по комунальним послугам?

– Зіна, припини так поводитися! – Костя спробував мене обійняти, але я відсторонилася. – Ми щось придумаємо. Я позичу у Льохи.

– Який Льоха? – Вигукнула я. – Той, якому ти вже три місяці десять тисяч винен? Костя, прокинься! Нам нема чим платити за квартиру! У нас закінчуються продукти! А ти лежиш на дивані та чекаєш, коли робота мрії сама тебе знайде!

– Це все тимчасово! – почав злитися чоловік. – Я ж не винен, що компанія збанкрутувала!

– Не винен. Але ж за цей час можна було знайти хоч якусь роботу! – обурилася я. – Кур’єром, таксистом, та хоч вантажником! Але ж ти вище цього, так?

– Костя у мене фахівець! – Втрутилася свекруха. – Він не розмінюватиметься на будь-яку нісенітницю!

Я подивилася на них обох і зрозуміла, що говорити марно.

– Я їду через два тижні, – сказала я. – На квартплату грошей залишу. Решта – ваші проблеми.

– Зіно, ти не можеш так вчинити! – Костя зблід.

– Можу! Тож тепер самі.

– Ти жартуєш, – Валентина Петрівна сіла у крісло. – Ти ж жартуєш? Це ти так моєму синові нерви тріпаєш?

– Я абсолютно серйозно, – відповіла я. – Можете переїхати до себе, Валентино Петрівно. У вас трикімнатна квартира, місця вистачить. А Костя за три тижні точно роботу знайде, правда, Костя?

Наступні два тижні Костя був повний контрастів, то благав залишитись, то звинувачував у зраді. Валентина Петрівна розповідала всім родичам, яка я «змія підколодна». Вона навіть моїй мамі зателефонувала, поскаржилася. Мама, до речі, підтримала мене.

– Правильно робиш, доню, – сказала вона. – Нічого цих трутнів годувати.

У день від’їзду я зібрала речі й пішла, поки вони ще спали. На вокзалі я купила каву, сіла в залі очікування та видихнула. Телефон розривався від дзвінків та повідомлень, але я не відповідала, потім взагалі вимкнула його.

Костя писав майже щодня, але я не відповідала. Потім він почав писати рідше, але інформативніше. Я читала і дивувалась, які метаморфози відбуваються з моїм чоловіком.

Перше повідомлення було таким:

– Зіно, це не смішно. Повертайся!

За тиждень чоловік написав:

– Мама поїхала до себе, я у Льохи поки що живу.

Через місяць:

– Влаштувався в службу доставки. Зін, давай усе почнемо спочатку?

Я не відповіла. Мені було просто не до того, я працювала по дванадцять годин на день, запускала філію. А потім надовго замовк.

За три місяці зателефонувала моя мама.

– Зіно, ти сидиш?

– Що сталося? – Злякалася я.

– Та нічого страшного, – якось дивно сказала мама. – Просто зустріла вчора твою свекруху на ринку. Костя, виявляється, одружується.

– Як одружується? Ми ж не розлучені!

– Твоя свекруха сказала, що розлучення без тебе оформлять, якщо ти не з’являєшся, – відповіла мама. – А наречена – донька його начальника.

– Молоденька зовсім. Валентина Петрівна каже, мовляв, нарешті нормальну дружину синочок знайшов. Яка його цінуватиме.

Я поклала слухавку і розреготалася. З Костею ми дійсно незабаром розлучилися. Я не стала його тримати. А через пів року мені надійшло повідомлення з незнайомого номера:

– Здрастуйте, Зінаїдо. Мене звуть Аліна, я дружина Костянтина. Хотіла спитати, як ви з ним стільки років прожили? Його мати переїхала до нас! Каже, що допоможе із майбутнім онуком. Я при надії.

– І я не знаю, що робити. Він не працює вже другий місяць, звільнився, сказав, що його там принижують. Він сидить удома, грає у комп’ютер. Вибачте, що пишу, просто більше нема з ким поговорити.

Я перечитала повідомлення тричі, потім набрала відповідь:

– Аліно, біжи! Поки не пізно!

Філію ми запустили успішно, і мені запропонували залишитись у Львові. Я погодилась. Як кажуть, почну з чистого аркуша…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!