Зовиця увійшла, як і завжди, без стуку. Вона відчинила двері своїм ключем, його їй дав чоловік Віри ще до їхнього весілля.
Віра готувала вечерю, варила рагу. Вона тільки почула, як клацнув замок вхідних дверей, а в коридорі пролунали її важкі кроки.
Не вітаючись, Тамара зайшла на кухню і зазирнула невістці через плече. Віра відчула нудотний запах її парфумів, які ніколи не любила.
– Знову рагу? – пирхнула вона. – Засвоїла б щось новеньке за стільки років. Я ж тобі минулого тижня новий рецепт скидала.
Віра нічого не відповіла. Тамара зітхнула, і це треба було так розуміти: «що з тебе взяти». Тамара відкрила холодильник, піднялася навшпиньки, зазирнула на верхню полицю, до чогось принюхалася.
Потім дістала баночку зі сметаною, перерахувала яйця і видала:
– І сметана у тебе не першої свіжості. Скільки разів тобі повторювати, у супермаркеті купувати не треба! Там усе прострочене.
Віра зітхнула і знову промовчала, вимкнула плиту, зняла пательню. Тамара ходила до неї так уже вісім років. І вісім років проводила щоденну «інспекцію». Вона тицяла ніс в абсолютно всі їхні з чоловіком справи.
– А де Олег? – Запитала Тамара.
– На роботі, – буркнула Віра.
– Пізно вже, подзвонила б, – сказала Тамара. – Чоловіка треба контролювати. Я тобі, Вірочко, скільки разів казала?
Віра налила чаю і поставила перед Тамарою кухоль.
– Може, хоч рота займе і замовкне, – подумала Віра.
Але Тамара не замовкла.
– А звіт для Геннадія зробила? – Запитала вона. – Чи ти забула? Я ж тебе просила!
Але Віра не забула. Віра була бухгалтером до мозку кісток. Вона нічого не забувала, і в цьому була її біда.
Не забувала образи, не забувала косі погляди, випадково чи спеціально кинуті “шпильки”. І ще вона багато чого помічала, але з цим тягарем було нелегко жити.
– Зроблю, – пробурчала Віра.
– Ось і добре, – відповіла Тамара, сьорбаючи чай.
Чай був гарячий, Тамара скривилася і відсунула кухоль.
– До речі, – клацнула вона пальцями. – Я твою машинку віддала Наталці.
– Яку машинку? – Запитала Віра.
– Ну, швейну, – відповіла Тамара. – Твоєї бабусі, допотопну. Ти все одно не шиєш. А Наташці якраз.
Це була не просто швейна машинка, це був бабусин довоєнний «Зінгер» у чорному корпусі та на чавунній станині.
Антикварна річ, що зберігає тепло бабусиних рук та пам’ять про дитинство. Перед відходом бабуся сказала:
– Вірочко, машинку тобі залишаю. Ти її любиш.
Віра не вміла шити, але мріяла навчитися. Щоправда, усе не доходили руки. І машинка стояла без діла в коморі під серветкою, яку бабуся вишивала своїми руками.
– Як ти могла віддати мою машинку? – Віра зблідла.
– Ой, та що трапилося?! – Вигукнула Тамара. – Навіщо тобі вона? Ти й шити не вмієш. Бабуся твоя вже покійна давно. А Наталя була вдячна, між іншим.
– Ти не мала права! – сказала Віра. – Це була моя річ!
– Не починай! – відмахнулася Тамара і закотила очі.
Віра навіщось пішла до комори. Напевно, хотіла переконатись, що машинки там справді немає.
У цей момент повернувся Олег. Він стояв у коридорі, розшнуровував черевики, потім побачив Віру і посміхнувся якось винувато.
– Тамарка у нас?
– Олеже, твоя сестра віддала мою машинку, – відповіла Віра.
– Яку машинку? – не одразу зрозумів Олег.
– Мою швейну машинку! Бабусину.
Олег посміхнувся.
– І чого ти влаштувала істерику через стару залізяку?
– Олеже, це була моя річ!
Олег промовчав, а Віра не сперечалася. Це було марно. Олег завжди був на боці сестри, він взагалі не відзначався сентиментальністю. І слова «пам’ять про бабусю» були для нього порожнім звуком.
Віра пішла у спальню. Через стіну вона чула, як на кухні брат та сестра обговорюють черговий бізнес-план Геннадія, чоловіка Тамарки.
Вночі Віра погано спала, а наступного ранку о пів на восьму її розбудив дзвінок. То була Тамара.
– Посидь у суботу з Аліною, – щебетала вона в слухавку.
Вона не просила, вона констатувала, не маючи на увазі заперечень.
– Мені о пів на десяту на манікюр треба, я записана. А в Аліни температура піднялася. Приїдь до мене до о пів на дев’яту. Побудеш з нею до третьої години десь.
Віра не відповіла.
– Вірочка, ти мене чуєш? – повторила у слухавку Тамара.
– Чую, – відповіла Віра. – Ні. Я у суботу не можу. У мене справи. Я до тебе не приїду.
Тепер замовкла Тамара. Потім після деякої паузи вона здивовано запитала:
– Як це не можеш? Які в тебе справи? Ти ж удома сидиш. Це ж лише на кілька годин! Ну, посунь свої справи. Що, вони в тебе такі нагальні?
Тамара розпиналася ще кілька хвилин.
– Ні, – повторила Віра і повісила слухавку.
Тамара знову передзвонила, але Віра їй не відповіла. За кілька секунд прилетіло повідомлення:
– Вірочко, у тебе все добре? Ти сьогодні якась дивна. Подзвони.
Віра видалила повідомлення, залишивши його без відповіді.
Через деякий час їй зателефонував Олег.
– Віро, ти чого? Що відбувається? Мені Томка дзвонила, скаржилася, каже, що просила тебе посидіти з Алінкою у суботу. А ти в жодну.
– Та що на тебе найшло? Томка переживає. Ти все через машинку, чи що, ніяк не заспокоїшся? Ну годі вже!
Ці «годі», «ну вистачить» Віра чула останні вісім років регулярно.
– Олег, я не сидітиму з Аліною! І Геннадію звіт робити безплатно теж не буду! І на сімейні обіди приходити також більше не збираюся!
– Та ти що, блекоти об’їлася?! – Закричав у слухавку Олег. – Ну, посварилася з Томкою, це ваші справи. Генка тут до чого? Хто його бухгалтерію вестиме?
– Олеже, я допомогла один раз, тому що у Геннадія не було бухгалтера, – відповіла Віра. – Після цього Гена попросив мене допомогти знову. І я знову допомогла.
– А тепер це увійшло до моїх обов’язків. До речі, мені за це ніхто не платить. І я не об’їлася блекоти. Я, навпаки, протверезіла від вашого сімейного дурману.
Віра поклала слухавку.
Трохи згодом біля під’їзду вона зіткнулася із сусідкою Зінаїдою Павлівною. Та сиділа на лавці, грілася на осінньому сонечку. Сусідці було добре за сімдесят, але вона рухалася для своїх років дуже швидко і говорила голосно.
Зінаїда Павлівна колись була вчителькою математики й завжди дивилася так, ніби бачила людину наскрізь.
– Чула я, як ти вчора з Тамаркою своєю лаялася, – сказала Зінаїда Павлівна і рукою поманила Віру сісти поряд з нею на лавочку. – Стіни тонкі.
І Віра все розповіла. Їй дуже хотілося виговоритись, з кимось поділитися.
– Важко було? – Запитала Зінаїда Павлівна.
Віра кивнула.
– Я так ніколи не робила. Боялася, що люди скажуть.
– Це з незвички, – сказала Зінаїда Павлівна. – Багато честі боятися, що про тебе люди скажуть.
– Вони не інші люди, – сумно сказала Віра. – Вони рідні.
Зінаїда Павлівна посміхнулася.
– Яка ж це рідня? Це – споживачі. Ти потрібна їм, поки обслуговуєш їхні потреби. А станеш незручною – викинуть.
– Але я не знаю, як жити по-іншому, – сказала Віра, дивлячись на голубів, котрі клювали біля під’їзду хлібні крихти.
– Навчишся, лиха біда початок, – посміхнулася Зінаїда Павлівна. – Ти ще молода. Скільки тобі? Сорок два? Це не вік. Все ще попереду.
Увечері знову без дзвінка прийшла Тамара. Вона засунула свій ключ у замкову щілину, але замок не відчинився. Ще вдень, поки чоловік був на роботі, Віра викликала майстра і той поміняв замки.
Тамара промучилась біля дверей марно, потім почала стукати та гамселити ногами.
– Віро, ти що там? Замок зламала?
Віра так і не відчинила. Тамара стояла на сходах, стукала, лаялася, а потім сказала:
– Гаразд, Вірочко, я все зрозуміла. Будь по-твоєму. Тільки дивись, не пошкодуй потім.
Олег повернувся з роботи похмуріше за хмару.
– Тамара каже, ти сім’ю ганьбиш, – сказав він. – Тітка Люда сказала, що в тебе, мабуть, клі макс почався. А Маринка порадила тобі сходити до психіатра.
Віра засміялася.
– А ти що? – Запитала вона у чоловіка.
Олег відвів очі.
– А я що? Я сказав, що ти сама розберешся з усім.
І все на цьому й закінчилося б, якби не перевірка у Геннадія. Увечері Вірі зателефонував Геннадій, нагадав про звіт.
– Я не робитиму його безплатно, вистачить, – відповіла Віра. – Я бухгалтер. Мої послуги коштують грошей.
Геннадій кричав, що йому загрожує перевірка, що вона зобов’язана. Взивав до совісті, казав, що «це гроші», але Віра відповіла:
– Це твої гроші. Я тут до чого? – І поклала слухавку.
Потім дзвонила Тамара:
– Та кому ти потрібна? Бухгалтерка нещасна! Ми тебе у сім’ю прийняли! А ти фокуси показуєш! Геннадію загрожує перевірка через тебе!
– Я не відмовляюся зробити звіт, – відповіла Віра. – Просто я більше не працюю безплатно.
– Та як ти смієш? – заволала у слухавку Тамара. – Це після того, що ми для тебе зробили! Ти невдячна! Так ти платиш за нашу доброту?
– Тамаро, я ні з ким не хочу сваритися, – сказала Віра. – Ти можеш кричати, можеш ображатись, але як раніше вже не буде.
Віра поклала слухавку та заблокувала номер Тамари.
У Віри була однокімнатна квартира, що дісталася їй у спадок. Коли бабусі не стало, мама попросила:
– Віро, не продавай квартиру. Стане в пригоді.
І Віра не продала, квартирантів пускати вона також не стала.
Віра зайшла всередину, озирнулася, довкола було тихо і дуже спокійно. Квартира за ці роки, звичайно, занепала, вимагала ремонту, але це можна було виправити.
Вона, потай від чоловіка, почала робити ремонт у бабусиній квартирі. Олег дізнався про це випадково, коли побачив квитанцію з будівельної крамниці та акт виконаних робіт від будівельної бригади.
– Так, я роблю в бабусиній квартирі ремонт, – спокійно сказала Віра.
– Квартирантів хочеш пустити? – обережно спитав Олег. – Правильно, давно час.
– Ні, сама житиму, – відповіла Віра.
– У якому сенсі? – перепитав Олег. – Ти що, кидаєш мене? Ти хочеш розлучитися?
– Ні, поки що просто хочу пожити окремо, – відповіла Віра.
– Чому? – дивувався Олег.
– Через неповагу, – відповіла Віра. – Твоя сестра постійно суне носа у наші справи. Останні вісім років вона тільки й робить, що використовує мене. Вона приходить до нашого будинку без дозволу.
– А нещодавно, якщо ти пам’ятаєш, вона віддала мою швейну машинку. Не спитавши мене! А ти назвав бабусину швейну машинку залізякою. До речі, ця річ єдина нагадувала мені про неї. Вона була мені дорога.
Олег зніяковів.
– Я не знав, навіть не здогадувався, що ти така сентиментальна.
– Ти й знати не хотів, – відповіла Віра. – Ти взагалі ніколи не цікавився моїми почуттями. Ніколи не підтримував, не заступався за мене!
Віра з’їхала у бабусину квартиру наприкінці листопада, коли випав перший сніг. Звісно, Олег приходив і дзвонив.
Казав, що все зрозумів, обіцяв, що відтепер усе зміниться. Запевняв, що поговорив із сестрою, що тепер вона не лізтиме до них.
Віра мовчки вислухала і посміхнулася:
– Вона до мене й так не лізе вже давно. Про це я сама подбала.
Олег пішов ні з чим.
А Віра упорядкувала бабусину квартиру, купила нову швейну машинку, не «Зінгер», звичайно, але цілком пристойну. І записалася на курси шиття.
А “Зінгер” вона все ж собі повернула через скандали, та погрози викликати поліцію. Все одно погана для всіх, так хоч би не дарма…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
