Ольга Вікторівна сиділа у кабінеті директора дитячого будинку і не могла повірити своїм вухам.
– Як це мені залишила? – перепитала вона, роздивляючись документи. – Я ж лише вихователь…
– Марина Василівна дуже чітко прописала все в заповіті, – директор поправив окуляри. – Будинок у селі Світле, ділянка шість соток, і ще банківський рахунок – двісті тисяч гривень. Все вам.
Ольга Вікторівна похитала головою. Марина Василівна – кухарка їхнього дитячого будинку, працювала тут сорок років.
Тиха, непомітна жінка, яка ніколи не підвищувала голос, завжди пригощала дітей чимось смачним після обіду.
– Але чому саме мені? Адже у неї є родичі…
– Є. Племінник Ігор уже заявився. Каже, що заперечуватиме заповіт. Стверджує, що тітка була не в собі, коли його складала.
Вдома Ольга Вікторівна довго розповідала чоловікові Петрові про несподівану спадщину.
– Може, й справді віддати цьому племіннику? – зітхнув Петро. – Навіщо нам зайві проблеми? У нас своя квартира є, робота…
– Тату, а якщо тітка Марина спеціально мамі все залишила? – Втрутилася чотирнадцятирічна донька Катя. – Може, вона знала краще, кому довірити?
– Розумниця моя, – погладила Ольга дочку по голові. – Завтра поїду в село, подивлюся, що там і як.
Село Світле зустріло тишею та запахом яблук. Будинок Марини Василівни стояв наприкінці вулиці – невеликий, але доглянутий, з палісадником, повним айстр та жоржин.
Ольга відчинила двері ключем, який дав нотаріус, і завмерла на порозі. У будинку було чисто, затишно, на столі – в’язана серветка, на підвіконні – герань. І скрізь, скрізь – фотографії дітей.
Не своїх дітей – Марина Василівна їх не мала. Фотографії вихованців дитячого будинку. Сотні фотографій за сорок років роботи. На стінах, на полицях, на тумбочках – усміхнені дитячі обличчя.
Ольга підійшла до комода, на якому стояла особливо велика фотографія у гарній рамці. На ній – група дітей років десяти, а в центрі – вона сама, молода, що тільки-но прийшла працювати в дитячий будинок.
Поруч із фотографією лежала записка: “Моя дорога Оленька зі своїми першими дітками. 1996 рік.”
– Боже мій, – прошепотіла Ольга, – вона всі фотографії зберігала…
У кухні на столі лежав товстий зошит. Ольга відкрила його – це був щоденник. Акуратним почерком Марина Василівна записувала все: хто з дітей що любить їсти, хто як почувався, кого треба підбадьорити…
“Вова Петров знову не їсть суп. Завтра зроблю йому окремо – курячий бульйон із сухариками. Оленька каже, що він сумує за мамою…”
“Настя Козлова плаче ночами. Принесла їй учора печиво – те, що у формі сердечок. Усміхнулася вперше за тиждень…”
“Сергій Морозов захворів. Оленька просиділа з ним всю ніч. Така вона у нас хороша, дбайлива. Справжня мама для всіх наших дітей…”
Ольга перегортала сторінки, і з кожним рядком у горлі ставало все гарячіше. Марина Василівна пам’ятала кожну дитину, кожну дрібницю, кожну радість та смуток.
Задзвонив телефон. Ольга здригнулася, зняла слухавку:
– Алло?
– Вибачте, це будинок Марини Василівни? – голос молодий, схвильований.
– Так, але вона…
– Я знаю, що її більше немає. Я Сергій Морозов. Я був у вашому дитячому будинку. Можна я приїду? Хочу вклонитися її пам’яті.
За годину до будинку під’їхала машина. З неї вийшов чоловік років тридцяти у гарному костюмі. Побачивши Ольгу, він одразу посміхнувся:
– Ольга Вікторівно! Як же я радий вас бачити!
– Сергію? – Ольга вдивлялася в обличчя. – Сергій Морозов? Той самий хлопчик, який…
– Який завжди хворів, так. І тітка Марина завжди підгодовувала мене. Пам’ятаєте, вона казала: “Сергійко, ти занадто худенький, треба поїсти добре”?
Сергій оглянув будинок, торкнувся паркана:
– А ви знаєте, що вона для мене зробила? Коли мені виповнилося вісімнадцять і я виходив із дитячого будинку, вона дала мені гроші на перший внесок за орендовану кімнату. Сказала:
– Не подарунок, а в борг. Коли станеш на ноги – допомагай іншим.
– І ти допомагаєш?
– Звичайно! У мене тепер є своя фірма. Щороку перераховую гроші дитячому будинку. І завжди кажу:
– Це від тітки Марини.
Сергій помовчав, потім додав:
– Ви знаєте, що вона робила за власний кошт? Купувала дітям подарунки на дні народження. Тихо, щоб ніхто не знав. Пам’ятаєте, як ми дивувалися, звідки в дитячому будинку стільки хороших речей?
Ольга кивнула – так, пам’ятала ці “загадкові” подарунки.
– А коли хтось із наших вступав до технікуму чи інституту, вона завжди надсилала посилки з їжею. Сама економила на всьому, а нам все найкраще.
– Сергію, а ти знаєш її племінника Ігоря?
Сергій поморщився:
– Знаю. Він років п’ять тому приїжджав до неї. Просив грошей у борг. Тітка Марина дала, а він так і не повернув. З того часу й не дзвонив навіть.
Увечері Ольга Вікторівна повернулася додому з повним багажником фотографій та щоденників. За вечерею розповідала сім’ї про те, що дізналася.
– Мамо, а може, не продаватимемо будинок? – Запропонувала Катя. — Зробимо щось хороше?
– Наприклад?
– Ну, табір для дітей із дитячого будинку на літо. Або будинок відпочинку якийсь…
Петро підтримав:
– Катя має рацію. Марина Василівна не випадково тобі все залишила. Вона знала, що ти продовжиш її справу.
Наступного дня відбувся суд. Ігор прийшов з адвокатом, впевнений у перемозі:
– Ваша честь, моя тітка була вже стара, хвора. Ця вихователька просто скористалася її добротою!
– У вас є докази того, що заповіт складався під примусом? – спитав суддя.
– Та які докази! Очевидно – сорок років працювала кухаркою, а все залишила чужій тітці!
Ольга Вікторівна підвелася:
– Можна мені сказати? Я маю свідків.
До зали увійшло троє людей. Сергій Морозов, Вова Петров тепер вчитель, і Настя Козлова – лікар.
– Ми всі вихованці дитячого будинку, – сказав Сергій. – Марина Василівна була нам більше, ніж рідна бабуся. І ми знаємо, чому вона залишила все саме Ользі Вікторівні.
– Тому що вона єдина, хто любив нас так само сильно, як любила тітка Марина, – додала Настя. – Ми це пам’ятаємо.
Вова дістав фотографію:
– Ось ми з Ольгою Вікторівною та тіткою Мариною на святі у дитячому будинку. Подивіться, як вони дивляться на нас. Це погляд батьків.
Суддя довго вивчав фотографії, читав щоденники, які принесла Ольга.
– Рішення суду: у позові відмовити. Заповіт визнати дійсним.
Після засідання Ігор підійшов до Ольги:
– Ну, що, задоволена? Відсудила чуже добро?
– Не чуже, – спокійно відповіла Ольга. – Ваша тітка залишила мені не будинок і гроші. Вона залишила мені відповідальність. За дітей, яких ми з нею любили.
– Що ти маєш на увазі?
– Будинок стане літньою дачею для дітей із дитячого будинку. А гроші підуть на їхню освіту. Як хотіла ваша тітка.
Ігор мовчав, не знаючи, що сказати.
Через місяць у селі Світле почалося будівництво. Будинок розширили, зробили дитячий майданчик. На воротах повісили табличку: “Будинок дитинства імені Марини Василівни Світлової”.
Вони прийшли першими. Ті самі хлопчаки та дівчата, яких колись, мов рідних, тітка Марина пригощала пиріжками на кухні із запахом ванілі та яблук.
Нині – дорослі люди, у яких свої сім’ї, турботи. А все одно: кожен, переступивши поріг, ніби повертався у дитинство.
Ось начебто все по-новому, а в очах – те саме світло. Вони пам’ятали кожну турботу. Кожне слово. І, звісно, кожен пиріжок – ну як тут забудеш?
Катя спритно розставляла тарілки, поправляла серветки, і раптом, не витримавши, прошепотіла мамі на вухо:
– Знаєш, мамо, – на секунду затрималася, дивлячись у вікно, я тільки зараз зрозуміла, що таке справжня спадщина…
– Це що ж?
– Це коли любов не закінчується. Коли вона передається від однієї людини до іншої, як естафета.
Ольга Вікторівна обійняла дочку:
– Розумниця моя. Тітка Марина передала мені свою любов до дітей. А я передам її тобі. І далі по ланцюжку…
– Значить, любов безсмертна?
– Виходить, безсмертна. Як мамині руки, які завжди готові обійняти, нагодувати, втішити. Не має значення, рідна мама, чи названа – головне, що руки добрі.
Увечері Ольга стояла біля вікна будинку у селі Світле і дивилася на зорі. Десь там була тітка Марина, і Ольга знала – вона задоволена.
Тому, що її любов жива. Вона просто знайшла нові руки, нове серце, новий будинок.
І житиме далі – у кожній дитині, яка знайде тут тепло та турботу…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.
