– Я тобі тут план накидав. Що за вихідні треба встигнути.
Зошитний аркуш, списаний дрібним почерком, ліг на кухонний стіл. Таня сполоснула пальці, промокнула їх ганчіркою і підсунула собі папірець.
Вона щойно закінчила мити посуд після вечері. П’ятничний вечір зазвичай означав короткий перепочинок перед дачним марш-кидком, але сьогодні чоловік вирішив розпочати підготовку заздалегідь.
– Підгорнути картоплю, прополоти полуницю, обрізати сухі гілки зі старої яблуні… – вголос прочитала Таня, вдивляючись у нерівні рядки.
– І паркан підфарбувати не забудь, – додав Федя, сідаючи на звичайний кухонний стілець. – Фарба у сараї стоїть, я ще минулого місяця купував. Пензлики там же, на полиці.
Таня підвела очі на чоловіка. Він уже тягнувся до хлібниці, вишукуючи вівсяне печиво до чаю, всім своїм виглядом показуючи, що питання закрите та обговоренню не підлягає.
– Не зрозуміла, – повільно промовила Таня.
– Що тобі незрозуміло? – Федір невдоволено буркнув. – Написано ж рідною мовою. Картоплю жук жере, полуниця заросла вся.
– Мені не зрозуміло слово «не забудь», – відповіла вона. – А ти? Ми ж ніби разом збиралися їхати. Михайлович обіцяв шифер привезти зранку в суботу. Там тільки старий дах знімати днів зо три, а ти мені цей список на два вихідні сунеш.
Федір відкусив печиво. Крихітки полетіли на чисту клейонку.
– Не вигадуй. Який дах? Там на грядках справ на пару годин, якщо не розсиджуватися і язиком із сусідками не чухати. А я завтра в місті залишусь.
– Втомився на роботі? – з легкою іронією поцікавилася Таня, сідаючи на край столу.
– Я маму везу на вокзал, – рубанув Федя. – Ми їй взяли путівку в санаторій.
Таня заціпеніла. Ганчірка, якою вона збиралася змахнути крихти, так і залишилася в руці. Вона дивилася на чоловіка, намагаючись перетравити почуте.
– Яку путівку? – тихо спитала вона.
– Звичайну, – Федір знизав плечима, не дивлячись на дружину. – У Трускавець. На двадцять один день. У неї суглоби, сама знаєш. Коліна крутить на погоду. Потрібно підлікуватися людині на старості років.
У голові в Тані щось неприємно клацнуло. Останні пів року вони жили в режимі жорсткої економії. Дачний дах давно протікав, старий шифер потріскався, заливало веранду при кожному сильному дощі.
По кутках пішла чорна пліснява. Сусід-будівельник викотив чималу суму за роботу та матеріали, і вони домовилися відкладати з кожної зарплати.
Таня ходила до супермаркету зі списком, вишукувала акції на гречку та курку. Відмовилася від купівлі нових зимових чобіт, відходивши сезон у старих, розтоптаних, віддаючи їх у ремонт, аби не брати гроші зі спільної скарбнички в шафі. Все в будинок, все в сім’ю, заради їхньої спільної дачі.
– На які гроші, Федю? – голос Таню підвів, пролунавши хрипко.
Чоловік припинив жувати, зиркнувши спідлоба.
– Ну… із заначки.
– З тих грошей, що ми на дах збирали?
– Дах зачекає! – гаркнув Федір, захищаючись зустрічним нападом. – Не розвалиться твоя дача. Відерце підставиш на веранді, якщо дощ піде. Не цукрова, не розтане.
– Моя дача? – Таня криво всміхнулася.
– А чия? – обурився чоловік. – Тобі ж вічно там колупатися треба! Огірочки, помідори свої!
– Значить, дача різко стала моєю, – Таня мотнула головою, дивлячись прямо йому в очі. – А мати в тебе одна. Їй здоров’я поправляти треба. Я правильно вловила логіку?
– Правильно! – Федя грюкнув по столу долонею. – І нема чого тут сцени влаштовувати. Я син, я повинен допомагати! Вона мене виростила. Я не збираюся з неї копійки вираховувати.
Таня дивилася на чоловіка, з яким прожила двадцять років, і раптом чітко усвідомила просту річ. Їхнє спільне «ми» працювало тільки, коли треба було накопичувати та стискатися.
А як витрачати – були його інтереси, інтереси його мами, і Таня як безплатна робоча сила.
Дача купувалася десять років тому з гучними словами «відпочиватимемо на природі». За фактом відпочивали там Федя з друзями під шашлики та свекруха, Зінаїда Павлівна, приїжджала подихати свіжим повітрям і дати цінні вказівки.
А Таня стояла вгору спиною на грядках, бо «зелень своя потрібна», «магазинне їсти неможливо».
– Значить, мамі – Трускавець та лікувальні грязі за наш спільний рахунок, – Таня знову перевела погляд на зошит.
– За рахунок моїх зимових чобіт, у яких я по снігу хлюпала, між іншим. А мені – список справ на всі вихідні, як відпочинок? І дірявий дах на додачу?
Федір сплеснув руками.
– Знову починаєш? Тобі аби скандал на рівному місці влаштувати! Що ти все в гроші переводиш? Меркантильна стала, сил немає. Ти ж сама любиш на землі поратися.
– Я цю картоплю ненавиджу, Федю!
– Та що ти кажеш! – посміхнувся він.
– То й говорю, – спокійно продовжила Таня. – Я її саджаю, бо твоя мати без домашньої картоплі жити не може. Їй магазинна хімією пахне.
– У неї шлунок ніжний. А торік, коли я спину зірвала, тягаючи лійки, хто банки крутив ночами? Ти? Чи твоя мама з міста приїхала допомогти?
– Ну, треба зробити, Тань, що ти, як маленька. Мати старенька, їй важко біля плити стояти, їй потрібні вітаміни. – А мені легко? Я двожильна!
– Та що ти порівнюєш! – хмикнув Федір. – У тебе сил вагон. Ти жінка міцна. Поїдеш завтра з ранку, на свіжому повітрі попрацюєш. Земля енергію дає. Дивишся, і дурість з голови вивітриться заодно.
У цей момент на столі ожив мобільний Феді. Телефон завібрував, і він побачив дзвінок від матері. Федя квапливо змахнув екран, приймаючи виклик, і ввімкнув гучний зв’язок.
– Федю, синку, ти вже спиш? – пролунав з динаміка бадьорий голос Зінаїди Павлівни. Суглоби в неї, може, й боліли, але голос дзвенів, як метал.
– Ні, мамо, на кухні сидимо. Чай п’ємо.
– Я чого дзвоню. Ти квитки перевірив? У мене нижня полиця точно? А то минулого року мене на верхню засунули, я думала, не доїду!
– Нижня, мамо, нижня. Я особисто у касі просив.
– Ну, слава богу. А то я так перехвилювалась. Слухай, синку, а Таня завтра о котрій на дачу стартує?
Таня уперлася поглядом у чоловіка. Федя смикнув плечем, мовляв, бачиш, мати хвилюється, не псуй момент.
– Та зранку поїде, першою електричкою, – бадьоро збрехав Федір.
– Нехай обов’язково попелу під кущі смородини підсипле! Інакше попелиця зжере все, як позаминулого року. Я їй у пакеті на балконі його зібрала, хай забере! І помідори нехай підв’яже, вони вже почали падати.
– Зробить, мамо. Не хвилюйся. Іди відпочивай, завтра рано вставати.
– Цілую, синочку. Дякую тобі за путівку. Хоч світ гляну.
Дзвінок обірвався. На кухні повисла щільна, важка тиша, що порушується тільки цоканням настінного годинника. Федя діловито змахнув крихти з сорочки та потягнувся за чашкою.
– Ось бачиш, – з натиском сказав він. – Людина радіє. Вона тобі розсаду готувала, попіл збирала. А ти за якісь гроші істерику закотила. Заробимо ми на твій дах. Не цього року, так наступного. Подумаєш, знову відкладемо, нічого страшного.
Таня дивилася на потемнілу заварку у своєму кухлі. Потім повільно перевела погляд на список, що лежав на клейонці. Попіл під смородину. Підгорнути картоплю. Пофарбувати паркан.
– Не поїду, – відрізала Таня.
Федя відкрив рота. Чергова порція печива застрягла на півдорозі. Він звик, що дружина побурчить, висловить все, що накопичилося, а потім мовчки візьме важкі сумки, сяде в душну електричку і поїде рятувати полуницю. То був роками відпрацьований, зручний сценарій.
– У сенсі не поїдеш? – насторожено поцікавився він.
– У прямому, – Таня підвелася. – Не по-ї-ду!
– А хто паркан фарбуватиме? – голос чоловіка поповз угору. — Хто картоплю підгортатиме? Михайлович завтра прийде, а у нас там бур’ян по пояс!
– От хай до приїзду матері й заростає, – Таня відступила від столу.
Вона вийшла з кухні, не озираючись.
Федір не ворухнувся. Він був свято впевнений, що це чергова жіноча примха. Зараз попсихує у спальні, поплаче, а до ранку заспокоїться.
Завжди ж заспокоювалася. Подумаєш, путівку купив без дозволу. Має право, він голова сім’ї, він також заробляє.
Але зі спальні долинули дивні звуки. Зашурхотіли пакети. Скрипнули дверцята шафи. Федір неохоче підвівся і визирнув у передпокій.
Таня стояла біля відкритої шафи. На ліжку лежала велика сумка. Вона гарячково, але акуратно складала всередину кофти, білизну, домашні штани. Закинула косметичку, засунула в кишеню телефон, у сумку полетіла зарядка.
– Ти що надумала? – Федір роздратовано сперся плечима на одвірок.
– У відпустку збираюся, – Таня не підводила очей, продовжуючи запихати речі.
– Яка відпустка? – заволав чоловік, миттєво втрачаючи свій поблажливий спокій. – Червень місяць надворі! У нас розсада не підв’язана!
– Законна відпустка, Федю! У мене також суглоби. І спина. І нерви. Мені треба підлікуватися!
– Ти зовсім розумом рушила? – Федір ступив у кімнату, намагаючись загородити сумку. – Куди ти поїдеш? На які мані? Я ж сказав, я відкладені гроші за путівку віддав!
– На свою зарплату поїду, – Таня застебнула блискавку на сумці з різким звуком. – Я її, дякувати богові, на попіл і шифер не спустила.
Вона випросталась. У її погляді не було ні сліз, ні звичної м’якості. Тільки глуха, крижана втома людини, яка нарешті прозріла.
– До сестри поїду. Ніна давно кликала погостювати. У неї там річка поряд, сосновий ліс. Повітря лікувальне.
– Яка Ніна?! – задихнувся від обурення Федір. – У нас справ по горло!
– Звичайна! Рідна сестра! А ти вези маму на вокзал. Помахай їй хусткою, передай привіт від мене. Потім бери пензлик, сідай на електричку і фарбуй свій паркан. Список на столі, не забудь!
– Та я палець об палець на цій дачі не вдарю! – випалив чоловік, стискаючи кулаки. – Це твої грядки! Я ненавиджу там колупатися!
– От і чудово, – Таня підхопила сумку за міцні ручки. – Значить, згниє. Разом із маминими помідорами.
Федя інстинктивно відступив убік, звільняючи прохід. Він все ще не міг повірити, що це відбувається у його квартирі. Дружина бунтувала! Дружина відмовлялася обслуговувати його комфорт!
– Таня, припини цей цирк! – крикнув він їй у спину, коли вона вже взувалася біля порога. – Повернешся – розмова буде іншою! Я терпіти ці витівки не маю наміру! Хто вечерю готувати буде?
Вона нічого не відповіла. Повернувся ключ, двері відчинилися, і Таня зробила крок на сходовий майданчик, відрізаючи його крик важким металом.
Минув тиждень. Таня сиділа на просторій світлій кухні у сестри, пила міцну каву і дивилася у відчинене вікно.
Ніна жила на іншому кінці міста, жодних дач зроду не визнавала, а вихідні воліла проводити в міському парку або за хорошим фільмом із тарілкою фруктів.
За цей тиждень Таня вперше за багато років виспалася. Ніхто не вимагав сніданку до восьмої ранку у свій законний вихідний, ніхто не питав, де чисті шкарпетки, і не нагадував про розсаду.
Ніна просто мовчки підливала каву вранці та тягла сестру гуляти набережною. Телефон знову завібрував – дзвонив чоловік.
Він дзвонив щодня, стабільно двічі, але Таня методично скидала. Сьогодні вирішила відповісти. Треба було розставити крапки, щоб не псувати собі решту відпустки.
– Алло? – буркнув Федько у слухавку. Голос був похмурий, невдоволений. Ніякого каяття в ньому не чулося навіть близько. – Ти довго там сидіти зібралася? Дитячий садок влаштувала.
– Поки не відпочину, – відповіла Таня, розглядаючи візерунок на чашці.
– У мене чисті сорочки закінчилися, – видавив із себе чоловік головну, найболючішу претензію. – У шафі одні м’яті висять. І їсти нічого! Каструлі порожні. В магазин хоч би сходила, перш ніж тікати з дому.
– Пельмені звари, – порадила дружина. – Або мамі в санаторій зателефонуй, нехай рецептом поділиться. Вона ж у нас головна з харчування.
На тому кінці повисла важка пауза. Федя явно чекав, що дружина почне виправдовуватися, розкаже, коли повернеться, або хоча б за звичкою розпитає про його справи на роботі.
– Картоплю там колорадські жуки доїдають, – кинув він останній, як йому здавалося, бронебійний козир. Знав же, як Таня завжди тремтіла над урожаєм, як переживала за кожен кущик.
– Сусід дзвонив, Михайлович. Лаявся матюком. Сказав, що на його ділянку переповзуть, якщо ми не потравимо. Погрожував голові скаржитися.
– От нехай Зінаїда Павлівна з Трускавця повернеться і потравить, – Таня зробила спокійний ковток кави. – Їй же домашнього хочеться. Без магазинної хімії.
– Ти безсмертна, чи що? – заволав Федір, зриваючись на крик. – Я сказав, додому повертайся! Мені завтра на роботу, в чому я піду? Мені перед чоловіками соромно в м’ятому ходити!
– Випери руками, Федю, якщо хочеш, – це просто. Або пральна машинка у ванній стоїть. Все, розмова закінчена.
Таня забрала телефон від вуха і натиснула кнопку скидання.
Вона глянула на свої руки, що лежали на столі. За тиждень без грядок земля, що в’їлася в шкіру, нарешті відмилася повністю. Спина більше не нила вранці тупим болем. Плечі розправилися.
Жити собі та горя не знати, виявляється, було дуже просто. Треба було лише один раз не поїхати фарбувати чужий паркан. Як далі вони будуть жити, вона ще не вирішила. Але, так, як раніше, – більше не буде.
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати новіпублікації!
