– Значить, розлучення? Добре, – сказала я і повернулася назад до плити. На сковороді тихо пострілювала олія, цибуля золотилася, пахло домашніми котлетами. Звичайний вечір вівторка.
Вадим стояв біля дверей кухні. У дорогій куртці, з валізою. Обличчя у нього було урочисте і трохи винне.
Він явно підготувався до скандалу. Чекав, що я впустю лопатку, вчеплюсь йому в рукав, почну питати: «За що?» та «Хто вона?».
Він навіть плечі розправив заздалегідь, готуючись тримати оборону.
– Гала, ти не дочула, – сказав він трохи голосніше, намагаючись говорити максимально суворо і твердо. – Я йду. Я зустрів жінку. Її звуть Анжела. Приховувати більше не можу та й не хочу. Це чесно стосовно до тебе.
– Я чула, Вадику, – я акуратно перевернула котлету. – Розлучення так розлучення. Завтра подамо заяву, якщо ти так поспішаєш.
Такої реакції він явно не очікував. А тут – котлети. І спокійне «добре».
– Ти… ти навіть не спитаєш, хто вона? – У його голосі прослизнуло якесь розчарування. Мов у нього забрали головну зоряну годину.
– А навіщо? – я витерла руки об фартух і обернулася до нього обличчям. – Ти доросла людина, Вадиме. Тобі сорок два роки. Якщо ти вирішив, що там тобі краще – вперед, ніхто не забороняє. Вільному воля.
Вадим насупився. Моя реакція його зачепила. Виходило, що весь його рішучий крок, до якого він готувався три місяці, з хованням телефону екраном вниз і нічними листуваннями на балконі – взагалі на мене не подіяв.
– Я залишу тобі машину, – великодушно випнув він груди. – І квартиру цю… поки що живи. Ми з Анжелою найматимемо, а потім вирішимо з іпотекою. Я ж не нелюд якийсь. Аліменти для сина надсилатиму справно.
– Дякую, оцінила, – спокійно відповіла я. – Але в мене до тебе буде одне прохання. Якщо ти вирішив почати нове, чисте життя з нуля.
Вадим розправив плечі, приготувавшись до матеріальних вимог. Напевно, подумав, що я зараз почну ділити гарнітур або вимагати відступні.
– Говори. Якщо це в межах розумного – я згоден.
– Свою матір забирай із собою.
Вадим мовчки дивився на мене, наче не почув.
– Що?.. – перепитав він, майже беззвучно ворушачи губами.
– Що чув, Вадику, – я сперлася на кухонний стіл. – Твоя мама, свекруха моя кохана, Ніна Сергіївна. Ти забираєш її із собою. У своє нове життя з Анжелою.
– Ти… ти у своєму розумі, Галино?! – голос Вадима зірвався на фальцет. – Куди я її заберу? Ми квартиру винайматимемо! Однокімнатну! На п’ятому поверсі без ліфта!
– Можеш назад її у кімнату в комуналці, – спокійно відповіла я. – Коли у Ніни Сергіївни стався інс.ульт, я пошкодувала її та погодилася перевезти сюди, щоб доглядати її в нормальних умовах. Але коли сім’ї більше немає, вона повертається до себе. Або до тебе.
– Ну, або поміщайтеся в Анжели, – знизала я плечима. – У тісноті, як то кажуть, та не в образі. Натомість сім’я у зборі.
Три роки Ніна Сергіївна не вставала після нападу. Три роки я підіймала її вранці, мила, міняла памперси, готувала дієтичні каші.
Пролежні лікувала спеціальними мазями. Останній рік ми знову вчилися ходити. І лише кілька місяців тому вона почала важко робити перші кроки на ходунках.
А Вадим? Він навіть не помітив, що останні місяці мати вже сама вставала на ходунки. Для нього мати, як була безпорадною старою, так і залишалася.
Він приходив з роботи, заглядав до неї на хвилину, зітхав: «Тримайся, мамуль», і йшов у спальню дивитись телевізор або залипати в телефоні. Тому що «у квартирі важкий запах, і взагалі у нього стрес на роботі».
Весь цей час я не бачила моря. Я покинула нормальну роботу, перейшовши на дистанцію з урізаною зарплатою, щоб мати можливість сидіти вдома.
Мої подруги забули, як я виглядаю, бо будь-які посиденьки для мене були розкішшю – маму не можна було залишити більше ніж на три години.
І всі ці три роки Вадим сприймав це, як належне. Адже дружина вдома сидить. Дружина – вона для побутового комфорту.
– Гала, ти не можеш так вчинити! – Вадим зробив крок до мене, кинувши валізу. – Вона ж хвора людина! За нею потрібен постійний догляд!
– Саме так, Вадику. За нею потрібен догляд! І цей догляд останні три роки забезпечувала я! Колишня, як з’ясовується, дружина. Не дочка, не доглядальниця за зарплату, а я!
– За любов до тебе і за повагу до твоєї родини. Але якщо кохання більше немає, то й мої зобов’язання перед твоєю мамою анульовані.
– Але Анжела… Анжела не зможе! – ляпнув Вадим і тут же прикусив язика.
Я мало не розреготалася.
– А-а-а… А ти спитав її, чи готова вона вночі міняти памперси? Робити уколи? Сидіти біля ліжка, коли підніметься тиск? Чи готова вона забути про ресторани, відпустки та тихі вечори.
– Так Анжела готова?
Вадим мовчав. На його чолі виступили краплі поту. Він стояв перед вечерею, що остигала, і вперше за багато років судомно міркував.
У цей момент двері з дальньої кімнати тихо рипнули. На порозі стояла Ніна Сергіївна. Вадим аж відсахнувся – він думав, що вона безнадійно лежить у ліжку.
Але перед ним стояла мати, тримаючись за ходунки слабкими руками. Це коштувало мені цілого року щоденної праці, поки Вадим гуляв ресторанами.
Вона повільно човгала ногами в теплих в’язаних шкарпетках. Вадим поспішив до неї:
– Мамо! Ти навіщо встала? Тобі ж не можна, ляж назад!
Ніна Сергіївна глянула на нього суворо. Вона чула всю розмову. Кухня у нас поруч із її кімнатою, а Вадим на початку сцени говорив цілком голосно.
– Не кричи, Вадику, – тихо сказала вона. – Я не глуха, все чую.
– Мамо, ти все неправильно зрозуміла… Ми з Галею просто… – Вадим зам’явся, безпорадно дивлячись то на матір, то на мене.
– Я все правильно зрозуміла, – відрізала Ніна Сергіївна. – Ти йдеш. До нової баби. А дружину, яка через мене з дому роками не виходила, кидаєш!
– Мамо, я тебе не кидаю! – вигукнув Вадим, хапаючи її за суху руку. – Я приїжджатиму! Я гроші даватиму! Галя залишиться з тобою, ви житимете тут…
– Ні, Вадику, – спокійно втрутилася я, вимикаючи конфорку. – Галя з нею не залишиться. Я подаю на розлучення, і ми продаємо квартиру.
– У твоєї мами є своя кімната в комуналці, куди вона повернеться. Три роки тому я взяла її до нас лише заради догляду. А ти тепер вирішуй, хто доглядатиме за нею там – ти сам, доглядальниця на твої гроші чи твоя Анжела.
– Ти не посмієш! – спопелив мене поглядом Вадим. – Ти не маєш права ось так просто вмити руки!
– А ти маєш? – Тихо запитала я, дивлячись йому прямо в очі. – Це твоя мати, Вадиме. Твій синів обов’язок. Я віддала їй три роки свого життя. Свого здоров’я, своїх нервів та відкладених відпусток.
– Я робила це, бо вважала нас за сім’ю. Сім’ї більше нема. Чому я маю бути доглядальницею для матері людини, яка витерла об мене ноги?
Вадим задихався. Йому нічого було відповісти. Вся його красива картинка, де він, такий імпозантний, з гарним і гордим виглядом іде в нове життя, а старе життя продовжується без його участі, розвалилася.
– Вадику, – знову подала голос Ніна Сергіївна. – Збирай мої речі.
Вадим дивився на матір так, ніби вона збожеволіла.
– Що?.. Мамо, які речі?!
– Звичайні. Білизну, ліки, памперси мої. Збирай. Я з тобою піду. До твоєї цієї… Анжели. Якщо ти в нас тепер самостійний чоловік.
– Мамо, ти з глузду з’їхала?! – Закричав Вадим, втрачаючи залишки контролю. – Куди я тебе приведу? Там орендована однокімнатна квартира! П’ятий поверх без ліфта! Анжела працює! Вона не вміє робити уколи! Вона не буде за тобою прибирати!
– А чому Галя вміє? – тихо спитала свекруха. – Галя теж не вміла. Навчилася. Коли в мене напад стався, де ти був? У двотижневому «важливому» відрядженні.
– А Галя зі мною у лікарні ночувала. На стільчику спала. А ти приїхав, конверт лікареві сунув і сказав: «Ну, слава богу, виходила».
Ніна Сергіївна важко зітхнула і подивилася на сина з такою відвертою жалістю, що Вадим аж стиснувся.
– Ти думав, синку, що ти орел? Що ти молоду собі знайшов, а стару дружину на звалище? А виявилося, що ти без Галі – нуль.
– Ти ж навіть не знаєш, скільки мої ліки коштують на місяць. Ти ж вважаєш, що вони самі в тумбочці матеріалізуються!
– Я давав гроші! – верещав Вадим.
– Ти давав п’ятнадцять тисяч на місяць! – Вперше за вечір я підвищила голос. – П’ятнадцять тисяч на все! На їжу, на квартплату, на ліки!
– А ляскаєш себе в груди, що спрожогу винаймеш квартиру і нову іпотеку візьмеш?! Все інше я заробляла ночами за комп’ютером, зіпсувавши собі весь зір!
– Поки ти з Анжелою ресторанами ходив і розповідав їй, яка в тебе вдома нудна і втомлена дружина! На які мані ти зібрався будувати своє нове життя?
На кухні стало дуже тихо. Вадим стояв розгублений і безпорадний. Вся його пиха, весь його блиск успішного чоловіка, що змінює життя на краще, злетіли.
Перед нами стояв переляканий сорокарічний хлопчик, якому несподівано висунули реальний чек за його хотілки.
Він так розгубився і злякався, що навіть не здогадався вийти на балкон чи в під’їзд, щоб зберегти залишки гордості. Руки в нього помітно тремтіли, коли він прямо тут, у коридорі, набрав номер.
– Я… я зараз їй подзвоню, – промимрив він. – Тут одна проблема постала. Ми щось придумаємо.
Ми з Ніною Сергіївною мовчки стояли на кухні. Свекруха важко оперлася на ходунки, я підійшла і підставила їй стілець.
– Сядьте, Ніно Сергіївно, не стійте.
– Дякую, Галочко, – шепнула вона, опадаючи на стілець. І ніжно торкнулася моєї руки. – Ти маєш рацію. Вибач його, якщо зможеш, а мене не звинувачуй.
З коридору долинав голос Вадима. Спочатку він намагався говорити розв’язно і впевнено:
– Анжело, тут така справа… Маму треба тимчасово перевезти до нас, буквально на кілька тижнів, поки я розв’язуватиму питання…
Але майже відразу його тон змінився на запобігливий. А з динаміка долинув верескливий, холодний жіночий голос. Анжела шукала собі вільного чоловіка, а не сорокарічного аліментника з тяжкохворою старенькою на руках.
За чотири хвилини Вадим повернувся. Він зайшов на кухню, тримаючи телефон в опущеній руці.
– Вона… вона кинула слухавку, – вицідив він крізь зуби, – сказала, що я божевільний.
Я не втрималася від легкої усмішки:
– Треба ж. Яка несподіванка. Кохання швидко закінчилося, як тільки з’явилися проблеми.
Вадим мовчав. Він дивився на свою валізу, що стоїть біля дверей, потім на матір, потім на мене. Він виглядав відверто переляканим.
Вперше в житті до нього дійшло, що його «щастя» та статус впевненого в собі чоловіка трималися не на його чарівності, а на тому міцному, невидимому тилу, який я створювала для нього сім років.
На чистих сорочках, на доглянутій матері, на гарячих вечерях, на моєму мовчазному повсякденному подвигу, який він звик вважати природним тлом свого життя.
Він втратив усе за якісь двадцять хвилин. І назад шляху вже не було.
– Гало… – тихо, майже зі сльозою промовив він, зробивши крок до мене. – Може… ми можемо поговорити? Ну без емоцій?
– Давай сядемо, обговоримо… Я погарячкував. З ким буває? Я накоїв дурниць… Забудемо цю безглузду розмову?
– Ні, Вадику, – я підійшла до дверей і відчинила їх навстіж. – Ти не погарячкував. Ти зраджував мене три місяці. Складав речі, готував промови. Ти давно вирішив. Ось і йди.
– А як же мама? – Закричав він у розпачі, зрозумівши, що мости спалені. – Я ж не зможу доглядати її один! Я працювати мушу!
– Сьогодні вночі вона спатиме тут, я не вижену, – відповіла я спокійно і без будь-яких емоцій. – Але завтра о дев’ятій ранку ти приїжджаєш на таксі та забираєш її.
– Наймаєш людину за власні гроші або сам вчишся міняти памперси, готувати каші та робити уколи по годинах. Квартиру продаємо через суд і ділимо рівно навпіл.
– На свою частку купуєш житло собі та матері. Жодного дня, жодної хвилини понад завтрашній ранок я на твою родину більше не витрачу. Все, Вадику. На цьому моя відповідальність закінчилась.
Вадим стояв не рухаючись.
– Виходь, Вадику, – сказала я. – Валізу не забудь.
Він повільно нахилився, взяв валізу за ручку. Подивився на матір:
– Мамо…
Ніна Сергіївна відвернулася до вікна і промовчала. Він мовчки поплентався до виходу. Переступив поріг, обернувся, сподіваючись, що я передумаю.
Двері за ним зачинилися. Я повернулася на кухню. Взяла лопатку, поклала котлети на тарілку і поставила перед свекрухою.
– Їжте, Ніно Сергіївно. Охолоне.
– Дякую, Галочко, – тихо відповіла вона. – Вибач мені за сина…
Я лише посміхнулася. Людину, яка одного разу зрадила, вже неможливо повернути. І ніякий пізній жаль вже цього не виправить…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
